Та хоч і вороги були пан та мужик, але ж мужик мав ще один погляд на пана. Пан панував — у старовину своїм правом, а тепер багатством, освітою. Мужик се розумів і розумів, що панувати краще, ніж бути під пануванням,— і мужик силкувавсь лізти в пани; а хоч не сам ліз, так принаймні, вивчивши свого сина в школі, віддавав його в які писарчата або в крамарчуки до міста, маючи надію, що той син вилізе в "пани". Приклади мужик бачив і мав надію. Бачив, що пан розумніший, освіченіший од його, і він звик уважати панську мову, панську одежу за вищі, кращі мову та одежу і переймав їх. Ось відкіля йшли ті "кохти ситцеві" на жінках та дівчатах, ті "жакетки" та "пальта" на парубках; ось відкіля те називання своєї мови мужичою, а тієї, що говорили пани, панською. Звісно, все це переймалося здебільшого не в самих панів, бо з самими панами близької знайомості мужик не мав, а в тих, хто стояв поміждо мужиком та паном. Се були льокаї, покоївки, куховарки, окономічні прикажчики і ті, нарешті, з свого братчика, що вже хоч трохи "напанились" — крамарі, шинкарі та глитаї. Можна зрозуміти, яке гарне було все те позичене. "Панська" одежа, що пошили її сільські кравці, була просто неможлива — така нечепурна, що аж гидка; "панська" мова була ще гірша...
І вкупі з мовою, з одежею падало й інше. Занехаювались старі звичаї, ламалася стара мораль, відносини проміждо дівчатами та парубками зробилися погані.
Марко згадував це все і багато дечого іншого, про що він за останній час почасти довідавсь, і його веселчані уяви, його мрії мусили зникати в темряві од цієї негарної сумної дійсності. Але тоді він згадував Корнієву сім'ю, дядька Федора, Остапа, згадував їх поривання до просвіти, їх розмови і починав розуміти, що під тією позверховною корою, якою вкрито з погляду мужицтво, відбувається свій культурний процес, до якого не придивилась та й не хоче придивлятися інтелігенція. Боротися з темрявою, помагати цьому культурному процесові та направляти його на користь рідному краєві — ото була повинність інтелігенції, важка повинність, бо на неї треба було жертви, і жертви великої — усім своїм життям. І боячись питався він себе: чи стане в його сили на таку жертву?
— Але її мусить стати! — казав він сам собі зважливо.
Та на його шляху стояло ще одно, про що він перше якось ніколи не думав, чого не мав зовсім на бачності. Се нове, несподіване — була дівчина, що стрілась йому на його и життєвій дорозі, стрілась та и причарувала його своїми очима, вогню повними, своїм розумом, своєю гордою вдачею, з-за якої він добачив щиру ласкаву душу. Причарувала вона його, та й не знав він, що має тепер чинити.
— Чи маю я право на власне щастя? — думав він, і йому здавалося, що він не має сього права. Але далі інший голос інше починав йому казати:
— Чом же ні? Я не віддамся увесь власному щастю, власному життю. Я працюватиму з усієї сили; але на те, щоб я міг робити, мушу я мати хоч трохи щастя — інакше людина не здолає робити. Ні, я маю право!
— Але ж ти казав про жертву!..— знов доводив той таки невблаганний суворий голос, і Марко не знав, що на се сказати...
Він мусить облишити всі оті мрії, забути, як блищать ті очі... Але тільки здумував, зараз же ті очі ще ясніше зоріли йому просто в серце, і Марко виразно чув, що йому несила їх забути...
VI
Теплого вечора в неділю вертався Марко додому з читання в Корнієвій хаті. Читання сьогодні склалося дуже гарно, Марко почув багато цікавого і багато такого, що надало його душі спокій та тиху впевненість у своїй справі. Заходив до вчителя і там побачив прихильність до того нового, що казав Марко. "Будуть з його люди!" — думав він. І він ішов, широко вдихаючи в себе свіже вечірнє повітря, почуваючись на дужу, невтомлену силу. Він пройшов через місток і вступив у панський сад. Місяць уже підбивсь угору і обливав срібним світом посипану білим піском стежку, верхів'я дерев та краї віт. Марко почув розмову в панському саду і догадавсь, що се пани пішли в прохідку. Йому не схотілося стрічатися з ними, і він, обминувши квітник, звідки чулися голоси, перейшов просто на той ганок, де звичайно пито ввечері чай. Тепер там нікого не було, і широкі, складені з великого білого каміння східці ясно блищали проти місяця. Марко не поспішаючись зійшов по їх і зовсім несподівано побачив Катерину. Вона сиділа на поручатах, уся осяяна місячним сяєвом. Ясна її постать виразно визначалась у рамцях з темної, тільки зверху сріблястої купи листя дикої виноградини, що звивалась угору по обох боках її. Вона сиділа замислена, склавши руки і трохи нахиливши обличчя. Марко виразно бачив її рівний ніс, тонкі губи, чорні брови і темні глибокі очі. Катерина сиділа, повернувшись обличчям на той бік, відкіль ішов Марко, але вона була така задумана, що не чула, як він підійшов, і не бачила його. Марко зупинивсь... І відразу він почув, яку велику силу має над ним ся дівчина. Все, що він думав досі, мов повилось у голові якимсь туманом, одійшло кудись далеко-далеко, а насамперед стало одно — бажання бачити, її, бажання бути з нею.
Вона почула його і підвела голову. Побачила його очі, втуплені в неї, і встала з поручат. Марко мовчки зійшов на ганок.
— Доброго вечора! — тихо сказав він. Він завсігди казав се привітання по-вкраїнському, і Катерина любила його чути.
— І вам...— одмовила вона так саме тихо і знов сіла на поруччя. — Я рано прийшов до чаю...— промовив Марко і сам не знав, нащо він се сказав.
— Еге, наші ще в саду...
Розмова увірвалась. Катерина сиділа на поручатах, схиливши голову. Марко стояв біля столу, поклавши руку на стілець. Катерина чула, як у неї затріпалось у грудях серце, і зрозуміла те саме, що й Марко. Вона зрозуміла, що любить його, зрозуміла, що доля звела їх навіки, і вона дожидалась. Дожидалася кінця, того слова, що скаже Марко, як схилиться перед її вродою, як положе їй до ніг свою молодість, вроду, розум...
А Марко стояв і чув, як туманіє його голова.
— Неси скатерть стіл накривати!
Се кричав слуга, йдучи на ганок. Катерина сердито встала з поручат і пішла в свою хату. Марко теж не зоставсь на ганкові і пішов геть.
Другого дня після обід, сидячи в своїй світлиці, побачив Марко, як під панський рундук під'їхав Голубов. Відколи трапилася в його суперечка з Марком, він досі ще не був тут. Марка трохи здивувало, що він поспішився приїхати у будень. А проте він про його зараз же забув за роботою.
А Голубов тим часом уже сидів у вітальні з старим Городинським та з Іваном Дмитровичем, розмовляючи про те, то про се. Але видко було, що він має щось інше на думці. Нарешті байдужим голосом він сказав, усміхаючись:
— Одначе ваш студент дуже червоний.
— Як-то? — залякався пан Городинський.
— Свої хохломанські думки тут ширить. Збира селян і чита їм свої хохлацькі книжки про Україну, про гетьманів. Мета, звісно, та, щоб підбурювати народ проти уряду, ваблючи його вільним гетьманством.
— А ви не помиляєтесь, Якове Григоровичу?
— Та не помиляюся ж, кажу! Я недавнечко наняв з вашої слободи наймита — солдат, розумний такий. Він і розказував, що тут у вас читання, і що він не схотів слухати, а інші хотять. Я випадком почув сю розмову і розпитався про все.
— Погана річ! — промовив Іван Дмитрович.
— Чортзна-що таке! — скрикнув старий пан Городинський.— Мені, як по правді сказати, давно хтось казав, що він там щось чита, та я не зважав на се. Та в чому тут сила?
— В тому сила,— докірливо сказав Іван Дмитрович,— що ся українофільська пропаганда дуже небезпечна... і через те суворо заборонена...
— Я радив би вам,— почав знову Голубов,— подати зараз же звістку хоч становому.
— Ну, се вже вибачайте! — скрикнув сердито пан Городинський. — Ще поліцію в свою господу наведу! Уже коли що там є, то гроші в зуби та й марш! — хай собі їде, куди хоче. Хоча, кат його зна,— може, там нічого й не було!
— А, ні! — відмовив Голубов і почав знову розказувати, що він випитав у свого солдата, добре докладаючи свого... З його оповідання Марко виходив страшенно небезпечним чоловіком.
Марко ще сидів над своїм зшитком, як почув за дверима молодого Городинського голос:
— Можна увійти!
— Просю! — відмовив Марко, встаючи та дивуючись тим одвідинам. Іван Дмитрович увійшов урочисто та поважно. Од його постаті так і пашіло величністю.
— Вибачайте,— промовив він повагом,— що потурбував вас.
— Сідайте, будьте ласкаві,— попрохав Марко.
Іван Дмитрович сів, положивши свій панамський бриль на колінах. Марко сів проти його. Іван Дмитрович трохи посидів, спустивши очі додолу, а потім звів їх і, дивлячись ясно та впевнено на Марка, почав: — Власне я не сам, а з приручення мого батька. Коли дозволите, я вас про дві-три речі запитаюся, і якщо ви мені відмовите, то се мене цілком задовольнить.
— Будьте ласкаві,— одмовив Марко і подумав: "До чого се воно?"
— Скажіть, будьте ласкаві,— ви зволите читати мужикам українські книжки?
І Іван Дмитрович, промовивши се, подався трохи назад головою, а його погляд ще впевненіший зробився.
— Еге! — кивнув головою Марко.
— І тільки вкраїнські книжки зволите читати?
— Тільки! — відмовив Марко.
— І ви се робили вже кілька разів?
— Атож!
(Продовження на наступній сторінці)