— Дочко! Що ти? Чого ти? — заметушилась коло неї мати, однімаючи їй руки від обличчя. Але та ридала все дужче й дужче, і високі виводи плачу глушили всіх у маленькій хаті.
— Чого це вона? — зашепотів дехто.
— Хіба не знаєш? — почала відмовляти жінка, що сиділа близько коло Марка, і він міг чути, як вона пошепки почала казати другій: — За своїм Грицьком. Його ж у солдати взяли, а вона з того часу й в'яне, і в'яне — і не їсть, і не п'є,— кажуть, ні за кого не хоче йти.
— А Грицько ж письмо прислав?
— Присилав багато за два годи і їй кланяється в кожному. Тим часом мати вивела дочку з хати. Батько — теж зрушений — не хотів того показувати і попрохав Марка читати далі. Марко прочитав, як набігла чорна хмара — узято Василя в солдати знов; прочитав про важке Ганнине життя самотнє, про те, як сина у неї взято,— і побачив, як у чоловіків-слухачів мигтіли на очах сльози, а жінки й зовсім плакали. А як приїхав той син, то зараз у йому пізнали своїх солдатів:
— Оце й він! Отакі й наші! Жалко, шо втік, а то б послухав про себе! — казали слухачі, згадуючи того солдата, що пішов з хати, не схотівши слухати мужицької книжки.
— Чи не про оцього нашого кажуть — мабуть, воно й правда,— почав кудлатий Остап, втупивши очі в землю,— що побув тільки шість місяців у службі та й вернувся додому. От він прийшов та й ходить по слободі — не зна, бачите, своєї хати. А мати побачила з вікна та: — Синочку! Синочку! Чого ти там ходиш? — А він тоді: — Да чорт вас знаєть, ігдє ви живйотє!
Усі засміялися, а дядько Федір додав:
— Та й правда ж? Як прийде, то такий благородний! А вже шо горілку п'є, та лається, та бреше!.. Я,— каже,— на капказьких горах був і відтіль, каже, видав, як земля на черепасі лежить.
— А може ж, і справді видко? — сказала одна жінка.
— Атож!
— А на чому ж хіба земля? — спитавсь Остап.
Марко почав розказувати, а чоловіки розпитувались і трохи сперечались. Та скоро Марко знов удавсь до книжки. Він читав про те, як Ганнине горе все більшало та більшало, і деякі жінки-слухачки проривались плачем, чуючи, як ховано Ганну... Далі пішло про Маринину долю. Спершу слухачі Марину гудили, але тепер почали жаліти, а почувши про її смерть, сказали:
— Бідна! Без святого причастя так і вмерла.
— Та й книжка ж гарна! — озвавсь Корніїв батько.
— Гарна! Гарна! — сказали й інші слухачі.
— Оттак знущалися з людей! — промовив дядько Федір, згадуючи кактонистів. — Дитину рідну відняли! І все то пани повигадували, якби мужика дужче дошкулить!
— Дошкуляли вони його добре! — промовив Корніїв батько,— та вже минулося.
— Минулося? — сказав Остап, крутнувши головою.— Не дуже-то й минулося! Хіба й досі не робимо на панів? Кому одробляємо за землю.— Панам! Кому одробляємо нa десятинах? — Панам!
— Нічого не поробиш! — сказав один з чоловіків.— У їх сила,— вони багаті.
— А чого ж так, що один багатий, а другий убогий? Чого в Городинського скільки тисяч десятин землі, а в мене чотири десятини? Чи він більше Богові приподобився, а я в Бога теля з'їв? — допитувавсь Остап.
— Мабуть, іззіли, дядьку! — сказав парубок.
— Отже не їв, їй-бо, не їв, а Городинський угодніший! І чому б цареві не зробити так, щоб усі були рівні, щоб не було ні багатих, ні вбогих?
— Як же то? — спитався дядько Федір.
— Поділити землю на всіх! — сказав зважливо Остап.
Ніхто нічого не сказав, і всі замовкли. Марко зрозумів, що вони ще бояться його. Тільки Остап нікого не боявсь і казав:
— А то що це: не вспієш з одного одробітку вилізти, улазиш у другий, і ніколи за тими одробітками тобі просвітку нема.
— Як позичали, то вже ж треба одробити,— сказав господар.
— Бач! — додав з комічним жалем Остап.— Чому ж не пани нам одробляють, а ми панам?
Усі засміялися:
— Бач, чого схотів! Ну, цього не діждеш!
— От! Не діждеш! Може, й до цього доживемо!
— Ні вже, мабуть! — Промовив, зітхнувши, дядько Федір і вдавсь до Марка. — От, якби ви щопразника ходили до нас читати отакі гарні книжки — от би добре було!
— Аби слухали, то я радий буду читати,— сказав Марко.
— Та слухати будемо!.. А чи нема у вас часом ще якої книжки дати мені почитати? Чи нема у вас книжки про Будду26 — ото ще мудрий чоловік був!
— А ви де довідались про його? — спитався, дивуючись, Марко.
— Та книжку про індусів читав, дак там і про його,— відмовив дядько Федір.— Тільки там про його мало, а хотілось би до краю довідатись, шо воно за чоловік був.
— Ні, нема! — сказав Марко і подумав: коли-то така книжка буде по-нашому, по-вкраїнському?
— І про Юлія Цезаря27 нема? То, кажуть, вояка добрий був? — Марко тільки дивувавсь, слухаючи дядька Федора,— так його вражали ті речі у мужичих устах; а дядько Федір, трохи подумавши, несміливо додав:
— А про запорожців пишуть що по книжках? От би прочитать!
— Пишуть, пишуть! — зрадів Марко, що дядько Федір напав на таке, чим він його може вдовольнити.— Я вам дам прочитати і тут прочитаю.
Ще довго розмовляв Марко з селянами і міг помітити багато дечого нового йому. Але що найбільше його здивувало, так се те, що слухачі назвали мову, якою писано книжку, полтавською. Спершу Марко не міг зрозуміти сього, але потроху виявилось, що дрібні відміни в мові примусили слухачів назвати Левицького мову полтавською.
"Як страшно все забуто,— думав сумно Марко, сидячи вже дома,— коли степовик не вважа за свого полтавця! Ой роботи, роботи, роботи тут безліч! Багато щирих та дужих сил треба, щоб прокинути зо сну сей народ! І як його прокинеш? Освіта, тільки освіта могла б тут що зробити! Але ж перешкод скілько!.. Дарма, мусимо побороти їх!"
І Марко згадав, що він уже третій день не брався за роботу — писання популярної книжки — і почервонів. Він того дня кілька годин уряд не одривавсь од роботи.
З того часу Марко мало не щонеділі та щосвята ходив у Конієву хату читати книжки. Він прочитав Квітчину "Марусю",28 Гоголевого "Тараса Бульбу" в українському перекладі,29 дещо з Шевченка, з Левицького, кілька науково-популярних річей і бачив, як залюбки слухають його селяне, як вони зовсім звикли до "полтавської мови"; як цікаво, й сумно, й радісно за одним заходом слухали вони про свою старовину. Марко знаходив таких слухачів, що в його в душі прокидалось могутнє бажання — віддати себе всього такій діяльності — нести світ і культуру в народ. Йому уявлялися десятки, сотні людей, що віддають себе тій справі, пишуть книжки для народу, ширять їх по селах або й самі живуть серед народу, знайомлять його з письменством, з театром... Розпалена фантазія не мала впину — малювала йому високу народну культуру, таку високу, як колись була у греків... Він палко обіцяв оддати себе цій діяльності.
А потім інше починало уявлятися йому. Починало згадуватися те, що він побачив тепер у народі. Народ та інтелігенція — два ворожі табори в його ріднім краї. Пан так довго панував над мужиком, так довго силкувавсь одрізнитись од його всякими способами, що народ і в прихильній до його інтелігенції бачить пана, ворога. І той погляд, що мав народ на обмоскаленого довгим рядом історичних обставин, очортілого мужикові пана, переносив він і на всякого інтелігента, хоч би він, як Марко, і не одрізнивсь од народу мовою.
Еге, на Вкраїні було два ворожі табори — мужик та пан. Вони воювались. А воюючись, вони, звісно, ніколи не няли віри один одному. Пани Городинські казали:
— Мужик спить і дивиться, як би пана одурити. Мужики й собі говорили: — Панам аби жити з нашої праці.
Мужик зовсім не дививсь і сплючи, як би одурити пана. Але він звик дивитися на пана як на ворога і не вважав за гріх, якщо траплялася змога й потреба скористуватися з панської недбалості або невміння хазяйнувати або ймовірності, вважаючи її за необачність панську. Що ж до потреби, то мусила вона траплятися часто, бо пан так користувавсь з своєї заможності, з тисячів десятин землі, що мужикові доводилось часто й густо скрутно. Пан — а до панів народ лічив не тільки всіх справжніх панів, а також і новонароджених, звичайно дуже лютих до народу,— спокійно побільшував плату за землю, що наймали в його селяне, за товар, що вони пасли на його пастівниках, не маючи власного, і не хотів розуміти, що, зробивши плату такою, якої мужик не міг виплатити, він саме тим примушував мужика знаходити всякі інші виходи з такого скрутного становища. Вихід був завсігди один — одурити пана і, віддавши більше, ніж треба, за пастівник, пасти ту частину товару, що з-за побільшеної плати несила було віддати її до пана, вночі на панському хлібові або на сіножаті і т. і. І так тяглася борня, і вороги не були чесні один до одного і були роздратовані навзаїм тією нечесністю. Була борня, давня борня, її початок ховався ще в прастарих часах...
(Продовження на наступній сторінці)