Вересень 1881 року. "Іду, здається, нині до Дрогобича, хоч, правду кажучи, не знаю ще, в кого позичити чобіт, бо мої черевики рознеслися геть... Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають... Ти, може, цікавий, що я тепер поробляю?.. Ходив-єм уже два рази на горіхи за Діл, — зродили сильно цього року, — ми три одного дня назбирали 10 гарців [21]. Впрочім, надворі сльота, погань, перервала нам польову роботу. Сніг припав був і отаву, і бульбу, і ярину в городі — фасоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі... Шандарі до нас приходять часто, балакають се й те, розповідають свої трафунки, — дещо з їх оповідань мені придасться до шкіців. Часом, як застають мене при писанню, раді би знати, що я пишу, але біда, що самі мазурі, по-руськи не вміють читати, то й відходять, не заспокоївши своєї цікавості..."
12 жовтня 1881 року. "За гроші дуже дякую, — купив чоботищі... От у нас уже зима заходить, — працювати б поночі, — здалась би лампа столова, а у мене нема. Чи не розкрутив би ти там якого гульденища, поки що буде з Киева, — чи буде, чи не буде..."
Травень 1882 року. "Поганеньке тут моє життя, небоже, — раз у раз робота, котра вбиває мислі і томить мене так, що годі відтак зібратися з силою до якої-небудь духовної праці. Так і чую, що моя "письменницька снага" щезає, що мені чимраз трудніше приходить що-небудь написати, що чимраз менше речей мені удається. У мене тут багато позачинаного, а ще більше позадумуваного, — та що, ні часу, ні сили кінчати. А тут ще й недостача хоч скільки-небудь оживляючого товариства, недостача всього, що будить у чоловіка думки і дає які-небудь враження, одностайне, вправді худоб'яче життя. А паче всього цілковита безнадійність на те, що в будущім воно б могло бути як-небудь інакше".
"От і я, бог бачить, досить занятий, цілими днями то коні пасти, то коло сіна, то в ліс, вечером у нас не світиться, то й лягай спати, а хоч би й світилося, то чоловік змучений, як сто чортів..."
Михайло Павлик знову наполягає на тому, щоб організувати спільне господарство. "При всім тім, — відповідає йому Франко, — я й сам думаю, що прожити якийсь час у невеличкім місті, де є всі добрі прикмети села без його недогод, та ще й в товаристві Вашім було б для мене дуже велика благодать. Та тільки ж я не знаю, як мені бути з Вашим замислом. Я довго над тим роздумував і оце ось що надумав. Жадати мені від вітчима оплати моєї пайки з вітцівщини не можна, абсолютно не можна. Господарство наше не настільки сильне, щоб могло видержати таку операцію. Се значило би зруйнувати наймолодшого брата (середній вже оженився набік) і вітчима, котрому все-таки я багато зобов'язаний. Не думайте, проте, щоб я цілковито хотів відхрещуватися від Вашого плану. Що я можу зробити для нього, так се ось що. Я тепер кінчу повість на премію, розписану "Зорею", і надіюсь одержати премію в сумі 250 — 200 зр. З цих грошей мені потрібно б сплатити на разі хоч частку довгів, решту я хотів ужити вчасти на підмогу "Світові", а вчасти на які другі видавництва, о котрих побесідую далі. Отже, коли б Ви зробили угоду за хату в Коломиї, то я міг би з новим роком приступити до спілки з першою своєю ратою коло 200 зр. Я думаю, що коли б Вам удалося сторгувати хату на виплат, то тими 200 зр. можна би покрити першу рату, так що й Ви не потребували б квапитися з продажею своєї реальності і могли б підождати на доброго купця, а навіть, коли б у нас обох показався добрий заробок, то можна би чень з нього сплатити й прочі рати, а ґрунту не продавати зовсім або, продавши, купити за нього ґрунтець де ближче Коломиї, так як самі хати ще дуже хитка основа життя".
А, зрештою, чому в Коломиї? Чому не краще було б десь коло Дрогобича? Тут все-таки можна дешевше купити хату. Крім усього, і грунт, і хату можна купити без позичок у банку, а заручитись порукою вітчима Гриня Гаврилика. Під боком були б Нагуєвичі, звідки можна було б отримати коли не все, то принаймні хоч частину того, що потрібно, безплатно, лише за те, що допомагали б людям у літню пору косити сіно, збирати збіжжя. Та й здається, що Дрогобич має все-таки перевагу нац Коломиєю, коли брати до уваги те, що тут Франко і Павлик збиралися займатись літературною діяльністю. У Дрогобичі, на думку Франка, більш помірковане начальство, а не таке "здичавіле", як у Коломиї. Близько Борислав, з чисто поступовими поглядами між молоддю, а навіть з соціалістичними переконаннями. Дрогобич краще зв'язаний зі Львовом, під боком гімназія у Самборі, у Стрию, та й всюди "зав'язки нового, радикального руху між молодіжжю, професорами, ба й міщанством і мужицтвом". Все добре, тільки потрібно отримати премію в розмірі 200 — 250 золотих.
"Я забув ще сказати Вам, — пише Франко, — що й Дрогобич має свою друкарню... Коли б Ви не пристали на мій проект — переноситись до Дрогобича, то напишіть докладно, які у Коломиї були б условини життя, купування дому, рати і все проче. Додам тут ще, що в Дрогобичі сестри Ваші, може, й швидше найшли б заробок, ніж у К[оломи]ї, а при тім, як кажу, сусідство з Нагуєвичами значно влегшувало б нам усім утримання".
Повість, на яку розраховував Франко, за його ж висловом, "як на чотири тузи" — "Захар Беркут". Повість передбачалася на 10 аркушів, значить, розмірковував Франко, якщо навіть редактор "Зорі" О. Партицький, від якого всього можна сподіватися, заплатить по найнижчій шкалі оплати, то в нього, Франка, буде не менше як 180 золотих. Цілком достатньо, щоб приступити до реалізації задуманого. 17 листопада 1882 року Франко, надівши "чоботища", чалапає по болоті на пошту в Дрогобичі і відсилає готову повість в "Зорю".
Повість не сподобалась О. Партицькому. В нього ціла "купка" претензій. Тут занадто оплюгавлено прибічників князя, там замало показано їх лицарства і мужності перед монголами; тут забагато вихвалено селюхів; то тут не так, то там не так. Крім усього, змилуйтесь, пане Франко, 10 аркушів для "Зорі" забагато! Все ж О. Партицький запевнив, що повість після переробки буде надрукована, бо ж він уже дав слово і не хоче "з рота робити халяву". На завершення Партицький нагадує Франку, що за аркуш він буде платити по... 5 золотих.
Щодо зауважень і претензій редактора Франко чемно відповів: "Ця повість моя, і я ставлю під нею свій підпис, а не Ви", а відносно оплати, то: "Простіть, Добродію, моє вираження, але справді, я не знаю, на яку тепер ступити з тим нещасливим "Беркутом". Ви начислили мені за нього 50 зр ремуперації, а я числив, беручи найнижчу скалю Вашої премії, 180 зр (10 арк. печаті)... А й так чув я, що повість Вам не зовсім сподобалась і що Ви гадали б при печатанню її скорочувати, проти чого я згори мусів би застеречися".
Проте Франко був змушений погодитись на кабальні умови Партацького, який прекрасно розумів становище Франка, а тому диктував свої умови. Однак доля посміхнулась Франку, на цей раз з Німеччини. В кінці року він отримує листа від видавця "Журналу вітчизняної та зарубіжної літератури", який питає Франка, чи хтось би не згодився написати історію російської і, як додаток до неї, історію української літератур. Франко звертається до Белея, щоб він написав листа до О. Кониського (Перебенді) у Київ і запропонував таку роботу. Нехай пишуть чи по-українськи, чи по-російськи, а він, Франко, перекладе па німецьку мову. Однак за таку роботу ніхто у Києві не взявся, і Франко береться сам.
Він радиться з Драгомановим: "А от ще одну штуку хотів я Вам розказати і просити Вашої помочі і поради. Видавець липський Вільгельм Фрідріх започав видавання "Історії всесвітньої літератури" "in Eizeldarstellungen". Я подавав йому літом деякі звістки про нашу літературу й польську до його "Magazin fur die Literatur des In und Auslandes", і от він запросив мене опрацювати для його видавництва історію літератури української. Правда, розмір дає невеличкий — десять листів печаті, — але все-таки на 10-ти листках можна би, думаю, зладити гарну штуку... Я гадав би ось що зробити: коли б удалося розкрутити дещо грошей, поїхати за паспортом у Росію, в Київ, і там одно те, що призбирати матеріали, а друге — обговорити всю річ з ученими і критичними людьми, яких у нас в Галичині нема...
Не знаю тільки, чи можна буде мені безопасно їхати в Росію. Д. Антонович, бувши у Львові, запрошував мене і говорив, що, діставшися до Києва, міг би я там хоч в його домі пробувати спокійно, працюючи чи то в хаті, чи в бібліотеці. А паспорт я надіюсь дістати..."
22 січня 1883 року Франко приїхав у Львів, а слідом за ним полетіли рапорти в президію намісництва: "Франко приїхав до Львова і зупинився в Иосифа Ольшевського, по вул. Курницькій, № 1. Він має намір перебувати тут декілька днів для того, щоб порозумітися з професором учительської семінарії Омеляном Партацьким, редактором літературного журналу "Зоря" про історичну повість, яку закінчує для цього журналу.
30 минулого місяця приїхав до Львова Михайло Павлик, зупинився в готелі Лазаруса. Він має намір оселитися тут постійно. Зразу ж після приїзду дуже зацікавився розвитком соціалістичного руху в останній час. Він відновлює давнішні знайомства і намагається ввійти між студентську молодь. За ними встановлено віповідний поліцейський нагляд".
(Продовження на наступній сторінці)