Данило Горбокінь оторопіло дивився на старого Максима Ковтягу, рот його розтягувався в усмішці, аж поки вибухнув реготом. Але хутко урвав регіт, і в очах знову заклубочилася гроза.
— И Кописточки не стало...
— Якого це Кописточки?
— Діда Кописточки.
— Штукар ти, батьку, штукар! Бачиш, діда Кописточки не стало, а ти, німецька владо, розберися. Хіба німецькій власті нема з чим розбиратися? Розбираються, то цілі села горять, хіба не знаєш? А треба, то шибеницями розбираються, або кулю в живіт — і все ясно. З тобою ще не розібралися? |
— Зі мною? А чого зі мною? — запитав Максим Ковтяга.
А в голові майнуло: може, прочув щось, інакше б не погрожував.
— Та всяке доходило до мене... І не тільки за тебе, а за твою Марію. Еге, і за діда Кописточку.— Данило Горбокінь схилився впритул до старого, сказав сапким шепотом: — Я все знаю! Я все знаю, тільки мовчу. А так усі ви в мене в кулаці.
Й повів кулаком на Глибокі Колодязі.
"Таки знає,— похолонув Максим Ковтяга, уже й не радий, що ноги занесли на старостине обійстя.— Признався, що знає".
І Варчині бляклі очі казали, що вона також знає.
— А за Марію таки не чув,— безпорадно повів рукою,— що там сталося. Війна винувата, а хіба війна признається? Йди, батьку, своєю дорогою, та сам стережися, хоча тепер стережися чи не стережися — однаково не вбережешся.
И Данило Горбокінь важкою ходою почвалав до ганку.
И Варка, довга жердина, посунула за чоловіком...
І сам незчувся, як ноги принесли його не кудись, а таки на їхній куток. Уже отямився, що саме тут опинився, коли з-за ліси лозинової викотився великий клубок, далі цей клубок розпався, і з нього визволилося два глухонімі брати, Павло та Петро, обоє сьогодні в’юнкі, розбишакуваті. Близнюки, виваляні в сніг, з пелюстками рум’янцю на щоках, розмахували руками, щось бубоніли німо, округлюючи вуста в гримасах чи витягуючи дудочками, а то навіть сперечалися поміж собою, стусаючи одне одного ліктями. Щось вони розказували, авжеж, сподівалися, що Максим Ковтяга втямить їхню річ так, як вони тямили одне одного, але, сторопівши, той нічогісінько не міг втямити, як, зрештою, й ніколи не тямив братів-близнюків.
— Ех, хлопці, хлопці! І хто у вас відняв мову?
Павло та Петро ще дужче зателесувалися обіч старого.
— Життя страшне, але без мови — хай господь милує.
Здогадувався, що хлопці силкуються розказати щось про
Марію, виповісти таємницю її загибелі, і він із болісною мукою вглядався в жваві дитячі обличчя, в їхні проворні постаті, намагався збагнути рухи метушливих рук,— і все марно.
— Ще поговоримо з вами, хлопці, поговоримо колись.
А як ступив на Маріїне обійстя, все здавалося, що дочка ось зараз вийде звідкись — чи то з хліва, чи то з-за хати, або з погрібника видряпається з кошем картоплі в руках.
І чомусь боявся глянути за погрібник, за яким сіріли дерев’яні цямрини криниці.
Сінешні двері були на самій лише клямці, відчинилися легко, навіть не скрипнувши. А хатні відчинилися зі скрадливими звуками, схожими на гамований стогін. Відразу ж через поріг війнуло духом перегорілого воску, запахом оливи, хвоєю та затхлістю житла, в якому вже не живуть.
Максим Ковтяга підніс праву руку до чола, хотів перехреститись, але рука так і завмерла, не сотворивши хресного знамення, бо за піччю почувся якийсь шерех. Цей шерех шмагнув по душі, й душа тонко затремтіла.
— Хто тут?
І знову думка про Марію навідала його.
— О господи,— почулось у відповідь.
Максим Ковтяга ступив від порога — і вклякнув на долівці. Навколішки біля скрині стояла Ониська Бездушна. Віко скрині задерто, обидві Онисині руки було ще опущено в скриню. Обернувши голову, світила червонястим від хмелю обличчям, захмареним пелехами розкуйовдженого волосся.
— Це ви, Максиме? — нарешті знайшлася на слові.— А я подумала, хто ж це чужий забрався до хати. Добре, що свій.
' Ониська Бездушна вийняла свої руки зі скрині, карачкувато звелася з колін. І полився її голос, який дедалі ставав солодший, більшало медових переливів.
— Нема хазяєчки в хаті, нема, а яка була хазяєчка!.. А ми ж сусіди з нею — то Марія до мене, то я до Марії. Оце жду день, жду другий, так мені мулько, так мені тоскно, а її нема. То я що? То я сюди, еге ж, думаю, давай я її навідаю, раз вона вже не може мене навідати. Бо народ усякий тепер вештається, за хатою око та око потрібне.
Ониська сокоріла, швидко оговтавшись, і на гарячому розпашілому виду її очі палахкотіли розквітлим будяччям.
— Хоч би ви сюди перебирались, Максиме? Бо чого сидіти в лісі? Щоб сидіти в лісі, треба здоров’я, а де у вас те здоров’я? Та й пора така, що докупи горнутись треба, тут село все-таки, далі від біди.
— Від біди ніде не сховаєшся,— сказав, думаючи про Марію.
— А як звикли в лісі, то що? Сидіть. А я тут за хатою цією трохи наглядатиму, бо ж сусідка.
Максим Ковтяга опустив погляд на долівку, втупився під ноги Онисьці. И мимоволі вона опустила очі — біля ніг лежав мішечок, а з мішечка виглядало дрантя.
— О, бачте, хтось уже хазяйнував? — скрикнула.
Максим Ковтяга як примерз до долівки.
— О, якась вишита блузка...— Ониська Бездушна загляну* ла до мішка, клешнюватою червоною рукою порпалася.— Та це ж блузка, либонь, ще з вашої Катерини, покійниці вашої, царство їй небесне. І сувій полотна, правда, давнє полотно, пожовкло, як старе сало. Це ж треба!..
Чудуючись, вона прямо з мішка висипала все те до скрині.
— Ох і люди,— прискали в неї вишневі губи.— До війни такого не було, а як прийшов германець — як показалися всі. А де замок до скрині?
— Марія ніколи не тримала замка.
— А на хаті?
—1 Засув дерев’яний з сіней... а знадвору не замикала.
— Негоже так, батьку, негоже. Можна сказати, сама вона приманювала злодіїв до своєї хати. Ви вже дайте якусь раду. То я піду, раз ви навинулися. Звісно, як сусідка, то наглядатиму, але ви перебирайтеся сюди, в село... Охо-хо-хо, горе наше велике за гріхи наші...
Повагавшись, Ониська Бездушна все-таки затиснула той мішечок під пахвою і посунула до порога.
Максим Ковтяга по долівці, не підводячи погляду вгору, провів її до порога — й закліпав почудовано: що ж це випало з-під її спідниці, коли вона вже хатні двері відчиняла?
Нагнувся, підняв, розглядаючи на долоні, далі з однієї долоні перекидаючи на другу. Невже й справді намисто? Либонь, заховала за пазуху, чи куди, а воно й випорскнуло на долівку.
Старовинне намисто, яке берегла його дочка Марія. А Марії разки його дістались від її матері Катерини. А Катерині намисто дісталось від її матері, а тій — від її матері.
І він притулив долоні до обличчя, заплющився, щоб здолати сльози.
— Діду Максиме!
Хтось покликав голосом сусідки Домки. Хто ж це покликав? Поглянув — і справді запримітив Домку, що стояла неподалік на межі, яка розділяла її та Маріїн городи. У ватяній кацавейці наопашки, у ватяних валянках, на які було нацуплено жовті чуні, Домка здавалася б городнім опудалом, коли б не посоловілі від розпуки та глухого відчаю карі очі.
— Діду Максиме, що ви робите?
Стоячи на межі, Мотря бачила, що в старого Ковтяги роздерся рот, щось мовив, але таке безголосе та хрипке, що не втямиш.
Тоді ще трохи очманіло постоявши, Домка зрушила з межі по перетоптаному снігу, підійшла впритул до Максима Ковтяги. Жах застиг на ЇЇ вилицюватому, побитому віспою, гостро випнутому обличчі. Зважившись, вона схопила старого за лікоть, смикнула до себе, повторивши:
— Що ви коїте, діду?
— Пусти,— сіпнувся він.
— Куди пустити? Що ви коїте?
Таки вирвався — весь ворожий, наколющений бровами, обезумілий — і почовгав до хліва. Схилився над поцюканим сокирою поліном, хотів схитнути — й не зумів, бо вмерзло в землю. То навалився грудьми та коліньми — й одірвав із криги. Виваживши на груди, приніс до криниці й тут уже опустив поміж цямрин. Одземок загукотів поміж цямрин, у криниці сплеснуло водою.
— Діду Максиме...
А він від криниці знову понуро почовгав до хліва.
Домка зігнулася над цямринами, сподіваючись там, унизу, побачити хисткий кружечок води, але не побачила. Обернувшись, вона зауважила, що старий уже повертається від хліва, несучи на оберемку грабове .дрюччя. Дійшовши до криниці, незграбно сипнув дрюччя поміж цямрин.
Сопучи, зціпивши зуби, знову подався до хліва — й скоро у .глиб криниці з сухим шерехом полетіло три кукурудзяні снопи.
Зрештою, звів очі — й наче щойно вгледів сусідку Домку, а вгледівши, хоч і не подобрішав обличчям, проте немов додалося тями на знавіснілому виду.
— Що ви надумали? — запитала Домка.
— Засипати надумав.
— Хочете засипати криницю?
— Криницю.
— Але ж люди з криниці беруть воду.
— Беруть воду?.. Яку воду?
— Завжди ж воду брали з криниці.
Дивився на неї, немов на ніч непроглядну, що мороком засліпила очі.
У тому засліпленні пошнуркував старечою ходою на подвір’я, повернувся з розсохлим кадубцем, той кадубець також полетів у земну прірву. Плаксиво заплющуючись, криво закутуючи тремтячі губи, застогнав:
(Продовження на наступній сторінці)