Упала на пласт під стіною, судома здавила горло, Яринка не пам'ятала, коли востаннє плакала,— мабуть, ще в тому прадавньому молодому літі, коли куркулі вбили її Дмитра... боже, як це давно діялося; людина вочевидь відвикає і від сміху, і від плачу теж, тому її плач родився у болях, як первісток у жінки, котра завагітніла на сороковому році. Вона тамувала стогін у грудях, він розливався, як розтоплена смола, по жилах, смикав тіло конвульсіями. Кінь сполохано стриг вухами і форкав у ніздрі, рвучись з припони, щоб заглаїти господиню і дізнатися з її долонь про причину плачу. Бідний сліпий Телепе, ти гадаєш, вона сама про це знає? Може, тужила над удовиною долею, а може, настало прощавання з цією повіткою, із здичавілим садком, з хатою, з полями, які верхи на бочці з'їздила і вздовж і впоперек, втоптуючи у колії від обіддя коліс свої дні і роки?
Бо загадала-таки Яринка втопитися у вир-ріці, котра пливла і пливла на схід. Вона вже бачила себе посеред біженців на гарбі... гарба і сліпий кінь бігли кудись... бігли пріч од війни, страхів, смертей, од чужинців. А куди? Україна велика, ще обширніша — Росія, але де межа відступу? Війська наші відступають, та рано чи пізно, а їх чекає рубіж, з якого почнуть наступ. Це їхня потреба, на те воно й військо. А вона... де її рубіж... яку потребу мають у ній люди серед цього задушливого виру?
Це не вигулькнула припадкова гадка, ні. Яринка ціле життя відчувала, що люди... ну, хай лише рідне село, один колгосп... мали в ній конечну потребу. Це нічого, що не світила орденами, як Наталка, Пилипа Кавуна донька, що не хвалили її в газетах і не шанували прилюдно у президіях... хто що собі заробив, те спожиткував... зате на сівбі, на паркому шаруванні буряковому, у лугову косовицю, а найбільше у жнива, коли село випорожнювалося мало не до ноги... село у полі спило би дніпри, Яринка виростала на найпершу людину.
Цією потребою великою і жила.
До тракторів взила воду з перших-ліпших джерел, людям — тільки з Глибокої криниці, бо напій з неї солодкий і пахучий; щось подібне до щастя будилося і засвічувало в її грудях, коли мовчки стежила, як пили воду косарі і женці... пили жадібно, просто з відра, дзвонячи зубами об криса... пили з сулій, кухлів, жбїанів... вода стікала з борід на груди, холодила... але ніхто не вмивався привезеною водою і не розливав надаремно; дехто навіть підставляв під денця жбанів долоні, як підставляють рушники, коли розкраюють хліб. Можливо, долоні жолобками стулювалися мимовільно із звички хліборобської шанувати і крихту, і краплинку... люди пам'ятали, що наробилася Яринка біля водиці, бо то не забавка начерпати з криниці бокасту бочку, від черпання журавель у долонях аж димом куриться. А ще певніше: з пуп'янка навчили їх тато з мамою вважати у жнива воду святою.
Як би там не було, але, втоливши спрагу, косарі випрямляли спини, знову наливаючись силою, а жіноцтво від води веселіло, розкудкудакувалось; їй за воду дякували, Яринка, сміючись кутиками суворих уст, гребла подяки оберемками, і чоловіки, завше чутливі до найменшого зблиску жіночої вроди, з подивом задивлялися, як несподівано у скупій посмішці різьбилася її чорнява і трохи загадкова врода. Корній комбайнер одного разу зважився сказати їй про це; Яринка, як завжди, не відповіла, торкнула Телепа віжками: вйо!
Минулося. Минулося і не вернеться?
Як же так, люди добрі, га?
— Німці!!! — заволав хтось у ріці за ворітьми, крик той упав і до Яринчиної повітки, разом з ним десь поблизу розірвався снаряд.
Снарядами і кулями перегороджено, як тином, дорогу на схід, і Яринка залишилася у селі.
Хоч біди окупаційні й обсіли село, воно таки животіло і дихало; правда, Яринка помічала, що кожен дихає у свій кулак; придавлена глуха невпевненість блукала поміж хатами... хати, як мученики, блимали хмурими вікнами на дорогу, що знову ожила, похід тепер торочився зі сходу на захід: фашисти провадили валки наших полонених.
Полоняни брели важко.
Яринці, яка стояла на воротях, здавалось, що мука їх не лише в тому, що на них погейкували, як на худобу, і підштуркували збоку автоматами цибаті шваргуни, що роззуті бідолахи, обдерті, обсмалені боями і спекотою, а ще й тому, що западалися по коліна в землю, яку не змогли оборонити й не мали сили з тих западин висмикувати ноги... а то ж не один крок, не сто, а тисячі тисяч, і хіба дивина, що вони падали і, падаючи, ще встигали до пострілу конвоїра скрикнути: води!
Води?!
Боже, що вони справді варті без води... без води гне їх у каблук у невільницькому поході тупа приреченість. Води-и-и-и-и!!!
Чом запізніло торкнулася рани, що зветься розпачем, і не шукала для неї ліків? Даруйте, соколики, бабі недолугій, я зараз...
Борзо випхала з-під повітки гарбу з бочкою, у миг ока впрягла Телепа і огріла його хворостиною. Не сідала, як завжди, на бочку, побігла поруч з дишлем, ведучи за вуздечку коня... однією рукою вела, а другою навідліть рахувала шкапині ребра. Відколи Телеп возить з Яринкою воду, не зазнавав од неї стільки болю, як сьогодні. Це коня вибило з рівноваги; він галопував без звичної сліпої остороги, але й цього Яринці було замало, бо тягла-посмикувала за вуздечку: швидше, коню, швидше! Гарба вигуцкувала на камінні й вибоїнах, бочка глухо постогнувала, відра, збоку причеплені, товклися об клепки й обручі і теж подзвякували: швидше... борзіше... прудкіше... навпростець через пшениці!
Десь між двома горбами на середині дороги у Яринки тенькнуло в серці, що, може, марний її біг; пшеницями позавчора тракували танки з хрестами, фріци, якби могли, всю землю, аж до диких пластів, сплюндрували б і всі криниці позасипали б... хіба їм важко й Глибоку криницю умертвити... а зруб розкидати... а журавля потрощити? Вони, вороги гармонюкові, криниць, напевно, найдужче бояться: у криницях наша сила.
Аж затерпла вся.
Кинула вуздечку коневі на шию, і він одразу безпорадно, не відчуваючи руки поводиря, зупинився, відсапуючись і погойдуючи боками, а Яринка дерлася на горб, як на Голгофу. Напочатку метнулася було летіти, небавом попленталася нога поза ногу, і не крутизна горбова пинявила тут жінчин біг, а стримувала її хвилина, що мала настати: у тій хвилині боялася зобачити замість Глибокої криниці столочений тік.
На щастя, даремні були її страхи; цямриння непорушно стояло на місці, голінастий журавель по-старому дзьобав носом припнуту цеберку... куди ж летіти журавлеві... час-бо непевний... а тут півколом обступили його і пильнували, як вартові зі списами, молоді тополі... топольки позаторік Яринка садила. Яринка на горбі геть-чисто здуріла від утіхи: крикнула причаєним, заснованим маревом полям щось веселе і зухвале, притопнула босою п'ятою і рушила в танець. Ніхто б не вгадав, що то був за танець, якого він роду, та це Яринку й не дуже обходило. Повинна ж якось відсвяткувати свою радість од того, що живе все-таки на світі Глибока криниця.
Живе, ха-ха-ха!!!
Веселість розхлюпувала навколо морем, ніби на світі не погримували гармати, мовби й не було оцього незжатого поля, згарищ, смертей, дороги, захмареної курявою. Жінка витанцьовувала, гейби збиралася водою з Глибокої криниці погасити війну і залити гітлерчуківську саранчу.
А опісля, уже втихомирена і натруджена, з відрами напоготові, присіла біля шляху в тіні своєї гарби з бочкою води і ждала полонених. Ідуть...
Передні не повірили у бочку з водою, а задні повірили у подільське марево-видіння, і учинилася колотнеча. Не помагали ні окрики конвоїрів, ні їх приклади ковані, та, певно, і кулі не примусили б полонених поминути бочку з водою. І хто знає, чи то в конвоїрів озвалася людяність, чи забавлялися вони спогляданням скіфської спраги; досить того, що Яринка безборонно цідила хлопцям у відра, у казанки, в пілотки, просто в долоні... цідила воду квапно, втішаючись у душі, що люди знову мають у ній, Яринці, потребу... цідила і мимохіть клала собі на серце зблиски очей полонян, слабі усміхи на запечених губах, а то й підморгування. Вона теж^моргала, як змовниця, косячись на шваргунів, мовляв, пийте, хлопці, вода ця не проста, з Глибокої вона криниці, нашим воріженькам й не сниться, що од неї наберетеся сили і віри. Зараз вам... усім нам до зарізу треба віри. Тому пийте, хлопці. Я ж бо не сліпа, як Телеп, виджу, що ворожба моя з бочки на вас ділає, та шваргу-нам цибатим про це ні пари з уст, хай воно залишиться між нами своїми, я нині ще не одну сотню напою. І таки напоїла ще дві валки.
На чолі третьої дибав Рудий Унтер. Унтер, певно, розгадав Ярин-чину ворожбу, бо зрешетив автоматною чергою бочку.
Вода бризнула цівками, полоняни хіба лише закропилися... хіба котрийсь хлепнув на ходу долонею... хіба котрийсь зволожив губи.
І то добре.
Яринка лежала під колесом і, не дивуючись, що її з Телепом не вбито, бо де ж тепер, коли люди мають у ній пекучу потребу, є час вмирати; пригадувала іншу скорострільну пальбу, давнішню, але не приглушену роками, таку ж виразну і тріскотливу, як оця, щойно пущена Рудим Унтером.
Тоді несла Дмитрові полуднувати.
Горів ясний день, було переджнив'я перше колгоспне, було передчуття зустрічі з Дмитром, що копав з п'ятьма іншими комсомольцями криницю у видолинку серед колгоспного масиву... криниця колгоспові конче знадобилася, бо до села далеко, а доокруж жодного джерела. Отож і взялися хлопці...
І раптом: та-та-та...
Дмитро ще жив. Шептав, що налетіли повстанці отамана Яцька Держня і посікли ось... я вмираю... а може, не вмер би, якби напився води з молодої криниці... але криниця ще не виповнилася для мене... для інших виповниться.
Виповнилася, чуєш, Дмитре, для жнив колгоспних, для сівби...
Виповнилася, чуєш, Дмитре, для полонян.
...Увечері при каганці Яринка стругала і забивала вербові кілки в дірки від куль, конопатила бочку клоччям, смолила, і при цьому не забувала припадати до бочки вухом... припадала і гатила по ній кулаком, наслухояуючи, чи не деренчить. За її роботою стежив з порога бригадир Іванцьо, який вернувся додому з бігів без шафи із дзеркалом.
— Ліпше б ти, Яринко, покинула небезпечну затію, га? — радив несміливо, позираючи сторожко на ворота.— За таке дєло нова влада до стінки раз-два. Бо ж це, рахуй, сочувствіє, поміч советам... супротив новій владі. Смислиш?
Яринка мовчки переступила поріг, а заразом ніби й переступила Іванця. Скрипнув за ним перелаз... за перелазом кахикнув у кулак: "А ти козир-баба, Ярино Коляда". Від похвали всміхнулася, тепер можна налити у цебер літепла, скупатися і постелити білу постіль.
Не спалося.
Ждала.
Уперше за вервечку років не ждала Дмитра. Очікувала справдання ворожби. І навіть не здивувалася, коли ген-ген по опівночі хтось шкрябнув у шибку. Не накинула й спідниці, вибігла в сорочці на поріг. Кілька постатей насторожено тулилося за рогом хати.
— Не лякайтеся, тіточко,— виступив один наперед.— 3 полону втікаємо.
— Куди? — шелеснула губами.
— Війна лише починається. Хай собі фріц не думає... Більше міг не пояснювати. Вхопила його за рамено, притисла ошелешеного до грудей і цмокнула в щоку, на диво ніжну, юначу. Справдилося!
Батько синові:
"...Ех, Богдане, якби Шершунові та кухоль Яринчиної води з тієї криниці, га? А що, стежка-бо до неї не заросла й понині..."