— Таки не загризла... Материнський інстинкт такий сильний, що однаково, кого саме годувати: своїх дітей чи чужих. І в кроликів теж таке сильне бажання мати матір, вижити, а не вмерти, що вони й до кішки потягнулись, як до рідної. Е, дочко, серед тварин ще й не таке трапляється! І серед птахів теж дивовиж усяких немало... Ось я чув про лосенятко, ще зовсім маленьке. Стара мати-лосиха загинула, то воно на лісовій галяві набрело на череду худоби. Й пристало до корови, в якої було своє телятко. Корова підпустила лосенятко до вимені, воно посмоктало молока, підкріпилось, а потім разом із чередою й до села подалось. Худоба косує на нього, а лосенятко йде за коровою, з-під якої попило молока,— і край. Так і до колгоспної короварні дісталось, так і вижило. А якби не пристало до тієї корови, то хто зна, чи вижило б...
Спочатку ветфельдшер погодував Найду, потім пригостив Катрю — пиріжками з сиром та молочним киселем. По смачному обіді обоє подались до хліва, бо хіба ж не цікаво було ще раз подивитись на химерне сімейство. Катря з Найдою ступали скрадливо по соломі, щоб і галузка не тріснула. Діставшись півтемного кутка, обоє в четверо здивованих очей довго дивились, як кішка, вільно розкинувшись на соломі, спить, а довкола неї скупчились кролики. їхні маленькі пухнасті клубочки оточили кішку з усіх боків, наче оберігали її щасливий сон. І Катря з Найдою так само обережно подалися з хліва, ступаючи безшелесно, обачно...
Увечері до ветфельдшера навідалась мати по Катрю.
— Даруйте, Ксаверію Онисимовичу,— бідкалась,— що моя дитина хати не тримається! І в кого вона така вдалась, волоцюга? Я на фермі біля телят, а їй подітись ніде. Якби вона знала батьківську руку та батьківський ремінь, то, може, й була б схожа на людських дітей.
— Ми з Катрею дружимо,— покашлював ветфельдшер у кулак. Його блідо-рожеві, як бузьків огонь, очі не дивились на матір.— Собаку разом лікуємо.
— Й шолудивого пса доп’яла десь! Може, коростявий, може, хороби розносить...
— Хороби ми вже полікували, оклигує собачка.
— Хіба я не знаю,— зашепотіла мати на вухо ветфельдшеру,— що дитині потрібен батько? Ще й як потрібен! І я вже стараюся знайти, але тепер хіба легко з чоловіками? Й той не той, і з тим каші не звариш... Розбалували їх жінки так, що ніякої ради з ними не даси. А хіба я своїй Катрі щастя не хочу? Хочу!
— А так, а так,— згоджувався ветфельдшер, який остерігався гостре слово сказати кому-небудь.— Авжеж...
Катря, стоячи неподалік, пальцями водила поміж вухами Найди, й собака, чуючи дитячу ласку, вертів куцим хвостиком. Уже мати взяла дочку за руку, вже й на вулиці опинились, як ветфельдшер погукав із обійстя:
— Катре! Ти ж бо дивися за собакою, щоб сидів на прив’язі, не вештався безпритульним, бо бездомних собак чи виловлюють, чи стріляють.
— Ото ще мені,— пробурчала мати, коли трохи віддалились.— Хіба за кожну бездомну собаку напереживаєшся? Не втямиш цього Якубова: коле кабанчиків і ріже телят, може корову прирізати, а тут — за псом побивається... Не приведи господь, як покусають скажені — і збіситься.
— Найда не збіситься,— заперечила Катря.— Найда — слухняний собака. Справжній, мисливський.
— Звірі — і є звірі. Тільки й ждуть, щоб покусати.
— Найда — мій друг. Ми дружимо.
— Людські діти дружать із дітьми, а моя — з собакою.
Мимохіть сльози самі покотились по обличчю в Катрі. Мати дорікнула:
— Хоч би посеред вулиці не рюмсала, щоб сусіди не зглядались.
Через якийсь день-другий знову навідався з району Кузьма Кузьмович — він, здається, поширшав у плечах, подебелішав, і гармошкувата шия його збільшилась на слизяву складку. Цупке волосся стирчало на голові, наче дріт на свинячому наритнику, а продовгастий писок ще дужче скидався на побільшений писок їжака, задоволеного самим собою і життям.
Кузьма Кузьмович навідався не сам, а приїхав із товаришем. Товариш був навдивовижу вродливий: біле й легке, як сонячні протуберанці, волосся вилось над опуклим чолом, великі, фіалкового кольору очі мерехтіли чистою крижаною бездонністю, а щоки вражали природною засмагою, що мала рівний абрикосовий тон. А також привертав увагу чіткий, рельєфний малюнок соковитих, мужніх губів.
Гості приїхали не з порожніми руками, скоро на столі стояли пляшки з напоями, появились шинка, сир, ковбаса, шоколадні цукерки в барвистих обгортках. А що не забули прихопити з собою і портативний магнітофон, то якось відразу в хатині зазвучала музика — в її приглушених ритмах вчувалось щось невпокорене й дике. Мати Олянка, зворушена наїздом гостей, довго не знала, в яке саме плаття зодягнутись, і нарешті вбралась у те саме, в якому минулого разу приймала Кузьму Кузьмовича, а руде волосся перев’язала не атласною рожевою стрічкою, а підібрала червоним пластмасовим обручем, який теж неабияк личив їй.
Помолодівши й покращавши від радості, Бона кидала цікаві погляди на мовчазного товариша, з яким навідався Кузьма Кузьмович. Товариш, напівзаплющивши очі, сидів біля вікна і, здається, був зосереджений тільки на слуханні музики. Зодягнений у шкіряну куртку з замками-блискавками, у шкіряні чи цератові штани, теж на замках-змійках, у чорних замшевих туфлях, із яких виглядали канарейкового кольору шкарпетки, він скидався на таємничу і загадкову людину не від світу сього.
Катря сиділа разом із усіма за столом, діставала великою столовою ложкою португальські шпроти з екзотичної бляшаної баночки, з острахом і насолодою пережовувала смачну рибу й прислухалась до розмови. Здебільшого чувся тільки голос Кузьми Кузьмовича; товариш у шкіряній куртці мовчав і пив, обличчя його блідішало, а крига фіалкових очей скляніла й холоднішала; мати лише посміювалась. Голос у Кузьми Кузьмовича був і улесливий, і хазяйновитий, цей голос володарював за столом із великою внутрішньою переконаністю в своєму праві на таке незаперечне володарювання.
Зрештою, Кузьма Кузьмович затіяв балачку, заради якої, мабуть, і приїхав.
— То чесно зізнайся, Олянко,— він кивнув на мовчазного товариша в шкіряній куртці,— подобається тобі Ігор чи ні?
— Подобається,— зізналась мати, кліпаючи підфарбованими віями.
— Таких тільки в кіно знімають, та й то не по наших фільмах, а по чужих.
"Невже кіноактор? — зачудовано подумалось Катрі.— А схожий, ще й дуже".
— Хіба можна порівняти зі мною? — допитувався захмелілий Кузьма Кузьмович.— Я, звичайно, при здоров’ї, не скаржусь, але, як то кажуть, га? З мого лиця, як кажуть, воду не пити. А Ігор? Хоч на монетах карбуй його профіль!
Ігор жував незворушно, як глухонімий. У цю хвилю рипнули двері, й на порозі наче вродився, хоч його й не сіяли, Остап Сирокваша, їхній сільський кравець. Винуватим і жалібним поглядом окинув компанію за столом, навіщось помацав мочку лівого вуха, надгризену пацюком у колгоспному свинарнику.
— Що, знову посварився з жінкою? — весело запитав Кузьма Кузьмович, як у давнього знайомого.— А ми тут журимося за тобою!
Причмелений сімейним своїм життям, Остап Сирокваша тупцяв несміливо в порозі, як ото самотній гусак тупцяє лапами у весняній калюжі, коли гуска сидить на гнізді.
— Я до тебе, Олянко,— ледь озвався неслухняними, наче повстяними, губами.
— Не розлюбив? — не без зухвальства покепкувала мати.— Хіба не бачиш, які гості позбирались тут?
Ігор відставив склянку й перестав жувати. Ледь звів над столом кулаки, схожі на могутні бичачі роги, а сам, випроставшись, випнувши груди, був схожий на непохитний шлакоблоковий стовп, якого ніяка буря не сколихне й не вирве із землі. Риси вродливого обличчя пожорсткішали, жовна заграли, а під стиснутими губами помітно окреслились зціплені зуби. Погляд фіалкових очей став холодним, як полярний мороз, і цей шпаркий повів морозу дужчав, обпік Остапа Сироквашу — й він чи то сахнувся від люті того морозу, чи просто заточився і, згорбившись, як побитий, повернувся й зник за дверима.
Йому вслід ударив вибух реготу — сміялись Кузьма Кузьмович і мати. Ігор, наче нічого й не сталось, налив собі горілки, випив, як воду, й тепер жував ковбасу.
— Ха-ха-ха! — Довгі, як козяче вим’я, щоки в Кузьми Кузьмовича драглисто тремтіли.— Пішов миритися зі своєю жінкою! Бачиш, Олянко, якого чоловіка я тобі привів до хати? Казна-що не приведу! Йому ніхто й у підметки не годиться. І я так само не годжусь, правда, Олянко? Хочеш, тобі подарую?
— Хіба ж можна...— вдавано соромилась мати.
— А чому не можна? Поки дарую — бери, бо передумаю. Тобі саме такий потрібен, щоб кривдити не давав. Такий не дасть! Людина з великим життєвим досвідом. Побував, може, й там, де Макар телят не пас.— І зареготав: — Побував там, де немає таких телятниць, як ти. І біля білих ведмедів, і в Магадані, на золотих копальнях...
"Так він не кіноартист,— подумалось Катрі, що прислухалась до розмови.— Золотошукач, ось хто він!"
— В Ігоря і стріляли, й фінкою кололи, й кастетом били, а він — живий і невшкоджений. В огні не горить, у воді не тоне. Такого тобі, Олянко, треба, щоб іти по крутих життєвих стежках, правда? Я проти нього — нуль, порхавка. Бери, поки не передумав, бо передумати можу!
(Продовження на наступній сторінці)