Опинившись у тісному приміщенні відділення зв’язку, Олянка попросила бланк телеграми, взяла ручку. І, сидячи за столиком, замислилась. Кому ж бо, власне, послати телеграму? Братові, що робить на заводі в Краматорську? Чи сестрі, що віддалася за міліціонера аж у Петропавловську-Камчатському? А чи дядькові, який працює майстром-наставником у профтехучилищі в Вінниці? Авжеж, можна будь-кому з них. А що ж написати в телеграмі? Що познайомилася з Ігорем, що ніколи ще не була така щаслива?.. І якими словами про все це сказати?.. Нітрохи не дивуючись своєму наміру дати телеграму, але так-таки й не знайшовши потрібних слів для вираження радості, розгублено й роздосадувано посиділа за столиком, заляпаним клеєм і чорнилом, та й подалася геть із відділення зв’язку...
Їхав ветфельдшер Якубов на своєму велосипеді, що вигравав, як цілий оркестр, у якому всі інструменти були поламані чи зіпсовані.
— О, тепер у Найди є товариш! — вигукнув, помітивши в Катриних руках великого ведмедя.— Цьому ніякі ліки та операції не потрібні, цей ніколи не поскаржиться на здоров’я, так?
І проїхав своєю дорогою. Мужній і вродливий Ігор дістав із кишені люльку, вправно натоптав тютюном і запалив. Люлька, виготовлена з тамарискового дерева, була прикрашена зміїною пащею, над якою снувався димок.
І Олянка чи не вперше в своєму житті посоромилася за своє рідне село, в якому й піти немає куди.
— От у Козятині,— сказала сумно.— Там і депо, і вузол залізничний великий, і багато поїздів проїжджає щодня. Може, поїдемо завтра, в неділю? Сфотографуємось...
— В місто не хочу,— сказав Ігор, видихаючи тютюновий дим.— Козятин у підметки не годиться вашому селу. Первісна природа, повна воля.
— О, чого-чого, а волі в нас і справді багато,— згодилась Олянка, рада таке почути.— А також природи вистачає.
Назустріч трапилась телятниця Дуська, з якою разом ходили до телят. Прикипівши поглядом до Ігоря, напарниця спершу зблідла, далі почервоніла, далі знову зблідла. Й повіки швидко-швидко закліпали, як два безпорадні метелики, що не можуть злетіти. Олянка, ощасливлена тим чужим отетерінням, спинилась на хвильку погомоніти.
— Дусько, ти від телят? — спитала.
Так, наче сама вона біля телят не поралась.
— Від телят,— винувато відказала напарниця.— А ти з ким оце в проходочку прогулюєшся?
— Та зі своїми,— весело відповіла.
— Хтось із родичів твоїх? Чи так, знайомий?
— Ігор... Мій!
— І давно вже такий у тебе?
— Ага,— ухильно буркнула.— Знаєш, Дусько, всяких знаходила, та, либонь, оце щось путнє нарешті.
— Звідки? Хто він?
— На золотих копальнях робив,— мало не перейшовши на шепіт і построгішавши обличчям, сказала Олянка.
— Видно, що при грошах,— не без заздрості мовила напарниця.— Повезло тобі.
— Має ж колись поталанити! — згодилась.
— І видно, що серйозний, а не такий, що ото зуби весь час зверху... Вже договорились чи ще не балакали? Тут зостанешся чи з ним поїдеш?
— Поки що ночує в мене, пристав у прийми. А там видно буде.
— І то правда. Раз робив на золотих копальнях — і він ніде не пропаде, і ти за ним не пропадеш... Бач, он твоя Катря прив’язалась до нього... Хай щастить...
А по зажурених очах легко було здогадатись, що заздрить. І та неприхована заздрість приємно лоскотала Олянчину свідомість.
— І ти ще свого судженого знайдеш, Дусько! — кинула й гайнула наздоганяти своїх.
Слались вечірні тіні від дерев, низько над землею літали ластівки. Найда сидів на задніх лапах, виструнчивши передні. Катря гладила долонею плоский, неширокий лоб, і собака, то роззявляючи пащу, то клацаючи зубами, висолоплював і ховав червоного, як перчину, язика. Найда мав міцні, добре розвинуті щелепи і загострений зріз верхньої губи, яка але тремтіла від збудження, від задоволення.
— Не сердься,— прохала Катря,— що ми сьогодні ще не встигли з тобою погратись. Пам’ятаєш, як бігали в поле й до лісу? Скоро знову побіжимо. А це ведмідь Бурмило, познайомся, раніше Бурмило жив у магазині, а тепер житиме в нас.
Катря тицяла ведмедя просто межи очі собаці, а той, раз і вдруге обнюхавши фабричне створіння, байдуже відвертався, поклацуючи зубами й весело кліпаючи темними повіками. Очунявши, набравшись сили, Найда тепер грав пружними м’язами грудей, спини й поперека, міцно постукував подушечками передніх кінцівок, напружував товстого, високо посадженого хвоста. І весь іскрився радістю, в якій Катря вгадувала і долю докору самій собі...
— Розгнівався на мене, так? Не гнівайся,— гладила білі й чорні плями на боках та на спині.— От коли близько познайомишся з Ігорем, то не гніватимешся, я знаю. О, Ігор добрий, це він мені подарував цього ведмедя. Ігор тепер нікуди від нас не поїде, житиме з нами, буде материн, мій і твій. І вже до матері не приходитимуть усякі погані компанії, не питимуть з вечора до ранку, й чужі дядьки не залишатимуться ночувати в хаті. Ігор сильний, нікого не боїться, він усіх віднадить, і моя мати візьметься за розум. Вона хороша для всіх, усім ладна догодити, а тепер триматиметься Ігоря, більше нікого. Чоловіки, Найдо, всякі трапляються, легко здибатися з пройдисвітом, а з таким, як Ігор, ой як не легко. Він і тебе, Найдо, захистить та оборонить, будеш у догляді, не здихатимеш при дорозі, як у свого старого хазяїна, що відцурався...
Здається, собака ствердно покивував довгою, клинцюватою головою, і його висячі вуха здригались, як листки. Поміркувавши, Катря додала впевнено:
— Тепер і Леся захоче зі мною дружити, от побачиш. Я ділитимуся з нею своїми таємницями, а вона виповідатиме всі свої секрети.
І, зоставивши внизу Найду і біля нього непорушного довгошерстого ведмедя, Катря стала зграбно здиратись на старий-престарий клен, щоб із його вершка зазирнути на сусідське подвір’я — чи не видно там Лесі...
Минув день чи два... Легковий автомобіль оранжевого кольору, повільно проїхавши через село, зупинився біля сільради. Двоє моложавих чоловіків одчинили дверцята й ступили в куряву. Водій був коротко стрижений, з хрящуватим індичим носом, що карлючкувато вигинався над пухкою верхньою губою. Його попутник, зодягнений у джинсовий костюм, лагідною зовнішністю скидався на голуба-турмана, й погляд глибоких сірих очей теж видавався по-голубиному приязним.
Перекинувшись короткими репліками, обоє подались до сільради.
Появились на ганку хвилин через десять-п’ятнадцять у супроводі голови сільради, циганкуватого красеня з калиновими рум’янцями на щоках. Розгублений і стривожений, голова сільради стежив, як вони сідають до машини, як машина рушила, як покотилась у затінку старих яворів, що обіч постали над шляхом... І скрушно, й досадливо крутнув головою в баранячих кільцях в’юнкого волосся.
— Ось і клен,— озвався в салоні автомобіля чоловік із зовнішністю голуба-турмана.
Й зразу ж їхній мотор зменшив кількість обертів, закашляв, задеренчав.
— Звертаю на узбіччя,— мовив водій.
З’їхавши на узбіччя, машина зупинилась. Якраз навпроти обійстя, на якому височів розлогий, могутній клен.
Водій одчинив капот, заглядаючи до мотора. В цей час його попутник уважно роздивлявся вулицю, поодиноких перехожих, найближчі подвір’я...
Під кленом дівчинка в червоному береті гралася з собакою. Скільки ж їй років? Не менше шести й не більше семи. Ловка така дівчинка, моторна, схожа на розквітлу кульбабку. А собака породистий, мисливський,— чи не гладкошерстий фокстер’єр? Але як тут міг опинитися гладкошерстий фокстер’єр, та ще в ролі дворняги?
— Доведеться ремонтуватись, так? — запитально мовив водій.
— Доведеться,— тоном наказу ствердив попутник.
Залишивши капот одчиненим, водій узяв інструменти і, простеливши рядюжку в мазуті й маслі, заліз під машину. Стирчали тільки ноги у вельветових штанях і туфлі на грубих підметках. Він раз і вдруге брязнув гаєчним ключем по якомусь там залізу й глухо запитав:
— Що на горизонті?
— Без змін,— відповів попутник. Він уже вибрався з машини, заклопотано зазираючи до мотора, але водночас не перестаючи спостерігати за вулицею і людськими обійстями.— Все в ажурі.
Дівчинка, що досі гралась під кленом, тепер розмовляла з ставним блондином, зодягненим у шкіряну куртку й штани з чортової шкіри. Театральним рухом блондин підніс до губів запалену люльку, посмоктав роздумливо, далі відставив руку з люлькою, але не опустив, тримав зігнутою в лікті.
— На ганку появився об’єкт,— начебто сам до себе сказав чоловік у джинсовому костюмі.— Розмовляє з дівчинкою.
— Зрозуміло,— глухо долинуло з-під машини.
— Об’єкт прямує на вулицю. Увага!..
Не перестаючи палити люльку, атлетичного складу чоловік вийшов за ворота. На мить спинившись, ковзнув поглядом по машині, біля якої вовтузилось двоє невдатливих пасажирів: один уперся мордою в мотор, як баран у біблію, а другий виставив ноги з-під машини. Звичайна картина звичайної дорожньо-транспортної пригоди.
— Вас на консультацію можна? — з дурнуватим виразом на обличчі погукав той, що заглядав у мотор, як баран у біблію.
(Продовження на наступній сторінці)