Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються... То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі — як сонечко... А батько-князь ішов гаєм як чорна хмара... Вже довідався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: "Ти ж моя зозуленька!" — та й пригорнув. А князь як кинеться туди. "Будь же,— каже,— ти, проклята, навіки зозулею!" Дак вона — пурх! — та й полетіла з рук у козака... І літає тепер пташкою-сиротою та й плаче... Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пісень співають, а про це — ні? От якби й про це пісню співати!..
Не всі тії сади цвітуть,
Що весною розвиваються,
Не всі тії заміж ідуть,
Що любляться та кохаються!
Одна така та князівночка
Та в козака закохалася,
У гайочку та в зеленому
Цілувалась-милувалася...
"Ой боже мій! Що .ж це я? — припинила сама себе Гаїнка.— Чи не дурна? Серед чужої левади стою й .пісню співаю. Та й забарилася як!.. Треба бігти мерщій!.."
Перебігла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопці затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:
— Як же ж і дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в твоїй хаті підземній? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить.
Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течійку, що бігла попід вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знімались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.
— Хі, як видивляються в воду на свою вроду — мов дівчата... Гарні, гарні!.. Годі вже видивлятися! — озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далі.
Незабаром була вже знову на вулиці. Он уже й хату бабину Мокринину видко.
Ой! Що то вона Гаїнці скаже? Гаразд, як добре, а як же ні? А неминуче, неминуче треба Зінькові сина! Бо як же він, бідний, буде без помочі? Неминуче!..
II
СПОКУСА И ПРАЦЯ
Зінько йшов до Грицька Момота.
Звичайно товариші зіходилися в Зінька, але трапилося несподіване лихо: Грицько вибив собі ногу і мусив сидіти дома. Це сталося так: Панас та Іван Момоти все нахвалялися забрати жито з тієї десятини землі, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспішилися цього зробити. Грицькові дало поміч товариство: Зінько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так і перелетів хліб з поля на тік до Грицька. Панас тільки тоді оглядівся, як уже сусідин хлопець убіг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибіг, як останні вози вже до воріт під'їздили. Став на воротях, підняв ломаку:
— Назад! Назад!.. У мій двір!.. Моє жито... Голову розвалю!
Махає ломакою, що й справді страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а він одно:
— Не підходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб і на світі не смердів!..
Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бігають круг возів,— той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спіткнувся та й упав. Панас підбіг, замахнувся ломакою... Всі так і похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта підбіг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, відняли в нього дрюка, самого відвели геть. Він пручався й репетував:
— Пустіть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустіть!
Далі вже й слова не міг сказати, тільки харчав. Зо злості аж трусився.
Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.
Дак ото, падаючи, Грицько вибив собі ногу, і довго вона в нього боліла — все не міг ходити.
Тим Зінько йшов до його.
Поминуло вже три місяці, відколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досі ніяк не розплуталася. Зараз же другого дня після громадської ради Зінько довідався, що сам писар ходить із десятником по хатах до таких письменних, що не були тоді в громаді, та й примушує їх підписувати громадську постанову. У волості служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зінькові і зазнало колись од його, при лихій годині, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зінька тую постанову і всі підписи громадян. Серед тих підписів Зінько знайшов кілька таких, що люди ті не жили на селі вже здавна, а одного вже й мертвого... ще й за кількох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зінько бачив, що це вже якесь крутійство, але нащо його зроблено — спершу не зрозумів. Не розумів і того, нащо замісто однієї постанови написано аж три і землю Денисові продавано мов не всю враз, а якось частками, і мов не в один день. Зінько поїхав у город і купив там собі книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарешті таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж дві третини всієї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вільно продавати. Ото ж і поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб більше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних — таких, що не хотіли розписуватися,— за їх Рябченко черкнув, мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але це тільки тому, хто не знав, кого там попідписувано. А що на три частини волость поділила землю, так і це була мудра штука: як на великі гроші продати громадської землі, то треба дозволу аж до міністра з Петербурга, а як поділити на три частки, дак виходила кожна на малі гроші, то й не треба було посилати справи далі губерні. Певне, що Копаниця з товариством не сподівалися тут ніякої зачіпки, бо зверху все було гаразд, по закону.
Додлубавшися до того всього, Зінько розказав про його й товаришам. Погомонівши, врадили подати жалобу до начальника і про все, як треба, в тій жалобі списати. Як уміли, так і списали. Зінько сам одвіз у город, сам і подав її начальникові. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере, і звелів Зінькові з товаришами сидіти тихо й дожидатися. Після того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам він їздив. Як і що там робилося, Зінько того нічого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копію з паперу, що волость послала начальникові про його, про Зінька. У папері було написано, що Зінько баламутний чоловік, що він чинить у громаді всякий нелад, підбурює молодіж повстати проти статечних людей і раз у раз бунтує народ; начальства не поважає і нібито часто каже: "Наплювать мені на ваше начальство!" "А оное неуважение к начальству,— сказано було в папері,— не только в исказании вышеупомянутых ругательств оказуется, но даже и в многих других поступках развратных и соблазнительных, о которых даже неудобно и поносно в служебном репорте выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от чего, только от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла".
Порадившись з товариством, Зінько наважився поїхати просто до начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його гримати:
— Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!
Кричав таки довгенько і багато говорив, а Зінько все слухав. Як утомився вже начальник, тоді Зінько й собі озвався:
— Чи під суд, ваше високоблагородіе, то й під суд, аби було за що. А що ж, як, ваше високоблагородіе, під суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?
— Як брехню? Як брехню? Він присяжний чоловік, він не може збрехать!
— От же й чорновусівський старшина був присяжний чоловік, а пішов на Сибір за покрадені громадські гроші,— відказав спокійно Зінько.
— Що? Як? — скрикнув був начальник, а тоді зараз істих, одвернувся й пробубонів: — Ну, то друге діло!..
— Та найлучче,— казав далі Зінько,— прошу, ваше високородіє,— зробіть слідство. Нехай усі старі люди, вся громада скаже, чи воно тому правда, що про мене написано. Нехай докажуть, коли й кому я що казав або робив погане. Тоді й видно буде, чим я завиноватів.
Начальник подивився на Зінька, подумав...
— Ну, гаразд,— каже,— от скоро у вас буду — все зроблю.
І справді, незабаром приїхав. Зібрав громаду і розпитував про Зінька: чи він бунтує народ і чим, і як він живе, і що він за чоловік. Рябченко та Манойло почали були лаяти Зінька, але інші зараз же припинили їх. Громада сама почувала, що розминулася з правдою, продаючи Денисові землю, що Зінько був правий, і їй було сором ще й вигадувати на чоловіка щось негарне. Всі озвалися за його добре, а Рябченко з Манойлом хоч і лаяли його, та ніяких поганих діл Зінькових не могли показати,— то так це й зосталося. Поїхав начальник, нічого Зінькові не сказавши.
Наші товариші думали, що оце вже й справа з землею піде тепер куди треба, аж ні. Не чуть із города нічого. Денис та старшина ще кілька разів їздили туди,— уже ж не без того, що коїли все лихе та недобре та на свою руч навертали справу. Але що саме вони робили, Зінько з товариством не міг довідатися. Видимо тільки, що поступатися й гадки не мали.
Зінько йшов тепер помалу вулицею і все морочив собі голову думками про те, що його тут робити. Думати було коли, бо він пішов не просто до Грицька, а мав спершу зайти до свого родича писарчати, розпитатися, чи не знає той чого нового. Розпитався, аж і той нічого, не відає. Тепер вертався аж із другого краю села знову на свою вулицю до Грицька.
(Продовження на наступній сторінці)