— Я... я не докоряю тобі... Але... але... це правда, що ти дуже одмінився... Я не знаю, через віщо це. Скажи мені, що я зробила тобі, Гордію, що ти на мене все сердишся?
— Ти мені нічого не зробила. І краще буде, якщо ми кинемо цю розмову.
— Але ж я не можу далі так жити! Не можу! — скрикнула з усієї сили молодиця і голосно заридала.
— А я не можу жити, коли мене дошкуляють образливістю та плачами,— зимно відмовив Гордій і вийшов з хати. Він одягсь і пішов з дому.
Ганна зосталася сама і могла наплакатися досхочу. І вона довго плакала і довго потім думала, рівняючи свої колишні мрії про дружинне життя до сьогочасної дійсності. Дійсність не підходила до мрій...
А Гордій, ходячи по міському саду, теж міг думати. І він думав багато. Розумів тепер, що в таких випадках, як був оце, винна не сама Ганна, а й він. Та було вже пізно. Він думав про своє сімейне життя, і в його з тяжкого горя боліло серце. Ні, не пощастило йому, не пощастило! Якось не ладнається в їх, якось не підходять вони одне до одного вдачами, і ось нелад, і ось горе. Але через віщо ж це? Адже він її любить? Запевне,— хоча бувають такі хвилини, коли йому здається, що він її не любить, коли у його в душі прокидається мовби щось вороже до неї. Йому здається тоді, що вона не задовольня його. Еге, в їй є чимало такого, що не задовольня його. Надто за останній час через цю дитину вона стала така дражлива, недоторкана і дуже змарніла. Обличчя схудло, пащеки повипиналися, стан зовсім зопсувавсь, і Гордій не міг спокійно дивитись на її живіт. Він викликав у його мов якусь фізичну ворожість. Гордій завсігди уявляв собі свою дружину ясною та вродливою, як сонце,— а сьогочасна Ганна зовсім була не така. Правда, се річ дочасна, але вкупі з тим се річ і періодична. І це обурювало його.
Існує на світі врода, краса — на те, щоб давати щастя людині. І ось після кількох років такої "періодичності в цій справі" ця краса мусить змарніти, зів'янути. З ясної вроди зробиться стара баба.
І так з кожною вродою. Властиво — на світі нема краси.— згадавсь йому вірш з німецького поета.
— Nur im Gesang? [4] Тільки в піснях живе прекрасне? — думав він.— А в житті? В справжньому житті? Нема?
В такому разі, що ж зостається від життя?
Freiheit ist nur in dem Reich der Träume
Und das Schöne blüht nur im Gesang [5]
Так, так: воля тільки в країні мрій, прекрасне тільки в піснях. Правда, як то відомо, теж "стоїть у порога", а ввесь світ "кривда зажерла": добро і таке інше так само, мабуть, тільки в піснях або в країні мрій. Що ж тоді зостається від життя?
Життя! Хіба це життя, що в йому найвищі добра людські: краса, воля, правда живуть у самих мріях? Коли так, то нас тільки дурено, як у солодких пісеньках співано про всі ці гарні речі. Солодко співано, але все це брехня і в житті цього нема. Нащо тоді життя? Тоді життя просто гидке, смердюче болото або рівна, сонцем спалена нікчемна пустиня.
І в Гордія з'явилася злість, лютість. Його одурено, він стріває в житті не те, чого сподівавсь. Він марив про довічну вроду, а йому кажуть, що вона в самих пісеньках. Він марив про геройські вчинки, а йому доводиться думати про гербові марки, про апеляцію, про касацію, розмовляти з гладким цим і обороняти, може, шахрайства його — і все це на те, мати шматок хліба, а шматок хліба мати на те, щоб жити, а жити... Жити на те, щоб упиватися красою, волею, правдою" добром — так думав він спершу, дурний! А тепер? Все це в самих пісеньках!!.
А нащо ж жити, коли так?
Він зупинивсь на цьому питанні. Він становив його собі вже не одного разу, але відповідь здавалася тоді не мудрою і не довго її шукано. Тоді було все так просто: старі традиції — забобони; вірити треба тільки в нові ідеали: у правду в добро, у красу, у волю, у братерство... А з цієї віри зараз виникала й одмова: жити треба на те, щоб користуватися з правди, з добра, з краси, з волі, з братерства, і за це самому треба було робити так, щоб і люди могли з цього користуватися. І він вірив і жив щасливий.
Еге, він вірив! Мільйони людей вірили в персонального : бога, але такі, як він, молоді, одкинули ту віру, як забобони, і постановили замість неї теж віру — в ідеали XIX сторіччя. Замість віри знов-таки віра.
Але в тому ж і сила, що він тепер не міг вірити. Коли перша віра впала,— чому не могла впасти й друга? Правда, добро, краса, воля, братерство, рівність — це все тільки частини, дрібненькі складові частини з одного великого, незмірно великого, що без його людина жити не може, що в йому людина мету своєму життю бачить. Се велике — щастя. Ось воно! Ось чого треба людині і ось чого вона не має. Яка ж може бути віра в частини, коли не існує ціле?
Та й частини ті, хоч і кожну нарізно розібрати,— в їх так само не можна вірити. Ні правда, ні добро, ні краса, ні воля, ні братерство, ні рівність не панують ніде на землі, ні серед якого народу, ні серед якої держави — ніде. Існують тільки поривання до їх та, може, уривково часом виявляються вони в приватних відносинах. І він має вірити в те, що, відколи світ стоїть, існує тільки як ідеал і ніколи не зіходило в життя? Чому ж, коли так, не вірити в кайдани, в кров, у темряву, в неволю, в зло — вони більше панують на світі, ніж усе те!
Щастя! Щастя людині треба! Щастя вона не має! Вбачав колись щастя в правді — і бачить, що щодня ламає правду в житті, найбільше щодо Ганни; в добрі — і чує в себе в серці саме зло; в красі — і бачить, як краса одцвітає; в волі — і повинен бути невільником шматкові хліба! Це щастя? — Але ж це може бути дочасним! — казав йому якийсь голос.— Ви могли з Ганною не зрозуміти одне одного, але прийде час, і ви погодитесь, і зло у тебе в серці одміниться на добро. А неволя з-за шматка хліба, нелюба праця — невже ж це річ довічна, невже це річ така, що її не можна відмінити? Борись і досягнеш!
Так, він може боротися і він боротиметься. Він виборе волю, працю любу, хоча мільйони людей стогнатимуть невільною тяжкою працею. Нехай він погодиться й з Ганною. Це все добре. Але що потім? Буде потім щастя? Ні. Принаймі — воно нічого не варте, се щастя.
Еге, те щастя, що його так бажає людина, що в йому вона вбачає мету своєму життю,— справді не варте нічого.
Яке це щастя, коли я, напившися вранці чаю, вийду з дому і забуду застібнути пальто на верхній ґудзик і через це буде якесь там запалення в легенях чи ще якась погань, і я дам дуба! .
Смерть — це та річ, що вона собою знищує всю вартість чого б там не було на землі. Що може важити хоч би й найвище щастя на їй, коли смерть відразу і щохвилини може знищити все? І тоді темрява, ніщо...
Він згадав, як читав колись у часописах, скільки важив мозок у одного великого, що зажив собі європейської слави, письменника. Він не пам'ятає, скільки саме, але не забув, що в тому-таки часописі описано було й те, як великому письменникові розпиляно голову, винято мозок... Не знає він, чи поховано мозок потім у яку золоту урну, чи просто прийшов сторож, скіпкою зскріб шматок мозку у черепок — укупі з попелом од тих цигарок, що їх анатоми курили,— і притулив черепок до голови...
Згадав це, і його всього мов скрутнуло. Людина, найкраща людина, ідеал людини, жила і мала щастя — робити своєю працею добро мільйонам — і ось тепер що? Брудні сторожеві пальці пхають мозок у черепок, ні, навіть не пальці, а скіпка. А цей шматок, що до його сторож гидує доторкнутися руками, цей шматок є те, що дало нам ті великі твори! І все це скіпкою, скіпкою!
Щастя! Ось він — прообраз того щастя. Він боротиметься — нащо? Щоб умерти?
Добре тим, що вірять у життя інше, тогосвітнє! Добре! Як би він тепер бажав вірити, та не може! Ця віра дає надію, дає мету в житті, дає розуміння, вагу життю. А без неї все скінчається чорною, безнадійною, абсолютною смертю.
На який же чорт ці зорі — довічні, невмирущі, цей місяць, земля — все це німе, мертве — і невмируще, а я — вмирущий, я — живий, тямущий? Ба, ні! "Наука" (він іронічно всміхнувся) каже, що й вони вмруть, що й сонце вмре, що це все якась безодня поглине. А там? Він хоче знати, хоче розуміти, що там — може, тоді він знайде й собі відмову. Але що там — він не знатиме і не зрозуміє — хоч не питайсь.
— Und ein Narr warter auf Аntwort...— згадалась йому його ж одмова Демидові.
Дурень дожидає відповіді,— запевне, дурень! Одмови бути не може. А коли так, то нащо це все — життя, сонце, земне щастя — все це, що є, що бачиш, що знаєш? Ні на що! геть усе к чортовому батькові!
Гордій плюнув і встав з ослону. Він озирнувсь. Міський садок був порожній і темний, бо сторож уже погасив у йому ліхтарі. Була вже ніч.
Гордій пішов додому порожніми вулицями. У його в душі не було нічого, опріч того почування, що викликало його останню фразу: ну й геть усе к чортовому батькові! І прийшовши додому, він уперше, відколи одружився з Ганною, не скінчив суперечки згодою, навіть не промовив і слова до жінки, а ліг спати в другій хаті на канапі.
Тяжкі дні почалися з того часу і Гордієві, й Ганні. Він мучився своїми питаннями і мало коли й озивавсь до Ганни. Все, що він помічав перед себе, він зараз припинав до одного — до свого питання. Бачив, що Ганна сумує, і йому навіть хотілося її розважити, але думка: "нащо? Більше, чи менше суму — однаково черви у ямі з'їдять!.." — спиняла його від того. Ця думка отруювала йому все, і він усюди, з-за всього кільки день бачив саму смерть.
(Продовження на наступній сторінці)