На ослоні біля вікна стояв закіптюжений чавунець, у чавунці біліла обібрана від лушпиння картопля, залита водою. Отже, готувала картоплю на вечерю, але вечерю так і не зварила.
Вийшовши в сіни, завмер біля драбини, що вела на горище. Ляду вгорі було відхилено.
— Маріє...
Тиша, хоч би прошелестіло у відповідь.
Біля драбини видніла ляда, що накривала погріб, викопаний у сінях. Він відхилив важку ляду до погреба, мовив у яму, що дихнула в обличчя затхлою землею, буряками й морквою.
— Маріє...
У погребі, обвалившись, зашурхотіла грудочка землі.
Де ж вона? Так, наче щойно подалася з хати, зоставивши відчиненими двері, і засвіченого каганця, і чавунець обібраної картоплі. Ото хіба що ліжко нерозстелене. Чамріючи думками, вийшов надвір. А чи не піти до сусідів, бо хто ж краще може знати, ніж сусіди? І вже ступив у садок, що низько пообвисав гіллям, як за погрібником та за кущами аґрусу й смородини причулося якесь шамрання. Хтось там вовтузився, й Ковтяга з садка звернув до погрібника.
Біля колодязя темніли якісь присадкуваті людські постаті.
Зачувши його ходу, темні людські постаті обернулись на Максима Ковтягу, а він вглядався в них, щоб упізнати. І впізнав доччиних таки сусідів — двох глухонімих братів-близнюків Павла та Петра, їхню матір Домку, а ще безногого дядька Никандра Братицю, чия оселя була вже за Домчиною.
— Ось і батько...— озвалася Домка.*— Як знав...
Глухонімі хлоп’яки Павло та Петро дивилися на нього в четверо однаковісіньких чорних, як вугляки, очей.
Одноногий Никандр Братиця підніс до зарослого рудою щетиною обличчя овечу рукавицю, витер сльози, що раптом бризнули.
Максим Ковтяга німо вглядався в них, хоч йому криком хотілося кричати в передчутті лиха. Озвалася Домка:
— Там вона...
Обома руками показувала на колодязь. А він усе ще не міг втямити ні того, що почув, ні того, чому вони вночі зібралися тут, на доччиному обійсті. І якийсь чужий голос вирвався йому з грудей:
— Хто?.. Де Марія?.. Що таке?..
Нахилився над заледенілими цямринами, заглядаючи в колодязь, намагаючись щось там побачити — й бачачи лише морок.
— Де Марія? — випростався над цямринами.
— В колодязі,— схлипнув Никандр, тулячи рукавицю до обличчя.
— В колодязі?.. Чом у колодязі?.. Впала, звалилася?.. Чому не рятуєте? Спускайте мене швидше в колодязь! Людоньки, та що ж тут у селі коїться?.. Маріє!
Охриплим голосом закричав у похмуру глибину колодязя, а звідти лиш луна вдарила.
— Я стану в відро, а ви мене спустіть журавлем до Марії.
— Жердина може обірватися,— відраяв Никандр.— І ти пропадеш.
Тим часом глухонімі Павло та Петро гайнули через садок до себе додому й принесли два мотузки.
— Мене перев’яжіть! Мене спустіть! — У Максима Ковтяги сів голос, і він уже не так говорив, як жалібно кигикав.— Хутчій, хутчій...
— Хай хлопці, вони легкі,— наполіг Никандр.— Опустимо когось із хлопців, а він уже там перев’яже мотузком...
Перев’язали Павла, моторнішого та кмітливішого, і в шестеро рук заходилися опускати хлопця в колодязь.
— Стережися там, стережися,— бубоніла згори Домка.
Так, наче глухонімий син міг почути свою матір чи відповісти.
І коли перегодя почувся сплеск води, вони перестали попускати мотузок, причаєно мовчали, аж поки знизу долинуло булькотливе, горлове дудніння: то глухонімий Павло подавав знак, щоб уже тягнули його назад.
Туман заслав очі, туман сповив голову, все довкола закутав туман, і Максим Ковтяга відтепер усе бачив у густому тумані.
Спершу витягнули мотузком із колодязя глухонімого Павла, хлюпотіла вода, дригоніли зуби, одразу гайнув додому перевдягнутися. Й поки, обриваючи руки, витягували з колодязя Марію, він уже встиг повернутись і став поряд із глухонімим своїм братом Петром, вони дивилися в четверо пильних чорних очей, наче без їхніх широко розплющених очей нічого не могло відбутися.
Марія в тумані появилася з колодязя, обличчя в неї туманилося, вода туманна дзюркотіла з неї.
Максим Ковтяга хотів озватися до дочки, але навіть кигикнути жалібно не зумів, бо голос умер у грудях.
І все далі коїлося в густому тумані — і брали втоплену Марію на руки, й несли через обійстя до хати, й вкладали на ліжку. Домка, схожа на туманну мару, хотіла стулити Марії руки на грудях, але руки задубіли.
— Хай розмерзнуться,— прохрипів Никандр.
То Домка підклала подушку під Маріїну голову, а потім, повагавшись, підклала й другу подушку. Відтак, здавалось, Марія заснула, спить глибоким сном, але чому ж тоді біла подушка довкола її голови тьмяніє, підпливаючи водою? І не тільки водою, а й розквітаючи кров’ю, бубнявіючи пелюстками кривавих квітів?
— Хто ж бачив, га?
То він обізвався чи хтось інший обізвався в хаті?
І Домка залебеділа сухеньким голосом, що шарудів, наче золотий пісок:
— Бачила, що в Марії гості якісь, але й не роздивилася добре тих гостей... Одне чи двоє... Виносила помиї до хліва, то бачила біля воріт у неї і санки якісь, і коня отакого, як це ти приїхав, Максиме.
Глухонімі брати Павло та Петро, перезирнувшись між собою, щось стали розказувати руками й пальцями, а також глухо погухкуючи обрубаними голосами.
— О, щось знають! — мовив одноногий Никандр.
Мати дивилася на хлопців та слухала, що кажуть, бо ж таки розуміла мову своєї крові, хай навіть і глухонімої.
— Вони теж бачили гостей у Марії,— переповіла те дитяче казання.
И далі слухала, що близнята розповідають.
— Може, вони бачили все, що тут коїлося,— тупнув дерев’янкою протеза Никандр.— Тільки ж як розкажуть? І неграмотні, бо війна в школу не пустила.
Знову озвалася Домка:
— Либонь, оті гості попросили в Марії води, щоб напоїти коня, бо вона з відром подалася до колодязя.
Біля дверей на ослоні й справді не було відра, хоч стояло там завжди. Либонь, потонуло в колодязі. Отже, хлопці таки щось знають. Максим Ковтяга і хлопців-близнюків бачив у тумані, якого не меншало і який не рідшав. їхні руки плавали в тумані, пласкі обличчя сіріли в тумані. Йому все ще не вірилось у те, що сталось. Йому здавалось, що дочка лише на якусь часинку прилягла в ліжку, перепочине й зведеться.
— Що кажуть діти?
Справді озвався чи тільки хотів озватися?
— Ніч стояла темна, Марія пішла брати воду... її там і порішили, в криницю кинули... Але ж дивіться, в хаті не пограбовано. За віщо? Хто ж на неї мав таке лихе серце? А Марійка ж така добра та ласкава, хоч до рани тули. Ганя залишилася сиріткою, а де ж Ганнуся, де вона?
— Дитина в Бездушних,— прошамкотів Максим Ковтяга.
— А це ж її батько Василь десь воює на фронті... Хто ж йому тепер живу вісточку пошле в смертельне пекло?
Хатній поріг переступили обоє Бездушних, Степан та Ониська, поставали біля печі, як із хреста зняті, поглядаючи на покійницю.
Максим Ковтяга вдарив .себе кулаком у груди:
— Безголов’я страшне, світ западається... Перед ким вона завинила, така безневинна?
— Не дай нікому такої смерті,— тупнув дерев’янкою в долівку одноногий Никандр; примостившись на ослоні біля вікна.
— За віщо? Хто? — рвав волосся на голові очманілий від розпачу Максим Ковтяга.— І не від снаряда, і не від бомби, й не від міни... А в чому ж винувата Ганнуся, що лишилась без матері? Скажіть!
А що вони могли сказати? Стояли туманами в тумані.
— Хлопці потім тягнуть мене з хати, а я не знаю, чого вони хочуть. А таки послухалась, бо як не послухаєшся. Ведуть мене до чужого колодязя, а я не знаю, чого ведуть. Щось розказують, а втямити не годна. А потім в колодязь глянула, й хоч темно, а таки вгледіла. Я кричати, але й кричати страшно, то я до дядька Никандра. А в хаті вже нікого не було, пропали гості і з хати, і з обійстя.
Озвалася червона, як варений рак, Ониська:
— Чула її душенька, щось чула... Бо чого привела Ганнусю до нас? Щоб у нас дитина переночувала? І Ганнуся, либонь, своїм серденьком почула, що лихо з матір’ю, бо сама хутенько зібралася — і додому, до матері... А потім чогось аж у діда в лісі опинилася, а дід не близько, далеченько дід...
Щось тут вона бачила, бо то вже страх великий погнав її до діда... Але не говорить, мова однялася в дитини.
— Якби ж знаття, якби знаття,— бубонів Степан Бездушний, сяючи розпеченим чавунцем гарячого обличчя.— Тепер часи такі, що всякі люди вештаються, що горе та біда не сидять на місці.
Глухонімі брати-близнята Павло та Петро знову дружно заходилися розказувати руками і пальцями, обличчями, щось вигухкували глухими голосами. До них пильно придивлялися та приглядалися, водночас запитально позираючи на Домку, щоб мати переповіла ту химерну дитячу річ.
Каганець на кзинці кліпнув, гніт затріщав, полумінець гойднувся, тіні полохливими хвилями скочили по кутках — і темрява затопила хату.
До вузеньких віконець уже припадав каламутний досвіток.
Максим Ковтяга вийшов із хати, аби надворі погамувати виття-скімлення, що рвалося з грудей. Зуби цокотіли й не мож-можна було стиснути міцно. Під хлівом сів на поцюкане сокирою поліно, поклавши руки на гострих колінах, погойдуючись. Досвіток зводився понурий, попелястий іній важко сірів на гіллі дерев. Пролетіла ворона, понуро каркнувши, наче то гілка тріснула, відламана морозом.
(Продовження на наступній сторінці)