"...Юрась — Гедеон — Звєнжик — князь Сарматський підступає до мого стола, штоф з оковитою у правій руці, корчага срібна делько-че в лівій... корчага делькоче... оковита хлюпається на цапину Юрасеву борідку і на кармазиновий жупан ллється. "Ет, хай ллється, Якимцю, турки й так поскупилися на золоте шитво для жупана, скупці звала-шені, а цар московитянський, гляди, не пошкодував для Йвана Брюхо-вецького, якому теж забаглося потримати булаву, соболине хутро з власного плеча та ще й грамотою 'го ощасливив: "Висвячуємо тебе, Йване, в дворяни". П-пиймо, товариство!!!"
Що ж тут маю підливати, батьку мій Хмелю, адже видиш, що ґерлиґа спорохнявіла, не дочекався я з неї зеленого листочка... в зеленому листочку нуртує ясне сонце, живуть соки землі і дух вітряний... а в твоєму Юрасеві пліснявіє тлінь".— "Хай буде тлінь, Якимцю, піїте посполитий, усі ми тлінні, ти теж не тішся, що історія тя згадає. Історія записує на скрижалях імена можних і славних... І записує поруч з достойними імена здирців і перевертнів... отже, і мене не забуде... я, може, до цього прагну, заробляючи місце на скрижалях по-своєму... кожен заробляє безсмертя як уміє. Життя на цьому світі — миг, на тому — вічність... ми всі прагнемо вічності і місця в історії-матки. Говорю "ми" про обранців... ти ж, Якимцю, тільки пахолок в історії, коваль, якому належить кувати скрижалі, а на них — писати наші імена".
Погоджуюся, княже, ми таки є пахолки, ковачі, але горна наші надуває вітер, снаги їм додаючи, люд посполитий. Це батько твій, Хмель, розумів... І, можливо, батько Хмель ні при чому, що тінню сную за тобою, його устами, може, глаголив люд, маючи надію, що не пропущу і не забуду жодного твого чорного діяння і запишу для науки прийдешнім поколінням, на пострах новим юрасям. У цьому бачу покликання своє і призначення.
І запишу я...
Запишу, як після братовбивчої різні під Каневом, де гетьманчук Сомко вигубив десять тисяч козаків Юрася тоді ще Хмельницького... XМельниченко на той час удруге булаву тримав... думало козацьке коло на Взенні під Білою Церквою, що син великого Хмеля встиг розуму набратися і помужнів... а він булаву поцупив для честі, а не для добра України... булаву взяв, повелівати ж нею не навчився, завів військо у пастку... десять тисяч лягло... десять тисяч від своїх таки вигибло, а Юрась коня допав.
Скачи, коню, до Чигирина... до обітелі святої... відмолю гріхи у тиші монастирській... Зрікаюся булави, шаблі, світу білого, імені свого...
І намалюю я словами на папері келію чернечу... чорні мури... чорні палітурки псалтиря... і молодий муж у чорній волосяниці розпластався хрестом на долівці. Молиться: "Господи, Всевишній творче неба і землі, вижени гординю з душі моєї, не спокушай раба Гедеона булавою. Не називай, господи, зречення цього світу зрадою... відомо мені, що Україна нині потребує чолового мужа, котрий дбав би не о ласку чужинецьку, а про добробут ойчизни, але я на чолового не придатний., я віск, що плавиться од дотику пальців, а треба — кременю".
Десь чоботи важкі по кам'яних плитах: туп-туп... скрегочуть замки і вищать у завісах двері... мечі дзвонять, мечі й остроги... ближче... ближче...
Дужа рука грубо і владно хапає ченця Гедеона за обшивку і підводить з долівки. На порозі регіментар Чарнецький, схилившись на одвірок, щурить очі: "Ти єстесь Юрій Хмелницькі?"
У келії юрмляться жовніри, жовніри топчуть розп'яття і псалтир, оскверняють обитель лихословієм. Віє від жовнірів сивушним духом і цибулею. Юрась ніколи не думав, що смерть пахтить корчмою... а таки смерть... вони прийшли по його життя... так швидко прийшли. "Аз єсмь Гедеон, раб божий",— ліпить Юрась у відповідь Чарнецькому глиняну стіну... ліпить, аби захиститися, відмежуватися від мирського Хмельницького... Дивні діла твої, господи, ще недавно іменем Хмельницького пишався, завдяки цьому імені вихоплювався на гребінь виру, тепер же завдяки імені впаде на дно.
Чарнецький, як беркут над зайцем, кружляє доокіл Юрася, шукаючи в ньому загадки, успадкованої від того, який на голому місці заклав підмурок козацької держави... який після смерті зостався страшним для неприятелів своїх... страшним, бо підмурок так просто не розкинеш... той таки володів таємницею... умів слухати землю і биття тисяч сердець... Його серце теж билося разом з усіма, а в цього, Гедеона, серце, мабуть, заяче, бо коли б мав беркутове, то не принишк би за грубезними мурами, коли ойчизна козацька розчахнута... на хрестах... Чом він... ім'я його... ім'я Хмельницького не пломеніє корогвою в мудрій руці, в Богуновій, наприклад... страшна б це була рука для недругів козацьких... Ха-ха, а я мислю мов ребелетант... Як це чудово, панство, що хлопи є хлопами, що їхні уми отупіли від воєн, крові, чвар... що корогва ця — ганчірка, об яку витирають чоботи. Але ж усяка ганчірка при певних умовах може воскреснути стягом... про це у Варшаві теж подумали і наказали: полковників Богуна та Гуляницького і на додачу Юрася Хмельниченка кувати в залізо і під вартою припровадити перед ясні очі короля.
Світлі голови у дорадців крульових.
Іменем короля... іменем короля... Тремтить, як срібна павутина, сміх у горлі Чарнецького... Чому б, зрештою, не посміятися... полковники схоплені... гетьман Тетеря прислужився... цей канарок останній... цей, котрий міг би стати знаменом для рабелії... міг би, але не стане ніколи... ще сьогодні, можливо, знамено буде осквернене навік, ім'я Хмельницького вже нікого й до нічого не покличе, він, Чарнецький, докладе до цього зусиль".
Коні іржуть...
Почекайте-но, коні, бо пані суботівська Хмельницька коноплі вибирає, коноплі вибирає і на семи вітрах сушить, на семи вітрах сушить, верети розстилає, аби жодне зеренце не пропадало, з кожного-(иgt; зеренця виросте по стеблині. "Куди мене ведуть?
Впізнаю і не впізнаю дороги суботівської.
Чия та церква попереду? Батькова? Чию то могилу посеред церкви розкопали? Батькову? Чиї то кісточки в огонь жбурляють? Батькові? Батькові рученьки... батькові ніженьки... де ти, Украйно... де твої діти... де твої...
Я сивію, я німію, я дерев'янію, обертаюся у стовп, можуть жовніри і стовп кинути у вогонь, можуть... вони все можуть... їм усе дозволено... їм, завойовникам... а я жити хочу... всупереч усьому — жити".
І купив Юрась життя дорого... але не для помсти купив... таке життя для помсти святотатське.
"Беру в пригорщі татів попіл, татів прах ще гарячий, беру з вугіллям, беру, бо повелівають... беру і бігаю навкруг батькової церковці, бігаю під свист, під регіт, під удари батога, бігаю і розсіваю на вітрах... розсіваю і волаю: згинь, душенько Богданова, розвійся по степах піщаних, по долах болотяних, упади в гнилу криницю, на дике бескеття, не зійди там ні зерном, ні маком, ні кропивою, ні бур'яном. Зникни, щезни...
Бо так жадає пан Чарнецький.
Чуєш, піїте посполитий, запиши-но в свою книгу на пам'ятку: "Так жадає пан Чарнецький". Не вибілюй мене перед судом прийдешнім, але поруч зі мною хай сядуть на лаву перед судом чарнецькі й іншії, які плодили на Україні зраду... котрі відбирали у нас мечі, обдаровуючи зміїними жалами.
Пан Чарнецький регоче на всі кутні, військо ж без корогви у лави не шикується".
Коні іржуть...
Коні іржуть, а пані суботівська Хмельницька коноплі у раківці намочила, сьогодні намочила, а завтра на стернищі розстелила. Ой, сушися, конопелько, біла і довга, напряду з повісма ниток міцних...
"Ти не відаєш, Якиме, для якої надоби моя мати сушить коноплі?" — "Відаю, княже... поети живуть і в материнських помислах... поети пронесуть крізь віки твою скаргу на чарнецьких... але, Юрасю, верби завше скаржаться на вітер, що їх покривив... дуби не скаржаться... дуби ламаються, не гнуться. Хіба забув, княже, як Богуна Івана шляхта і пруссаки в Марієнбурзі, у фортеці, вабили грішми, булавою гетьманською... тільки б пристав до них Іван. Він приходив до тебе в каземат спершу п'яний од вина... далі волочили його стражники побитого і скривавленого... він же тримався свого: ні. Чом од нього ти твердості й мужності не набрався?
Мовчиш?
А Йвага Богуна прикували до стіни заліззям, прикували й щодня питали: "Служитимеш Короні? Ти лицар, прецінь, славою, як китайкою, уповитий... тебе Європа знає... Будеш гетьманувати. Або вмреш".
Він вибрав смерть.
Пам'ятаєш, той постріл у голову?! А на столі булава ясніла...
А на столі булава ясніла... ти потягнувся до булави... але шляхта тебе такого вже не потребувала, навіть шляхта тобою гидувала... і перепродала туркам".— "Я продався, Якиме, з розрахунку, думав, обросту пір'ям, силою... сам кволий... падучою слабістю сточений, я поклоняюся силі... сила завше мене ломила... сила і влада. І я снив силою і владою, щоби..."—"Не кажи, Гедеоне — Звєнжику — князю Сарматський, що прагнув, продаючи Порті Україну, Україні прислужитися. Усі кричать, коли продають ойчизну, про ойчизну. Так діялося з правіку і так чинитимуть повік".
Коні іржуть...
Коні за глухими віконницями іржуть, пані ж суботівська Хмельницька коноплі на терницях мне, на терницях мне-ламає, повісмо розчісує...
"Вчора це було... увечері.
Князь Сарматський чипів за столом, праворуч нього — безрукий Ібрагім-ага. Я притулився під стірню. А на дверях по яничару. І біля вікон по яничару. Влада і міць... ха-ха... За дверима чонгур побренькував, чонгур покликав на килим дівку-бекечу, дівку звали по-християнському Онисією; у дівки білі перса, білі руки; дівка Онисія не з одним турком ніч переспала...
Ох...
(Продовження на наступній сторінці)