А до милого та милесенька пригорталась.
Травка хилиться та синенькими квітоньками,
Мила дивиться та ясненькими оченьками.
Удвох будемо, он билинонько, процвітати...
Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..
— От ба: це про тебе та про мене пісня!..
— Дак ти ще й пісні складаєш?
— Хіба я її складала? Воно саме... От так почне, почне тулитися... нижеться, як разок намиста... а тоді щось і вийде...
Зінькові сподобалось це. Він почав прохати Гаїнку, щоб іще щось заспівала. Але вона схопилася з місця і замахала руками:
— Ні, ні! Не хочу!.. То так, як саме набіжить...
— Гаїнко! Гаїнко! — почувся голос у садку.— Де ти?
— Мати кличуть,— промовила Гаїнка й побігла до хати.
Зінько зостався сам. Була неділя, і він одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горі, і звідси видко було йому за малим не все село. Біленькі хатки з темними й жовтими солом'яними покрівлями визирали, весело всміхаючись, з невеличких садочків, що зеленіли мало не в кожному дворі,— мов дівчата позаквітчувались та й повиходили на вулицю всім гуртом. Біля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сиділи під хатою, розмовляючи. За все вищі були великі верби гіллясті; вони широко розкидалися вгорі і над хатками, і над тими садочками, зеленіючи ясно на блакитному небі. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, і все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було оті маленькі людські осельки.
Було надвечір. Сонце не пекло вже, тільки гріло ласкаво, вітрець ніде не прокидався, ні один лист не ворушився.
Тихі дерева стояли нерухомо, похилившись над селом, мов замислились-задумались про щось. І все село обіймав упокій, тихий святковий упокій-одпочинок, такий любий робочому селянинові.
— Як любо! Як тихо...— думав собі Зінько.— Як верби гарно похилились. Так, мов дивляться — що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собі радіють, що люди відпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево: аж веселіше стає, як воно над тобою схиляється! І добре жити під тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак і відпочивши!
— Зіньку! Хочеш полуднувати? — гукнула Гаїнка десь із-за дерев.
— Не хочу, зараз піду.
Підвівся, став і глянув у другий бік.
Внизу, під садком, широко простилалась велика зелена лука, по ній вузенькою стежкою звивалася річечка, то поблискуючи ясно проти сонця, то ховаючись під похилими вербами... он завернула коліном, уже й зникла з-перед очей, тільки очерети значать її шлях — геть-геть потяглися сіро-зеленою стінкою, аж туди, вдалину, де аж на крайнебі хмарою темніє великий ліс. Широко, й гарно, й любо глянути!..
Та треба ж і йти!
Він підняв із землі й накинув на плечі чинарку, взяв бриля й пішов. Не заходячи в хату, перейшов у двір і вийшов на вулицю. Зачиняючи ворота, зупинився на мить, глянувши на свій двір.
Добрий двір, великий! Ще батько побудувався на ньому, а Зінько тільки додав дечого. Праворуч тік із стодолою великою, ліворуч біля його комора добра, а коло неї хліви й повітки; ще лівіше, трохи віддалік, хата, а зараз од неї починався і йшов аж униз сад. І скрізь по двору попід плотом зеленіло дерево, хоч уже й не садовина. Багато з усього того Зінько понасаджував ще за живоття батькового і тепер дивився, радіючи, на свою працю. А квітник біля хати — це вже Гаїнчине діло. Стільки квіток, що й ступнути скоро ніде буде. Не дає й близько возом під'їхати: ставай оддалік! Цвіт королевий, нагідки жовті, барвінок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькі паничі кручені круг неї в'ються... он зірочки червоніють, а он троянди кущ... Щоб не пошкодити квіткам, Зінько вже загородив Гаїнці перед хатою заборонку маленьку, плотик такий низенький чепурненький... А оце вже сам посадив хміль біля піддашшя, що над дверима; розрісся хміль так буйно, що й піддашок укрив, і на хату поп'явся... Гілки від здорового клена та отой хміль так покрівлю затуляють, що хата зеленоверхою здається. Васюта каже, що в Сивашів хата і гілляста, і листата, ще й оката,— бо величенькі вікна.
Причинивши ворота, пішов улицею...
Не сиділа дома й Гаїнка. Скоро Зінько з дому, то й вона швидко накинула на себе юпчину та й побігла на Заваліївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина — то була собі така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловіка що пропало, чи якій дівчині від любощів, чи до любощів треба,— всі до неї, до тієї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачача на все така, що ну! І все як підеш до неї, то й не думай нічого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш,— тоді вже й пособляти не схоче. "Іди, іди! — скаже.— Я не пособляю таким, що мене дурять. Треба по правді, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю! І сама ніколи не кажу, та й мені ж нехай ніхто не каже".
І вже тоді, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, ніяк не хоче! Хіба вже, хіба як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тоді, може, зласкавиться...
Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повідав — як на сповіді. І як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так вже їй вірили, що попові й з половини так не йняли віри, як їй.
І Гаїнка дуже їй віри доймала. Звісно, Зінько казав, що баба Мокрина нічогісінько не тямить, тільки людей дурить...
Гаїнка знала, що Зінько розумний... дуже розумний!.. Як на її думку, то навіть і на всьому селі розумнішого не було, бо вона сама бачила, що Зінько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом... і з паном... і з кожним... А розумно говорить, так аж страх! І ніхто так гарно книжок не читає, як Зінько... Це так, правда тому всьому... ну... ну, а вже що про ворожок та про відьом, що він не вірить, то то вже помиляється... хоч як, а помиляється!..
Де ж таки! Це ж усьому світові звісно, що відьми корів доять, і з сохи молоко доять, і в комин літають,— це ж кожне знає, хоч кого спитай!.. А хіба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею... Це ж і дядько Охрім бачили, і Петренко... А в Чорновусі йшов один парубок, а вона, така здорова біла собака, та лапи йому на плечі... А він її за лапи, та в хату притяг, та й повідрубував їй лапи... Ой боже, який же й немилосердний!.. Тоді пустив... Аж уранці глянуть, а у вдови-сусіди пальці понадрубувано... Та що тут і казати!.. Це ж усяке знає!.. І про ворожок звісно, що правду кажуть і пособляють... Ні, це вже Зінько помиляється!..
Та хоч і помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бігає. Та він би її засміяв, та він би їй такого наказав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй і самій сором іздумати!..
Сором... ні, воно не сором... а так... якось... Вона сама не дуже й хоче того... Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звісно, як побачить вона Карпову Катрю,— це ж її й приятелька,— як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то, їй-бо, так чогось і Гаїнці схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу... і цілувати його... такого маленького... Цілувати його в щічки, в носик, в оченята, в ніжки, в ручки... і тулити його до себе — так дуже-дуже!.. А воно пручається — ніжками й ручками...
Пручається рученьками,
Всміхається оченьками,
А озветься губоньками...
Таке гарне!..
Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити,— ну, ото вже й не гарно!..
А Зінько дуже хоче сина!.. Так хоче, так хоче — "хоч поганенького", каже сміючись. Поганенького! Ні, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому візьме, коли нема?
А хочеться дружині догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: "Піди,— каже,— до баби Мокрини — пособляє".— "А ти хіба ходила?" — "Ні, мені не треба було... люди кажуть..."
Ну, вже ж, щоб Зінькові догодити, то треба піти... хоч він би й сміявся, капосний, коли б довідався!.. Ой, сміявся б!..
Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зілля пити і звеліла: як вип'є— прийти, то ще дасть. Оце ж вона і йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тоді вже не Зінько з неї посміється, а вона з Зінька. "А що,— скаже,— не віриш ворожкам, а от тобі син!.."
Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через пліт, тільки намисто брязнуло, і пішла городами й левадами. Закувала зозуля.
— Зозуле-зозуле! Скільки мені год жити? Зупинилася і стала лічити. Зозуля накувала п'ять, десять і кувала далі, не перестаючи, аж до тридцяти і трьох.
— Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на світі гарно жити! А от тій, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би...
Он завдав би у темниченьку
Свою дочку-єдиниченьку.
(Продовження на наступній сторінці)