Несподівано перепинила такий напрямок у думках одна річ. Мало не через два роки після одруження Ганна породила сина.
Як почалися породіллині муки, то спершу вони не зробили на Гордія ніякого вражіння, але дедалі вони все більшали та дужчали. Уночі вони зробилися такі, що в Гордія стиснуло серце з жалю, і він одразу забув усе, що його мучило і мучився тепер самими Ганниними муками. З острахом, затаївши духа, дожидався він кінця і відразу стрепенувсь, як почув дитячий крик...
І як уперше взяв Гордій на руки шматок цього червоного м'яса, то він зараз же подумав:
— Нащо це? Адже...
Але ту ж мить шматок червоного м'яса заворушився, скрикнув, Гордія мов струсонуло щось. Життя! Живе життя!
І надзвичайна любов обхопила Гордія на деякий час до цього живого життя. Він колихав сина, він цілував його, в упивавсь його рівним диханням. І потім, положивши дитину поруч із матір'ю, він став навколішки біля ліжка, припав головою матері до ніг, і сльози закапали в його з очей...
Але все це запомогло Гордієві перебути тільки гострий біль своєї душі, але не могло відвернути його від тих фатальних, неминучих питань, не могло дати на їх одмови. Правда Гордій повеселішав, життя з Ганною зробилося рівнішим, але носив він у душі, не покидало його ніколи — воно його гризло, воно отруювало йому кожну годину.
Несподівано надійшла ще одна зміна. Бездітний дядько умер і все, що мав, одказав небожеві. Гордій робився багатою людиною.
Вернувшися з похорону, Гордій розказав Ганні, що Демид не йде в лікарі, живе дома, господарює... Гордій не міг до нього придивитися, бо бачився з їм нашвидку, але помітив, що він якось якось одмінився. А проте й Ганна мала незабаром побачила його: Гордій кидав судову практику і їхав на свій новий хутор господарювати. Він радів з цього, як дитина він був такий веселий, такий щасливий, що й Ганну зробив щасливою та веселою, хоча їй і не хотілося через дещо їхати на хутір...
VI
Демид Гайденко справді одмінився: немов постарішав, споважнів, а поміж бровами в його лягла глибока риска...
Демид радий був приїхати додому. Як його батько, невисокий, але кремезний дідок з сивими вусами, без бороди, сидячи біля його в якомусь передпотоповому хутірському повозові, штовхнув його в бік і сказав:
— Дивись, уже наші луки видко! — то замислений Демид стрепенувся. Він почав глядіти на широкі, тепер пожовклі, луки, що по їх бігла, виблискуючи на сонці, вузенька річка, на гайок понад річкою і, нарешті, на рідну хату, що тільки верхом своїм визирала з буйного саду. Він дививсь на їх так, мовби він не два місяці, як покинув їх, а бачить їх знову після довгої кількарічної розлуки. Якесь давнє-давнє почування любе знов обхоплювало його, і все здавалось йому таким новим і таким гарним. Колись давно почувався він так саме... Але то було Давно,— і тепер мовби на його новим духом віє...
— Що це? — подумав Демид.— Чого се мені так покращало це все, таким ріднішим, любішим зробилося?
І він згадав, як виїздив з міста і як місто здавалось таким надзвичайно похмурим, темним, гнітючим...
— Демиде, голубчику! Синочку! — скрикнула старенька ухорлява Демидова мати, вискочивши на рундук та обхопивши сина.
— Боже мій! Як же ти змарнів! — скрикнула вона знову, глянувши йому в обличчя.
— Дарма,— ось ви, мамо, мене підгодуєте,— усміхнувся Демид.
— Біжи, стара, вари галушки, вареники, книші, пироги, пундики...— промовив Кирило Семенович.
— Бозна-що ти, старий, кажеш!.. Та й де ж таки видано, щоб книші, пироги та пундики варили! — одмовила Марта Іванівна і повела сина в хату.
Демид увійшов у просту, добре йому знайому світлицю, що звалася в їх пишним ім'ям — вітальня,— тим, що тільки в їй можна було вітати гостей,— уздрів знайомі, помазані білою глиною стіни, кілька стародавніх стільців попід стінами, ще стародавніші два крісла біля столу, канапу стару та малюнків кільки по стінах — уздрів це все і почув себе так спокійно. Глянув на батька та на матір: обличчя у їх сяли з щастя. Демид обняв матір і поцілував щиро, потім батька.
— Ну, ось я й дома! — і правда ж, що нема і не буде ніде так гарно, як дома!
— Йо? — перепитав зрадівши батько.— Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми...
— Бозна-що ти кажеш, старий!..
— А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.
— Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати! — і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.
— От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш...
— Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі? — питалася Марта Іванівна.
— Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас,— сказав Демид.
— Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся...
— Якщо ми з їм не помремо з голоду!..— перепинив Кирило Семенович.
— Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід! — скрикнула мати і побігла до пекарні.
— Ну, а я піду в свою хату,— промовив Демид,— трохи вмиюся,— і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого — з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі. Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді:
— І довго ж це ти будеш у нас, синку?
— А поки проженете! — усміхнувсь Демид.
— Ні, ти кажи!
— Та й сам не знаю... Хочеться дома побути — уже, якщо звелите, з місяць поживу.
— Йо! — скрикнула радісно Марта Іванівна: вона ніяк не сподівалася такого.
— Боюсь тільки, що нароблю вам клопоту, — сказав Демид.
— Дарма, сину, — мати любе клопіт, їй без клопоту, як солдатові без війни! — озвавсь Кирило Семенович.
— І що-бо ти кажеш, старий — рівня до салдата! — промовила невдоволено Марта Іванівна. Вона завсігди воювала з своїм "старим": він любив її лякати і трошки глузував, що була така товкуща, а вона раз у раз ображувалася з того, хоча, звісно, в її без краю доброму серці ся образа держалася тільки доти, поки вона доказувала своє останнє слово про неї.
Після цього розмова зробилася зовсім весела. Батько й мати переказували Демидові усякі хуторянські новини, а Демид слухав їх, забувши на який час те похмуре гнітюче місто, що з його він приїхав.
Та лігши того вечора вже пізно спати у своїй хатці, в самотині, він почув одразу, що згадка про те місто знов починає панувати над їм, знов стискає йому серце. Але це було не надовго. З ліжка йому видко було у вікно. Осінь була суха і небо зоряне. Демид бачив, як ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, як темнів гай. Як він часто бігав у тії гаї, як часто купався в тій річці!.. І знов старі дитячі згадки обхопили його і занесли з собою в той мрійний, напівсонний край, де завсігди відпочиває серце людське від тих болющих ран, що завдає йому сувора немилостива дійсність. І Демидове серце відпочивало, і він сам не помітив, як заснув добрим спокійним селянським сном.
Він прокинувся другого дня вранці. Сонце тільки зійшло. Демид швидко одягсь, умивсь і пішов з хати. Батько вже десь клопотавсь по господарству; материн голос чуть було Демидові з пекарні. Нікого не стрівши, вийшов у невеличкий садок і пішов стежкою. Садок був уже жовтий; товстий шар зовсім жовтого листя лежав долі. Нога м'яко ступала по йому, шелестячи сухим шелестом. Демид любив те шелестіння і пахощі від такого листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце якось гарно впливали на його, робили бадьорішим, моторнішим. Широко, вільно дихаючи, пройшов садком, переліз через тин, перейшов луки і вступив у невеличкий круглий гайок. І там було так само, як і в садку: жовто і півмертво; видко було, що за кільки часу і цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Демид розумів — чому. Це мертве віщувало незабаром живе. Те живе, що має прийти, що одмінно мусить прийти, чулося у всьому: і в цьому світ повітрі, і в тому вічно осяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати пожиток новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий...
Ставало гарно на душі. Він тяжко мучився досі. Вдарено його дуже, рана була глибока. Спершу здавалося, що смертельна; думав, що все скінчилося і нічого не може початися. І це вбивало його.
Але тепер, серед цієї природи повіяло на його впокоєм повіяло свідомістю, що далеко не все скінчилося.
— Боже мій! — думав Демид.— Який я себелюбець! За власним особистим нещастям, що розбивало цілком особисто частину мого життя, я забув про другу, величезну частину його — ту, що обнімає собою ввесь світ широкий, ясний та глибокий. Я марив про працю для народу, про поміч йому і про культурну роботу серед його, а скоро зазнав особистого нещастя,— зараз і забув про все!
(Продовження на наступній сторінці)