«Знак кіммерійця» Роман Федорів

Читати онлайн оповідання Романа Федоріва «Знак кіммерійця»

A- A+ A A1 A2 A3

— /Бо я ріс у Коктебелі, на Тепсені корівку випасав... Ще за моєї пам'яті стояли там дві будівлі... руїни... стіни викладені з каменю у "ялинку". Дивно і незвично. І пам'ятаю горбатого татарина Аліма — він розшукував на Тепсені скарби. Скарби татарин шукав, а знаходив кістки, порожні амфори і попіл... скрізь шар попелу, де не встроми лопату. Я змалку захопився там археологією, не відаючи, що то за штука. Мусив би якось віддячитися місцеві... Якщо бажаєте, добродію, я можу показати вам Тепсень,— запропонував він несподівано.

— Завтра?

— Чого ж?.. Тепер.

— Тепер? Увечері? Що ж я побачу в пітьмі?

Він знову всміхнувся, на цей раз усмішка світилася ясна, вона мовби підсвітила його обличчя зсередини.

— А там, добродію, вдень і дивитися нема на що. Рівне плато, що має понад двадцять гектарів, колюча суха трава, будяки та полин, засипані розкопки археологів, численні уламки кераміки шо^того-дев'я-того століть — ось і всі багатства Тепсеня. Зате в пітьмі побачите город, імені якого ще ніхто з учених не розгадав. Уявляти в темряві завше краще, ніщо не заважає. Ходімо, га?

Я погодився, бо не густо випадає нагода побувати в місті, яке втратило своє ім'я ще в той час, коли Київська держава лише народжувалася.

Баба Явдоха наказувала Яричевському:

— Глядіть мені, Петровичу, квартиранта назад приведіть.

Ми дерлися стежкою вгору, аж поки не вихопилися на плато. Якийсь час я стояв задерев'яніло, приголомшений темрявою: ніде ні вогника, ні згуку, ні подиху вітру. Ніколи досі не відчував себе такою мізерною піщинкою, загубленою серед безмежжя чорного океану, і ніде так зримо не переконувався у жорстокості часу, як на Тепсені. Бо порівняно недавно, усього перед тисячею років, на цьому місці клекотіло життя: випасали стада овець і кіз, плекали виноградну лозу, кохалися, торгували, народжувалися, умирали, вичиняли шкіри, сіяли ячмінь, лили скло, випалювали амфори і піфоси, мріяли... Словом, тут жили люди, багато людей: виноградарі, купці, патриції, раби, воїни, ремісники... Жили і зникли, мовби й не існували ніколи, навіть гробовищ після них не зосталося, бодай гробовищ... їхня доля — забуття, тиша безіменна, бо ж жодний археолог не визначив достеменно їхнього роду і племені.

Страшно ж як... і як несправедливо!

У мені кільчилося жадання заволати на все горло, щоб роздерти чорну тишу... воскресити місто. На щастя, вчасно схаменувся, воланням не поможеш. Для Тепсеня існує єдиний засіб повернутися із забуття — лопата археолога. З розповіді Яричевського я знав, що лопата археолога попрацювала тут немало: вчені мають уявлення про планування міста, розкопано підмурки декількох храмів, житлових будинків. І тільки ймення своє місто береже в глибокій таїні. Як знати, може, розгадати цю таємницю, властиво, мав Яричевський? Тепер я розумів його: він таки повинен був це зробити. Повинен... І таки правда, що він, бідака, не випік свого головного хліба, бо треба лупати скелі для будов, і треба зсипати в засіки жито, і треба сповняти сотні інших робіт, усі вони потрібні, але й важливо читати стерті сторінки історії, докопуватися до свого кореня.

— Про що думаєте, добродію? — Яричевський торкнувся мого плеча.

— Про плин часу, його жорстокість і про вас.

— Пусте... Думати про мене — це все одно, що згадувати торішній сніг. Ліпше погляньте туди,— показав рукою поперед себе в чорну просторінь.— Видите?.. Там... посеред городища... храм.

Храм? Він що, сміється? Який храм? Звідки? Тут будяччя під ногами, тут бур'янець. Але ж... але ж, к лихій матері, попереду справді маячить мовби кучугура. Вона поволі розсипається, розгойдується, з неї виростають золоті бані, а нижче — стіни... стіни жовтуваті... чорний отвір дверей... голубуваті склепінчасті вікна. З цих дверей, з вікон, навіть зі стін пливе урочистий спів... синій дим... Перед храмом на майдані люди. їхня крилата малинова одіж лопотить на вітрі... блискучі фібули на раменах сиплять снопи іскор... Цокіт копит об кам'яну бруківку... будинки стоять рядами впритул один до одного... присадкуваті будинки, білі... і знову церква, але вже інша, менша, і ще одна... Вежа сторожова... дорога, що петляє униз до моря... на морі гойдається припнутий до причалу корабель, високо задерши носа.

Що це? Навіювання? Галюцинація? Буяння уяви? Чи казання старого Яричевського?

— А знаєте,— вмент розвіяв видиво прадавнього міста Теофан Петрович,— більше я сюди не прийду. Востаннє оце з вами на Теп-сені... Рветься нитка, що в'язала мене з мрією.

— їдете кудись? — спитав його для годиться, досі перебуваючи під враженням нічного міражу.

Старий зітхнув:

— Та їду. Син забирає... Вадька.

Наступної днини я і Золота Тріска в супроводі обидвох "піратів" із Сердалікової затоки пішли попрощатися з Теофаном Петровичем. Привід для цього був: учора ввечері він залишив у бабиній альтанці бриль з нашими черепками.

Старий мешкав на південній околиці Коктебеля, у хаті, котру обступив густий вишняк. На наш стукіт у двері ніхто не обізвався.

— Мабуть, дома немає,— почухав потилицю Чорний Іванко. Його молодший колега для проби поторгав клямкою. Двері несподівано відчинилися. У кімнаті посеред фанерних ящиків сидів Теофан Петрович. Лиш у майці і синіх піжамних штанях. Наш візит був для старого, як грім на Різдво. Він схопився на рівні ноги, напинаючи на худі плечі куртку.

— О... це ви? — сором'язливість знову перепинала Яричевському бесіду.— А я того... чесно кажучи, не сподівався... Вибачте, що того... розруху таку застали... Пакуюся. Сідайте,— висунув з-під столу розхитану табуретку.— Або... колекцію мою огляньте.

Його колекції міг позаздрити будь-який музей. Чого тут тільки не забрано: амфори цілі й мастерно реставровані, горнці, жбани, кам'яні жорна, монети боспорські, візантійські і рідкісні херсонські мідяки, татарські кинджали, мотики, наконечники стріл. Зрештою, усього не перелічиш. Десятки інших речей старий порозтикав по всіх закутках, порозвішував на стінах, розклав на підставках, етажерках і навіть на печі.

— Я присвятив цьому все життя,— пояснював Теофан Петрович.— Це моє багатство. Горбатий татарин Алім шукав золота... а я скрізь — череп'я. Кожному своє... Оці два жбани пізньоантичні я за пачку махорки виміняв у Алімового сина... під тином у нього мокли. Скурив Алімів син батькову лелію про скарби... з димом пустив. А тепер ось мій син...— Пальці Теофана Петровича тремтливо обмацували кожну річ, гладили, мов живу істоту, і з цих дотиків було видно, що вони, речі, йому дорожчі за всі скарби на світі.— Гадав я, що вмру поміж цими витворами стародавніх майстрів, гадав, що колись знайду на Теп-сені білінгви, які вимовлять ім'я забутого города...

У голосі старого бринів відчай.

На порозі кімнати тим часом появився юнак, плечистий, удвічі вищий од Яричевського. Він, мабуть, давно стояв на порозі непоміченим, аж поки не урвався йому терпець.

— Досить вам, тату, про своє тарапіччя,— перебив він трохи прикро Теофана Петровича.— Я іду замовляти на поїзд квитки і хочу почути від вас остаточне слово: їдете з нами чи лишаєтеся тут?

— Син мій, Вадим,— прояснилось обличчя Теофанові Петровичу.— Сільськогосподарську академію в Києві закінчив. Агрономом на Вінниччині...

Вадим злегка вклонився.

— Дуже приємно,— сказа" з ввічливості.— Ну то, як тату? Яричевський застиг посеред кімнати відчужений, далекий од своїх

речей, сина, від цілого, здцдалося, світу: Худі його руки безсило звисали баторами, плечі хилииися.

— Або я знаю,— простогнав він нерішуче.

— Уже не знаєте? Але ж бо ви погодилися? — напосідав на старого син.— Колгосп мені виділив котедж, одну кімнату4 ми з Яриною вам віддаємо... А тут... самотньому і старому важко. Ніхто й кухля води ч не подасть у скруті. Тому раджу вам, тату...— Сина гнівила батькова нерішучість, але, зважаючи на чужих людей у хаті, гнів свій він тамував.

А старий Яричевський сіпнувся і рушив на сина.

— То кажеш, Вадю, що радиш... га? — останні Вадимові слова підпалила у ньому і роздули вогонь; вогонь цей бризнув старому у вічі, він розправив плечі і високо підняв голову.— А чи ти відаєш, сину, що мені всейвке життя хтось щось радив?.. Хтось... Сусіди, рідні, мати твоя.,І я завше підкорявся, завше... А нині не хочу.

— Але ж, тату,— Вадим, мабуть, уперше побачив батька гнівним і бунтівливим. — Я жадаю вам добра.

— Добра мені без цього всього, чим жив... без Тепсеня не буде. І не забирай у мене останнє, що маю,— уже просився Теофан Петрович. Бунтівливого вогню вистачило ненадовго, як і того сонячного промені на обличчі: старий на очах попелів.— Зрештою, дивися сам...

— Я замовлю квитки на всіх,— сказав Вадим.

' Яричевський зачинив за ним двері втомлено присів на перевернутий ящик.

Місто на Тепсені зосталося без імені.

День стояв високий, як телевежа. Сонце зачепилося за її вершину і повисло над ізвором. Повітря гусло настоєм полину, розпареної кропиви і характерним запахом розпеченого каміння.

Вітру б сюди...

(Продовження на наступній сторінці)