Затуманеним від сліз поглядом і далі все довкола бачив у гіркому тумані.
Спроквола чапаючи, кутаючись у таку-сяку зимову вдяганку на обійстя заходили люди, приголомшені страшною звісткою, хоч уже стільки всяких страшних звісток начулися за останні роки, а скільки ще судилося почути — як не сьогодні, то завтра, то післязавтра. Привидами нипали через подвір’я, привидами поглядали на вбитого розпачем Максима Ковтягу, привидами зникали в сінях. Наче прагнучи навіч таки переконатися в тій страшній чутці.
А він дивився на них — і не впізнавав, і зараз йому хотілося самому бути вкинутим у криницю, бути втопленим, бути вбитим, аби дочка жила, аби тільки не звідувати такого горя.
— Максиме... Діду Максиме!
Голос пролунав, наче батогом ляснуло. Та голова як упала на груди, то й висіла.
— Ковтяга! — ще голосніше ляснуло.— То чий кінь?.. Де на коня розжився?
Сп’яв голову на плечі — хто це стоїть перед ним? Халяви чобіт густо намазано дьогтем; вишневе пужално весело та дрібно тремтить у руці; карабін через плече; з-під смушевої шапки репане-порепане, як перестиглий кавун, одутле обличчя, на якому розсядистою бульбою кочевряжиться ніс.
— Геть із глузду зсунувся?.. Де коня доп’яв?
— Не знаю...— схлипнув.— Не мій кінь.
— Тьху... батіг мов із клоччя...
Все те — вишневе пужално, намазані дьогтем юхтові чоботи, смушева шапка — по рипучому сніжку подалося до хати, а Максим Ковтяга знову звісив учаділу від горя голову на груди. Хто це? А-а, та це ж, либонь, Горбокінь Данило, староста їхній сільський. А може, не Данило, га? Ні, таки Данило, бо й шапка його смушева на кудлатій голові, бо й голос його, Данилів.
А чого він розсівся, коли сидіти негоже? Треба йти до гурту, треба опоряджати покійницю Марію. Проте ноги віднялися, й не було сили звестися з поліна, так наче зрісся з деревиною.
А й справді, чий кінь, чиї сани?
В пам’яті трохи розвиднилося, згадався хутір у лісі, нічне безсоння, стодола, удар у потилицю — й зразу ж усе розтануло, бо від самого спомину заболіло в потилиці, біль пригасив усе.
Ранкове сонце пробилося крізь каламутну млу й тепер висіло над селом, наче великий полотняний цідилок із сиром, набряклим сироваткою.
Поблизу вихорилися голоси, як снігові остюки.
— За що її так, га? І не за гроші, й не за статки.
— Хе, статки! Статки таке — зараз є, а вже бомбою накрило — й нема. Яке життя людське — такі самі статки.
— Бачили Марію, що водилася з кимось.
— Марія водилась? Та вона ж бо...
— Е-е, Марія потайна, крилася. Тепер уже й не скаже, з чим і крилась... Може, дружки за якісь діла...
— Людоньки, та не повір'ю, щоб Марія, свята жінка...
Запахло дьогтем, перед Максимом Ковтягою гойднулося
вишневе пужално.
— Максиме... Агов, діду Максиме! — ляснув батогом лункий голос. І поблизу на обійсті перестали гомоніти.— Ну, вже не вернете, чуєте? Де той світ, а де цей світ. Маєте думати за похорони, за домовину та й за такі-сякі поминки... Кого підозрюєте?.. Що з Марією отак?..
Максим Ковтяга туманів із заплющеними очима.
— Ну, чого мовчите, як поліно? — з веселою злістю насідав Горбокінь Данило.— За що з Марією поквиталися? Хто поквитався? Які вороги? Бо тільки вороги, звісно. За добро отак не віддячують, значить, хтось мав зуба на неї. Хто?
Рипнув протезом одноногий Никандр Братиця:
— Не було й нема в Марії ворогів, усе село знає...
— А-а; не було. Десь та взялися... Слухайте, Бездушні. Ти, Онисько, й ти, Степане. Обоє сидите в сусідах, щось маєте знати, щось бачили.
Бездушні, побуряковілі обличчями, переглянулись між собою. Ониська защебетала медовим голосом:
— Як чуло її серденько, вчора ввечері привела Ганка до нас.
— Вже казала,— обірвав Горбокінь.— Щось підозріле бачили?
— Та ні...
— Ага!.. Домко, ти ближча сусідка, бачиш навіть отаке, чого на світі нема.
— Казала ж за гостей, перше ніколи не бачила... Шукай тепер вітра в полі. А мої Павло й Петро бачили, то розпитай у них,— засокоріла Домка.
— Еге ж, нарозказують німі...
А глухонімі Павло та Петро вже розказували щось руками та обличчями, тільки хто ж їхню мову втямить. Спересердя Горбокінь сплюнув, аж шваркнуло в снігу. Його репане-поре-пане обличчя, схоже на м’якуш перестиглого кавуна, ще дужче налилося кров’ю, почорнівши.
— Ну, раз так... Моє діло прокукурікати. Тут фронт тріщить по швах, а це більша заморока, ніж із Марією. Де вже кому що взнати...
Данило Горбокінь задер угору голову, почувши в ранковій зимовій млі тихого дня далекий гул невидимих літаків.
А згорблений Максим Ковтяга, сидячи на поліні, затулився долонями, наче долонями хотів заховатися і від людей, і від горя, і від самого себе.
Скільки б іще отак чманів на журливому велелюдді, якби не Мотря, сестра його? Худа та вигиниста, як мичка витіпаних на, терниці конопель, Мотря мовчазною зловісною бурею налинула на подвір’я — й люди принишкли. Так само тихою похмурою бурею зайшла до хати, щоб поглянути на небогу, і невзабарі вигукнула з сіней на подвір’я, спинилася перед осоловілим від горя Максимом Ковтягою.
— Роботи ж скільки,— сказала зле,— а ти сидиш.
Він звів на сестру мерехтливу млу у зболених очах.
— Ганнуся в Бездушних,— сказав.— Опівночі до мене при-бігла... Через ліс. Якби не Ганнуся... А то злякався — й сюди... Щось знає, а мовчить.
— Заговорить — і розкаже, що знає.
— Може, хай там і сидить, у Бездушних?.. Не йде сюди й не бачить біди?..
— Е-е, Максиме, так не годиться. Хіба так убережеш від усяких напастей, що чекають попереду? Хай попрощається з матір’ю.
— Ну, як скажеш,— змирився з сестрою, бо завжди з нею мирився, таку вже вдачу мала Мотря.— Я думав, як краще.
— Знайшов шукати, де краще... Родичі вже сходяться, ще зійдуться — й поможуть, що слід помогти. Скажу людям, аби яму викопали на цвинтарі, викопають. І вже щось готуватимемо на поминки. А ти ж маєш у себе вдома готову домовину, то привези.
— Для себе ж домовину ладнав,— схлипнув.
— Пригодиться, вези,— сердито наказала Мотря.
Мишастий кінь стояв біля стіжка сіна й посмикував суху
траву. На санях сиділо кількоро дітлахів, які зразу ж прискнули врізнобіч. Максим Ковтяга взяв у руки віжки — й на білій пелені городів, проторочених де-не-де штурпакуватим бур’яном на межах — побачив дитину, що борсалася в за-, метах.
Витерши кулаком обличчя, наче зняв із очей туман-полуду, й у тій дитині впізнав Ганю.
Ганнуся квапилася сюди, до рідного гнізда.
Глибоко провалюючись, вона понад силу висмикувала ноги, щоб знову провалитися в сніг. Максимові Ковтязі нестерпно, запекло-замлоїло в грудях, наче туди сипнули пригорщу жару. Хотілося гайнути через город навперейми онуці, спинити її, аби не квапилася сюди, аби все-таки не ставала співучасницею всього того, що неминуче мало відбутися.
Проте здолав своє бажання й важко опустився на санки, смикнувши віжками. Зашелестіли-тьохнули полозки, бо кінь слухняно рушив, і з-під підкутих його копит, що спалахнули блискучими підковами, пурхнули білі кім’яхи снігу, падали в передок саней, сипалися на кожух, сікли в обличчя.
З берега поміж умерзлої в лід осоки та лепехи низенькі санчата шуснули на річку — й покотилися по чистій скатертині гладенької поверхні. Ранкова мла розвіялася, тепер сонце вже не скидалося на круглий сир у полотняному цідилку з невіддушеною сироваткою, а на срібний усміхнений таріль, який закотився на високий небесний стіл — і сяє на його студеній блакиті, сяє, сяє.
Заліснені береги побігли обіч, але Максим Ковтяга й не дивився обіч у чорно-білі хащі, лиш посмикував віжки.
І вже коли з замерзлої річки звернув на берег, уже коли проїхав поміж накритих білими пухнастими шапками верболозів— заболіла потилиця, і він, либонь, не так розумом, як самою потилицею згадав, що сталося сьогодні опівночі, згадав, що санки, на яких їде, й мишастий кінь, яким править,— чужі, не його.
Ген хата майнула поміж дерев, голубі відблиски сплеснули в вікнах.
Господи, й сюди опівночі добивалася Ганнуся!
Від споминів запекла в грудях печія, від їдкої їді защипало в очах.
Санки залишив перед ворітьми, віжки накинувши на слуп, а сам ступив на подвір’я. Був певен, що нічного гостя вже нема, і якби не санки та кінь, то все б здавалося зараз маячнею, сновидінням. Якусь мить поміркувавши, подався до стодоли, де двері було відчинено так, як і раніше. Мав би відчути страх, але страху чомусь не було, звітрився, й душа була бездонна та пустельна.
Перед порогом прислухався, наче сподівався почути щось у стодолі, проте всередині стодола німувала, й Максим Ковтяга переступив поріг.
У стодолі—'пустка й тиша, хіба що солома зашурхотіла під ногами. Авжеж, нічний гість отямився — та й подався своєю дорогою. І хто такий? Що привело сюди? Але не вгадаєш, тепер усякий люд вештається, догори ногами світ перевернувся.
(Продовження на наступній сторінці)