«Сивий вітер» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «Сивий вітер»

A- A+ A A1 A2 A3

Чи довго чи коротко воював, досить того, що по якомусь часі їде він придністрянським полем, на якому зазнав колись слави, убивши Білого. Каган збирався було покепкувати з Білого, мовляв, ти, Білий, у сирій землі лежиш, а я над отчиною твоєю владарюю, але осікся на півслові. Всяке бачив Каган на своєму житті, а такого — не доводилося: на тій же могилі, яку він над посіченим висипав, жито колоситься, а посеред нього — з серпом на рамені стояв Білий. Позаду стерня вилискувала золотою смагою, а на стернищі, як вежиці сторожові — полукіпки.

— Диви, ти хіба живий? — вибалушив глипаки Каган.— Та я ж тебе на мак посік.

— Посік, але не переміг,— по-молодецьки розправив плечі Білий. Кагану здалося, що ратай мовби помолодшав і виріс на цілий сажень.— Я ж тебе попереджав.

— То як, будемо битися по раз другий, а чи поклонишся мені й назовется рабом?

— Будемо битися,— стояв на своєму Білий.

Каган обрів подумав: "Не варто, мабуть, схрещувати свій меч з ратаєм, сидить у ньому незбагненна сила, непіддатлива смерті. Спробую по-доброму його приручити".

— Передумав я з тобою моцуватися,— хитрив Каган.— Бачу, лицар з тебе хороший. Дам тобі свою доню у жони. Візьмеш?

— Візьму,— погодився на це Білий.— Донька твоя красна, буду її любити.

Каган доні своїй нашептав на вухо:

— Не тне Білого меч — повинна його підкосити твоя краса. Полони ратая, замотелич, народи йому синів, виховай їх так, щоб ні слова батьківського не знали, ні бога його, ні минувшини роду його... щоб не мали сини ні крапельки любові до цієї землі, яку він оре й засіває, щоб снили степом, походами, кров'ю. Учиниш мою волю, доню царська?

— Спробую, батьку.

Каган весело скочив на коня; був тепер упевнений, що виплів на ратая сильце: і поїхав собі.

А доня пам'ятала батькове веління лише до тієї миті, поки Білий її не поцілував.

Минув час — і втретє зупинив Каган коня над Дністром. Тепер знав достеменно: не лишилося од ратая сліду найменшого. Аж глип...

Білий, живий і здоровий, та ще ніби й молодший, та ще ширший у плечах і вищий ростом, порається на току. Поруч з ним помахують ціпами міцні, як дубчаки, отроки. Сестри їхні — дівчата снопи перевертають. Меншенькі коло водять:

Ми жито змолотимо-змолотим, Коровай спечемо та й спечем...

Каган вдивлявся їм ув обличчя, бачив сині очі, успадковані від Білого і розкрилені чорні брови, успадковані від його доні. Молодшенькі тицяли у нього пальчиками й запитували маму:

— Хто цей поганин, мамо?

А доня, що віяла жито, схилилася перед батьком:

— Не сповнила я твого веління. Великою любов'ю полюбила Білого.

Крикнув тоді Каган обрів:

— То що, Білий, будемо битися, а чи добровільно обнімеш мої ноги? Втретє запитую.

— Утретє тобі відповідаю: будемо битися.— Білий кинув ціп і поплював на руків'я меча. Покидали також ціпи його сини.

Каган готувався до бою, а серце його стискалося страхом: "Ти постарів, Кагане, руки в тебе ослабли, меч твій пощербився в численних січах. А Білий, гляди, не один, у нього полк синів, та всі молоді й дужі. Ліпше-но, Кагане, випробуй на них чари срібла-злота. Золото посварить їх і розмежує, вийме з них серця, жадоба зробить гнучкими їх хребти. І тоді, як трава, ляжуть під копита мого коня".

Як надумав — так і вчинив Каган обрів. Висипав на тік мішок золота та й поїхав собі далі.

Через роки Каган знову повернувся на Дністер.

А на Дністрі лодії пливуть...

А на Дністровому березі гради височать, та всі стінами кріпкими обгороджені, та всі куполи божниць золотом світяться.

А на придністрянських оболонях перегукуються полки: у них воїв, як трави та листя.

А на придністровській ниві походжає за плугом ратай Білий.

І зрозумів тоді Каган обрів, що золото повернуто Білим на добро його ж землі.

І розгнівався Каган обрів: у гніві він і згорів, чорний дим ударив од нього аж попід хмари. І пропали обри.

Відтоді на Русі говорять: згинете без роду, без сліду, без минувшини і будуччини, яко обри. А Русь стоїть і понині.

БАЛАДА ПРО ДЕНЦІВКУ

Був у Карпатах леґінь, на всі зелені гори — леґінь.

ї бідний був на всі Карпати. Але дівчата за ним впадали, бо що їм, молодим, срібло-золото, коли краса людська на всіх вагах найважча, в усіх світах найдорожча.

Денис-легінь ні на котру дівчину не дивився, бо вподобав собі багачку. Ксеню-війтівну, як зорю, красну, як смерічку, струнку.

Гей, то було кохання красне. Добрі люди тому коханню дивувалися й зичили молодим щастя, а злі люди — заздрили. А смереки одна одній шептали про жар молодого кохання. Смерековий гомін, шум потічків переливався у голос флояри.

Коли худобу зігнали з полонин, насунулася біда. Смереки вже не шептали про кохання. Смереки вже банували. А люди — потупили очі. Бо товкся у тузі по горах, ходив доокруж ґражди Ксениної Денис-легінь. Кликав дівчину співанками до себе, і звав її молодецьким свистом до себе, і просив її сльозами до себе:

— К-се-ню-ю-ю-ю-ю, прийди!!! Не обзивалась. Не приходила.

Лише собаки вили на дворищі багацькому.

Тоді Денис узяв бартку гостру, два пістолі угорської роботи і пішов у засніжені гори. Десь там, на стаях полонинських перемучився змму, кохання своє безталанне викорчовував, серце гартував ненавистю лютою до зрадливої любки. Лише коли весна повернулась у гори, Денис спустився в село. Був чорний від горя і злості, був змарнілий і страшний.

А до нього дєдики руки простягали:

— Де ж ти зиму перебув? А до нього жіноцтво:

— Де ти, Денисику, пропадав? А до нього легіники:

— Чому утік у гори? Спудив-сі псів багацьких? А твоя Ксеня... Грім упав на голову. Грім... І голова буйна схилилася. І впав Денис

на свіжу могилку. Сліз уже в нього не було, бо всі виплакав насамоті. Розпростерся хрестом на могилі і стогнав від болю. А з-під долонь його виросла калина. Росла вона гожа, пишна на очах юнацьких, бо в його долонях була сила, і билось у долонях серце.

Зробив Денис із калини флояру. Заграв. А сопілка до нього Ксе-ниним голосом промовляє:

— Ой тихше, ой тихше, любчику мій, грай. Казали ми дєдя і неня, аби-м тебе з голови викинула, бо ти торбар бідний. А я не хотіла. А я тебе любила. А вони моє біле тіло катували. А вони мене в пивниці замкнули. А в пивниці-льоху двері залізом ковані, на вікнах — грати ковані, а під вікнами — пси люті. Казали ми дєдя, аби на залізні грати плакала. Будуть грати залізні од сліз ржавіти, іржа буде туге залізо їсти. Коли сльози грати переїдять, тоді вони мене за тебе заміж дадуть.

Схопився Денис на рівні ноги. Став Денис на пагорбі навпроти обійстя багацького. І лише подивився на багацькі хати, на комори, МІ) високі обороги — зразу все вогонь обійняв. Люди те бачили, але погасити пожежу не змогли.

А Денис подався у гори. Став він сопілки майструвати, колись їх "денисівками" називали, тепер — "денцівками". Кажуть, що й досі ходить Денис по Карпатах, молоде кохання доглядає, од хижого ока береже співом сопілки.

Чуєте, грає...

МОГИЛА НА УКРАЇНІ

Злетіть у думці над Україною й зримо побачите, жахаючись, що вона, як ніяка інша земля густо всіяна могилами — великими і малими, нідомими, такими, що їх святошно оберігають, і забутими, порослими ііур'яном на сільських цвинтарях; протягом довгих століть могили рясно виросли у наших лісах, полях і степах; є у нас могили кіммерійські, скіфські, сарматські; археологи розкопують у Києві, Галичі й Чернігові могили стародавніх русичів; є ще могили козацькі; у Кодні на І Іоділлі вам покажуть могили гайдамацькі; а ще люди пам'ятають потоптані могили "міських людей" у Батурині; через триста років до них приєдналися могили українських січових стрільців. А ще окинемо зором запалі, перекопані могили тих нещасних, які в 1932-33 роках вигинули від голодомору — було їх вісім чи дев'ять мільйонів! А гробо-ииська розстріляних у 1937 році! Поки що ми знаємо тільки про Биків-ию під Києвом. В. О. Аліфанов із селища Новий Світ на Донеччині пише, що восени минулого року на Рутченському полі в Донецьку відбулося переховання жертв сталінського терору тридцятих років. "Сталінські нелюди,— пише тов. Аліфанов,— убили в Рутченкові десятки тисяч невинних людей. їх звозили з цілої околиці. І це коїлося не тільки в Рутченкові. Лише в Донецьку таких місць виявлено чотирнадцять".

У Хмельницьку ще на початку шістдесятих років під час будівництва універмагу на місці давньої тюрми бульдозери натрапили на підземелля, що були вщерть заповнені людськими кістяками. Розповідають, що декілька ночей потаємно, щоб не тривожити серця подоляків, які кинулися у катакомби розпізнавати своїх родичів і сусідів із далеких тридцятих років, вивозили останки жертв. Скільки їх було? Тисяча? Десять тисяч? І куди, в які яруги поскидали білі кісточки безневинних людей? Невже про це дізнаємося лише через 50 років, як тепер п'ятдесят років більш-менш повно дізнаємося про кривавий 1937-й рік? Про розстріли в Харкові, Полтаві, Черкасах, про тисячі загиблих людей, яких нема в ніяких списках високих реабілітаційних комітетів, ще й сьогодні дізнаємося припадково, із принагідних місцевих публікацій, свідчень, розмов...

Невже й досі подекуди існує табу на могили?

Невже й досі могили підмулюють "основи"? Невже й мертві "розгойдують корабель"?

(Продовження на наступній сторінці)