Було байдужісінько, наче думав не про себе, а про когось іншого... наче все те відбулося з кимось іншим, а він якимось дивом дізнався — й тепер не відає, як скараскатися того, що залетіло в душу.
И онука Ганнуся не прибігла вдосвіта.
И рідна дочка Марія не померла, а живе.
Йому на мить так гостро повірялося — Ганнуся в безпам’ятстві не прибігала, Марія жива,— що він аж зупинився несподівано, осяяний тією своєю раптовою вірою-сподіванням, і наче посвітлішало довкола, й у голові розвиднилося. Та за якусь мить-другу захурделилися спомини, потьмяніло в думках...
Ось так би йти, йти — й нікуди не прийти, бо, либонь, немає на всій неоглядній землі місця, з якого можна було б вийти, й немає на всій неоглядній землі такого місця, куди можна б прийти й почуватись, що ти таки прийшов. Куди й навіщо? Немає такого пристановиська на землі, бо душа втратила це пристановисько в самій собі.
— А де Кописточка?
Думка про діда Кописточку звідкись виринула. Приверзлося йому чи й справді хтось сказав про діда Кописточку? Е-е, не приверзлося, справді таки чув, сестра Мотря сказала, тільки чому не побачив його свіжої могили, коли опівночі був на цвинтарі?
И похололо всередині — таки почулося кінське іржання!
Ловлячи спиною дрижаки, Максим Ковтяга звернув із дороги, притулився до холодного стовбура берези, прислухаючись та приглядаючись. Здається, не встиг ще припасти до берези, як із-за ялин вигулькнули сани, що легенько так шелестіли, наче й не кінь був в упряжі, а нечутний вітер. Якби ж ото горе хмарою не клубочилося в душі, то почув би, а так не почув.
На санках сутулилась чоловіча постать.
Краєм ока помітивши цю зсутулену постать, Максим Ковтяга аж влип у березовий стовбур, ловлячи щоками та шиєю іній, що посипався з гілля. Ждав, що санки ось-ось проїдуть мимо, та раптом у лісовій сторожкій тиші почулося:
— Тпру-у...
І перегодя долинуло:
— Агов, діду Максиме...
Приязно так і вкрадливо, навіть прихована ласка прозвучала в голосі.
— Та виходьте із-за дерев, не ховайтеся.
Голос видався знайомий, тільки ніяк не міг пригадати, чий то голос, де чути доводилося.
— Я тебе впізнав... На санках підкину тебе до хати.
Максим Ковтяга винувато вийшов із-за берези, почвалав до
дороги.
— Це ти, Онисиме? — пильно приглядаючись, мовив.
— А то ж іще хто! — почулось у відповідь.— Чи не сподівався?
— Ти ж тепер хазяїн у лісі...
На санках справді сидів Онисим Потурнак.
У дядьківській понурій шапці, у понурому полатаному пальті, у понурих повстяних валянках, він скидався на дядька, якого лихо посеред ночі погнало до лісу. З-під чорних куштратих брів жаристі очі посвічували гострими вогниками. Все ще чудуючись із цієї дивної зустрічі, Максим Ковтяга опустився на санки. Онисим Потурнак поклав йому руку на плече й мовив:
— Знаю, все знаю!
— Що? — не второпав той.
— Як ото вас на льоду Стасюк і два Куниці підхопили й потягнули у Вівсяники.
— Звідки знаєш? — занепав духом старий, бо всякої всячини могли набалакати.
— Звідки знаю? Скрізь у мене вуха, та очі... Оті запроданці матимуть по заслугах, на те ми й лісники, так? Ми ще їм пригадаємо сватання, ми їм ще таке весілля зіграємо, що вони' покійникам заздритимуть... А ти, батьку, справжній герой, мені казали, як ти ото Маковія Федора боронив.
— Лежить там у Вівсяниках, у баби Ликери, я навідував.
— Знаю, все знаю! Хай очуняє, хай оклигає. Мені казали за бабу Ликеру, сердечна це людина, чуйна. Така, як наш простий народ, який не став запроданцем, не пішов до фашиста служити, аби петлю намилювати милом та ще й оту намилену петлю накидати на шию' своєму ближньому. Хочеш, скажу тобі за Федора Маковія? Порский, що з усякої пастки вискочить. А вже обачний! Яке в загоні нашому найважче завдання — йому доручаю, найперше ж — карати всяких запроданців і ворогів народу. Він у цьому ділі мастак.
Нахилявся до Максима Ковтяги й приглушував голос, наче зараз отут, у лісі, в опівнічну пору, хтось міг підслухати.
— Еге ж, мастак, тільки і в нього ото...
И не доказав Онисим Потурнак. І раптом, не притишуючи голосу, зареготав густо, важкою долонею ляснув по спині:
— Знов мені, батьку, неправду сказали за тебе?
— Яку неправду? — передчуваючи лихе, поспитав Максим Ковтяга.
— Наче тебе після тих Вівсяників немає в живих! Мовляв, доскакався старий горобець. А я й не повірив, бо знаю, що ти й не збираєшся.
— Люди набалакають,— буркнув.
—1 Бо ти як заговорений, еге ж?
— Де ж я заговорений?
— Е-е, не скажи. Твоїй дочці Марії жити й жити, а вона свою долю не вгадала, й ніхто не вгадав. А тобі смерть скільки в потилицю дихала? Ото ж бо й воно. То поїхали, бо чого в лісі стояти, ще наскочить якась нечиста сила на нас.
Полозки стиха повискували, наче два цуцики, що бавляться, пацаючи одне одного м’якими лапками та ласкаво покусуючи зубами. Срібна колисочка місяця так само висіла над чорними верхами дерев, і так само неподалік від небесної рогатої колисочки полум’яніла ясним віхтем велика зірка. Мороз поміцнішав, хапаючи за щоки цілим віялом кусючих голок.
— О, забув запитати...— Онисим Потурнак напівобернув бородате обличчя.— Ти, батьку, вдома сам чи якихось гостей маєш?
—• І сам не відаю,— промимрив Максим Ковтяга.
— Як то не відаєш?
— Заходили гості. Може, й пішли.
— Заходили? Які гості?
Онисим Потурнак смикнув за віжки, тпрукнув, і санки зупинилися. Впритул наблизивши холодне бородате обличчя, повелів:
— Ану розказуй.
— Може, й нема, хто відає.
— Е-е, ти не крути хвостом, як лисиця.
— Та я не кручу.
— Коли гості заходили? Які гості?
— Дай боже пам’яті...
Максим Ковтяга й справді призабув, коли все те сталось, був чи не був отой Микола з Хащуватого. Геть чистісінько все перехарамаркалося в голові. Затинаючись, став пригадувати досвіток, і. недобре передчуття, і як ходив у стодолу. Здавалося, все розповів, і на пучку не втаїв. Онисим Потурнак слухав пильно, похмуро, не перебиваючи й словом. Вислухавши плутану розповідь, мовчав якусь часину, мовби осмислював, а потім запитав:
— Значить, недужий?
— Зовсім недужий...
— А таки вдарив?
— Ударив,— і Максим Ковтяга почухав потилицю.— А може, й не вдарив... бо недужий, бо в запамороченні.
— І ти його раніше ніколи не бачив? Хто він такий?..
— Не бачив ніколи... А сказав, що Микола з Хащуватого.
— Його кінь і санки, що ти в ліс до мене приїжджав?
— Його...
— Чом не сказав тоді?
— Не в голові було... Приїхав сказати про Марію.
— За Марію ще все взнаємо й відплатимо за її смерть, ніхто не сховається... А цей от... як ти назвав його... еге ж, Микола з Хащуватого... не чув про такого. Що ж , йому треба від тебе, га? Видать, щось треба... Гаття!
Кінь спроквола рушив, санки покотилися.
— Може, тобі, Онисиме, не слід іти до мене,— озвався Максим Ковтяга.
— Діло кажеш, батьку, але... .
Ген-ген поміж дерев уже завидніло обійстя, з нічних сутінків впливла його хата, вшита соломою.
— Либонь, вікно світиться,— мовив Потурнак і поліз рукою спершу до кишені, а тоді вже поторкав долонею пазуху, де лежала зброя.
— Ай справді, світиться.
Вікно з причілка ледь мерехтіло вогкою пелюсткою прив’ялого цвіту.
— Хто там?
— Чи я знаю. Може, отой Микола з Хащуватого...
— Думаєш, досі не подався своєю дорогою?
— Таж недужий... Може, зовсім зліг.— І мовив благально: — Чого тобі йти до моєї хати? Всяке може статися, то ти краще ото їдь своєю дорогою.
Стримуваний віжками, кінь ступав зовсім повільно, аж поки й зупинився.
— Е-е, батьку, вовків боятися — в ліс не ходити, а ми ж із тобою таки в лісі... Нехай нас бояться, ніж ми боятися маємо. Я отут почекаю, а ти не полінуйся піти до хати й подивитись. А потім скажеш мені. Гайда...
Максим Ковтяга звівся з санок, слухняно подався до воріт.
— Ану стій! — долинуло.
Нетямковито озирнувся, хто б це міг покликати отут біля обійстя.
— Стій, батьку,— все ближче та голосніше,— я сам піду.
Невже це Онисим Потурнак сам намірився йти до хати?
Максим Ковтяга переминався з ноги на ногу. Дідько його знає, що там коїться, а він... І водночас тепло вдячності ворухнулось у єстві до того чоловіка, який сам не боїться на-разитись на небезпеку, аби захистити безборонного діда.
— Може, той Микола з Хащуватого — як вовк, га? Видужав, га? А тепер причаївся й чигає на тебе? Краще вже я.
И легкою ходою проніс уперед своє високе, дебеле тіло.
У Максима Ковтяги забило дихання.
— А де ж мені бути? — прошепотів услід, але відповіді не почув.
(Продовження на наступній сторінці)