Станіслав теж отримав почесне завдання гідно зустріти Драгоманова і Франка. Не спить поліція, снують по вулицях шпиги, підготовлене місце в тюрмі. І от тобі на... 10 березня 1882 року дрогобицьке староство доносить президії намісництва: "Висока ц. к. президіє намісництва! Ц. к. дрогобицький староста 10 березня 1882 р. (звітом № 22) президії доносить згідно з високим розпорядженням № 2241 президії від 4 ц. м., що згідно з одержаним тільки що рапортом жандармерії Іван Франко перебував сьогодні в Нагуєвичах і нікуди не виїжджає. Наказую суворо стежити в тутешньому повіті за Драгомановим. Коляжовський".
По навколишніх з Нагуєвичами лісах і селах довго глипали поліцейські, не могли дочекатись у Станіславі ні Франка, ні Драгоманова.
Ті старання поліції, намісництва та староста не могли бути непоміченими. В "Ділі" з'явилась замітка про те, як слуги Феміди на території Галичини шукали Драгоманова, котрий разом з Франком повинен був прийти на засідання "якогось польського таємного гуртка з соціалістичними цілями". Чи ж би то вже наші власті, — кепкувала газета, — не мали довіри до прикордонної служби, котра допустила, щоб Драгоманов заїхав аж у Станіслав? І яку там поляки революцію задумали робити, що для цього їм потрібно і Драгоманова, і Франка?
Донесення якогось неграмотного агента виявились фальшивими, старання староста та поліції були даремними. Наступним поколінням залишились у архівах лише документи про страх, який наводив на владу Франко, та про пошуки польської та української молоді спільних шляхів боротьби. Саме оцієї спільності найбільше боялись поліція, намісництво, жандармерія. Братання між українцями і поляками було небезпечним для австрійського цісаря, який саме і базував своє управління багатонаціональною імперією на ворожнечі між народами.
Таємне товариство було розкрито, члени його понесли "заслужену кару". Гната Дашинського виключили з гімназії. Для того, щоб можна було продовжувати навчання, він у 1882 році виїхав до Дрогобича з наміром вступити в тутешню гімназію. Як і слід було чекати, в Дрогобичі Гнат Дашинський познайомився з Іваном Франком. Про це у своїх спогадах Гнат Дашинський написав так: "Тут же я познайомився з тодішнім найголовнішим українським соціалістом Іваном Франком. Мешкав він у недалеких Нагуєвичах у свого вітчима, якого я відвідав. Спав у нього у хлопській хаті, працював при жнивах або ходив з ним на риби. Усі наші прогульки були повні розмов про соціалізм, притім я був захоплений бистротою ума і дотепністю цього рудого хлопського сина, нащадка німецьких колонізаторів. Відсидів він уже своїх дев'ять місяців в'язниці у Львові і був під смішним наглядом жандармерії. З цілою повагою доносили жандарми до староства: "Франко оре", або "Франко жне збіжжя", чи "копає криницю". Про це, що Франко ночами пише свої статті, поезії, повісті, жандарми не доносили. Але надзір був, і баста!"
З учасниками того таємного гуртка, який існував у Станіславі, Франко познайомився трошки пізніше, ніж з Гнатом Дашинським, — у 1883 році. У своїх "Нарисах історії україпсько-руської літератури", які вийшли у Львові в 1910 році, він про це писав: "З університету познайомився я також з двома станіславськими учениками: Дзвонковським та Феліксом Дашинським [старшим братом Ігнаци Дашинського), якого брата Жегату (Ignaсу), пізнішого проводиря галицько-польської соціал-демократичної партії, я ще у 1881 (насправді у 1882 p. — Р. Г.) пізнав у Дрогобичі, як ученика гімназіального. Дзвонковський ввів мене в дім Броніслава Дескура, де під проводом старого і дуже симпатичного господаря відбувалися оживлені розмови молодіжі, що шукала нових доріг для суспільно-політичної праці".
II
Франку важко, як ніколи. Рідне село не дало йому захисту. Ольга Рошкевич втрачена назавжди. Мати давно померла, помер і батько. Замість них тепер є мачуха і вітчим. Гринь Гаврилик, котрий замінив батька, — людина практична, "без іскри поезії". Якщо Іван не міг утриматись між панами, то нехай бере ціп в руки і працює. Ось і вся його логіка. Крім усього, тут, у Нагуєвичах, після тифу загострилася хвороба, котра кінець кінцем зведе Франка в могилу.
Як доносило дрогобицьке староство львівській президії намісництва, Франко береться до "легшої" роботи. Пасе коні, худобу, жне, звозить до стодоли снопи, а у вільні хвилини працює.
Хочеться волі. Хочеться, як він каже, "розкрутити якийсь гріш", купити хатчину і бути незалежним. Але як? Як роздобути гроші, коли сам ходить босий-голий в братових чоботах, видавці не дають спокою і погрожують судами за невиплату боргів. А що, коли організувати комуну? Він же ж має свою частку ґрунту по батькові. Він, Павлик та його сестра Анна будуть працювати разом. Будуть заробляти і догоджати лихій долі, як співається в пісні. Павлики теж у тяжкому становищі, Анну просто зацькували. І нізвідки чекати допомоги.
"У ваших, знаю, — пише Франко М. Павлику у листопаді 1880 року, — грунта мало, а компетентів досить. Треба буде мені побалакати з своїми, то перейдем жити в Нагуєвичі. Там безпечніше і ширше. У нас грунту коло 16 моргів на трьох братів і четверту сестру (котру треба буде сплачувати) — в остаточнім разі мож буде жити, коби ще попри то мали літературний заробок, щоб було хоч па книжки, газети та деяку поправу в господарстві. Отож-то тепер хотів би я присиліти та поработати, щоб позав'язувати нитки де з якими німецькими газетами, котрі би платили за роботу. Мене пхали сього року на право до Відня, і сам я гадав, — але показалося, що нема гроші, — так я остався тут та й навіть не записувався нікуди, — благо, що маю легітима[ці]ю, видалити не можуть. Вітчим мій рад би був, що я конче добився якогось становища, — звісна річ, чоловік у тім лиш бачить вище щастя, що стоїть вище нього своїм становищем...
Такі мої гадки про се діло. Що з того вийде — побачимо. З вітчимом говорити буду аж на різдвяні свята".
Нічого не вийшло... Щоб мати "офіційну" причину закласти спільне господарство, М. Павлик, без згоди на це сестри, пропонує Франку одружитися з нею. Іван Франко, розмірковував М. Павлик, тепер такий "жених", що за нього побоїться вийти будь-яка галичанка. Анна — така ж, як Франко, "соціалістка", "по тюрмах". Чом би їм не жити разом?
"Бачите діло важне, — відповідає Франко на пропозицію М. Павлика 29 січня 1881 року, — і то не для мене самого, а й для других осіб, і навіть не для мене й Анни, але й для багато других людей, — а тут треба зважитися: так або сяк. Дивно мені на душі і чогось страшно. Не беріть сього з невластивого боку. Мені не йде о власне чуття, о власне, так сказати, серце, — чорт з ним. Ви знаєте, може, що я здавна досить скептично відносився до Вашого жіночого питання; все мені здається, що в тім згляді у нас тепер навіть для людей переконаних і бажаючих найбільшої свободи чувства і життя, мусять все-таки при розв'язці власного питання жіночого переважати згляди практичні. Отаке моє з Анною. Практичний згляд каже: охорони її від посіпак, від нужди і всякого силування дома, і сього було для мене досить, щоб приречи — подружитись з нею. Я Вам давно писав, що се зв'язок не з любові, зв'язок не по теорії. Але ж хіба се важна річ?.. І тепер, коли моя рука дрожить, пишучи ті рядки, будьте певні, що не те бентежить мене, а інші практичні згляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивість мого становища супроти родин і своєї і Вашої. Але й се ще байка. А тільки, бачите, чи здужаю забезпечити її від посіпак та від недостатку, я, сам не в сім, ні в тім необезпечений..."
Франко пояснює М. Павлику причини своєї відмови. Шлюб з Анною — не вихід зі становища. Крім усього: з чого вони будуть жити? "До польової роботи у мене, як знаєте, мало сили і зовсім нема вмілості. Чи за плугом піду, чи косою потягну, чи що?" Він тільки недавно перехворів тифом... "Прошу Вас, — запевняє він Павлика, — тільки не думайте, що се все я пописав на те, щоб спекатися даного слова. Зовсім ні. Я думаю, що треба защитити Анну, хоч би й на крайнє прийшлось, — але прецінь мені здається, що все-таки, доки до крайнього, чоловік повинен шукати і кращого".
Павлик у відповідь пише обурливого листа. Він переконаний, що це все від того, що Франко ще не викинув з голови свою попівну Ольгу Рошкевич. Хіба цього не видно з останньої повісті "На дні"? Нехай цей шлюб з Анною і буде компромісом, але ж цей компроміс для загального добра, якому вони поклялись посвятити все своє життя.
"Ваш попередній лист зовсім мене не розгнівив, ані вразив", — відписав у відповідь Франко. Так, він ще любить Ольгу, любить, як тільки він уміє. Від цього і безпорадний з собою... Анна його не врятує, та й, крім цього, Анна нічого не знає... "Вона потрохи й справедливо жалується, що мало видаюся з нею, правду кажучи, у мене раз у раз робота, і в неї, звісна річ, так само, — значиться, ніколи. А друге й те, що якось ніколи не можем розговоритися як слід, а може, й не маєм собі що сказати, або я знаю. О женитьбі я ані з нею не говорив, ані до Вас не писав, бо й що тут говорити? Я старавсь пересилувати сам себе настільки, щоб женитьба наша була по можності скріплена й любов'ю, але досі не встиг. Впрочім, і друга річ, матеріальні обставини, як Вам звісно, такі, що на тепер о такім ділі й думати не мож".
Про тодішнє становище Франка як не можна краще говорять листи до його товариша Івана Белея.
(Продовження на наступній сторінці)