— Ви бачите, що він чинить, бачите?.. Варвар... Я одразу здогадалася...
Коза, притулившись плечима до невисокої стінки, що відгороджувала внутрішнє подвір'я від майданчика перед келіями, недбало підкидав на долоні невеликий ломик. Цей рух мав би означати погорду і погрозу: ану, мовляв, спробуй підступити. Обіч нього ще диміла пилюкою купа дрібного каміння, щойно зрушеного зі стіни. Окремо, старанно очищені, лежали на заплічнику дві чи три плінфи — старовинні цеглини, теж вийняті з муру. Марієтта мала рацію: перед нами був варвар, який не знав, що чинить. Він, видно, злякався, бо лом віддав на першу вимогу. Показне закукурічення злетіло з нього, як з ошпареного півня пір'я. Тепер я помітив: коктебельські хлопчаки мають зіркі очі. Вони побачили у фотографа гостре, ніби стулене з двох долонь, випнуте вперед обличчя, а на ньому куцо обрізаний ніс і похилий низький лоб, майже до брів зарослий волоссям. Словом, Коза...
Коза тричі на тиждень приїжджав до Коктебеля ранковим автобусом. Після сніданку завше появлявся на пляжі туристської бази і завше був у сомбреро, білих джинсах і в картатій сорочці з засуканими рукавами. Довгу тонку шию закосичував крикливою платиною, а вузькі щілинки очей ховав за чорними окулярами.
Пляжем він сунув неквапно, статечно. Підступав до сімейних гуртів, що різалися знічев'я в карти, або до черідок дівчат, які вихопилися на місяць з-під маминої опіки, і, згинаючись в три погибелі, пропонував сфотографуватись.
Охочі завжди зголошувалися. Коза вибирав кожному позу, цокав апаратом, відтак уточнював:
— То яку вам карточку, міледі? Просту, комбіновану? Або ж, може, унікальну? Ціна? Прошу дуже: звичайна — півтора карбованця за дві штуки, одна комбінована — два, унікальна — троячку.
Треба віддати йому належне: фотографії "комбіновані" та "унікальні" справді оформлялися оригінально. Перша наклеювалася на зеленкуватий плоский камінь з вижолобленим спеціально для неї місцем, друга — таким же способом лягала на плінфу. Підвищений попит, як кажуть крамарі, був на останню, бо ж багатьом манилося привезти з Чорного моря щось екзотичне. Коза вкладав в целофанову торбину й підхвалював:
— XIII століття. Так би мовити, подих старовини...
Ніхто звичайно, не зажадав у нього побуткомбінатівського папірця, нікому й на гадку не спадало поцікавитися, звідки молодик добуває плінфу. Спостерігаючи цей пляжний гендель, я, правда, підозрівав, що плінфи просто фальшиві, майстерно підроблені.
Однак вони були справжніми. Коза брав їх тут, у Сурп-Хачі. Ось вони лежать на заплічнику, і завтра на них фотограф розпластає знімки голих стегон курортних дам або випуклі бубни чоловічих животів. Чи не є це святотатством? У всякому разі, молодик у сомбреро навчився робити гроші. А на все інше йому начхати. Він, може, промишляв у Сурп-Хачі не один рік, вивіз звідси сотні цеглин. Оці руїни, оці пощерблені стіни — сліди його діянь.
Ех, зняти б пасок...
Не пам'ятаю, як я вхопив його за барки, аж луснула на плечах картата сорочка. Коза не боронився. Руки висіли кволо вздовж тулуба, як у дерев'яної ляльки. Вузькі шпаринки безбарвних очей злякано кліпали, рот шкірив у дурнуватій усмішці.
— Ви що... ви що? — попискував.— Не маєте права... Хіба я щось... я чесно... Однаково ж румовище... нікому не потрібне... До того ж, монастир, осине гніздо...
Ні, він таки не відав, що чинив.
А може, удавав, що не відав? Адже правив за "унікальні" фотографії по три карбованці, ціну плінфи таки знав. Марієтта крутила цеглою йому перед носом і запально, по-кавказькому, в хвилюванні плутаючи російські слова з вірменськими, шпетила:
— Хіба ти людина? Ти варвар, розумієш? Оцю цеглину майстер робив, щоб ти пам'ятав: золоті у предка були руки. Оту стіну муляр клав, щоб ти захоплювався: вміли древні будувати. А нащадок по їхніх руках ломом...
Коза, видно, сподівався, що однією нотацією не відбудеться. Страх
придав молодикові мужності/ він рвучко вихопився на стіну, щоб тут же плигнути на той бік у бур'яни.
Не встиг, бо його озвало:
—Зачекай, Віталію!
За нашими плечима стояла жінка в чорному: вона нас не помічала, бачила тільки одного Козу, який, виявляється, мав людське ім'я. Питала
— Ти мене, пам'ятаєш, Віталію?
На наш подив, він, кивнув головото, відпоїв:
— Пам'ятаю, тітко Марфо. Ви жили коло нас... у Старому Криму.
— І ти, мабуть, знаєш Віталію, од своєї матері, і від сусідів, і від ровесників, що мала я колись сина... Андрійка... Знаєш?— у голосі старої деренчав плач і гнів.
Коза ніяково переступав з ноги на ногу.
— Та знаю...
— І ще тобі, певно, люди переповідали, що шукав мій син грішного хліба... грішного, але легкого...Що ні дрібки святого не мав він на цьому світі, лише гроші... що гроші він зробив, своїм Богом... що у війну за гроші водив фашистів гірськими стежками на партизанів...
— Це я також знаю, тітко Марфо,— покірливо відповів Коза.
— Отож, ніхто нічого не забув? — ніби стверджувала і ніби саму себе запитувала жінка в чорному.— А тому нема кінця моїй покуті... до смерті буду каратися, що виплодила такого сина...— і раптом стрепенулася.— А тепер, небоже, згинь звідси, йди до своєї матері... йди і дізнайся, чи нагледіла вона десь яругу з каменюками, як оце я...
Коза розгублено мовчав, а жінка в чорному махнула безнадійно рукою і подибала з руїн. Тиша ж яка.