«Сивий вітер» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «Сивий вітер»

A- A+ A A1 A2 A3

Розгорнула Сарна сповиток у полонинській хижі на столі, пристукнула копитцем і промовила задихано:

— Дивися, легіню, що тобі у віддяку принесла.

Опришко бачив перед собою сорочку, білу сорочку, вишивану сорочку.

— І що ж? — спитав він ліниво.— На смерть мені постарала? Крутнула головою.

— Я принесла сесю сорочку, щоб її яснота і вишивання оббілили в твоїх очах людей. Ти видиш на них лише леп чорний.

Опришко взяв у руки сорочку, сорочка була тонкою, з лляного полотна, полотно світилось ніжною білизною, як різдвяний сніг, на тому снігу різдвяному виростали трикутні смереки, світились, як перестиглі яблука, маленькі жовтогарячі сонця. І ще у вишиванні косарі понаскидували у стіжки медвяне сіно, і ще теслярі попрорубували сині віконечка, і ще сіяли хмари зелено-майовий дощ.

"Ой, притулю я сорочку до серця, до очей. Ой, вмиюся я в її чистоті..."

— Що це? — спитав нарешті зачудовано Опришко.— Що це? Ворожба добра і ласкава?

І він тулив вишиванку до зарослого виду, спивав з неї сонячну теплінь і зелену прохолоду. Видів подібні сорочки тисячу раз, не одну сам зносив.

"Але я не знав тоді, признаюся, як на сповіді, що вишивка на лляному полотні — це також... співанка... музика..."

— Хто її видзьобав так файно, Сарно? — і пригощав ласунку дріб-кою солі.— Як ся називає майстриня, що вміє барвами співати?

"Ой, яка співанка барвиста і запашна. Як Юстинка..."

— Чи гадаєш, Опришку, я знаю,— відповіла Сарна.— Я вхопила з плоту в якомусь селі першу-ліпшу, там їх багато.

— Багато? Хочеш мені сказати, що в кожній гуцульській хаті в жінці і дівці сидить майстриня цього дива? — промовив задумливо леґінь.

— Ніби ти про це не знаєш, Опришку? Чи забув?.. Хряснули за нею двері — ратички перед хатою замигтіли: задумане

вона сповнила. Далі мала говорити до Опришка сорочка. "Слухай мене, Опришку, слу..."

Слухав. А вишиванка чинила чудо, бо скинув Опришко з плечей чорну "мазанку", вмився до пояса ретельно, волосся зачесав, і тільки по цьому вбрав білий дарунок. Відчув легкість у тілі, свіжість у голові, тихе свято на серці. Біль щоденний, який докучав віддавна, жаль за Юстин-кою, щоправда, не притуплялись, вони жили в ньому й далі, але чиїсь пестливі руки, мов руки тієї жінки, що сороку ткала і вишивала, гасили їх і рубцювали.

Опришко згадав, що забув за лік цілющий Сарні подякувати, вихопився на поріг.

На порозі Орел стояв, складаючи з лету крила, той самий Орел, котрого ще малим видобув леґінь з провалля. Орел тримав у дзьобі дерев'яну коновку.

— Я теж до тебе з дарунком і з наукою, пане Ватажку,— промовила птаха людським голосом.— Дійшла до мене лепська новина, що ти геть скапцанів, охоту до життя втратив, людські душі, як кожухи, навиворіт вивертаєш: будяччя у них бачиш, а зерна — ні. Тому приніс я коновку вельми цікаву. Подивися-но.

Поклав Опришко коновочку на долоню: не рясніло на коновці сріб-ло-золото, не блищало коштовне каміння, на дубових клепках цвіли косиці конвалійні і брандушкові дзвоники поміж ними стріляла перами папороть, а на денці залишався калинин цвіт. Весняне зело не переливалось барвами, якийсь майстер розпеченим прутом випалив їх на дубовому дереві начорно, однак леґінь виразно чув, ніби лежав посеред майового лісу, як теленькали конвалійні дзвоники, як бриніла над калиною бджола.

— То ще не все,— мовив тим часом Орел.— Зачерпни, пане збую, коновкою води і напийся.

Опришко вчинив, як велено. Морозяна вода, яка звичайно пахла цимрянням і снігом, тепер дихнула весняною прохолодою і трунком квітневих вечорів.

"Благословенні будьте, води весняні! Я буду пити вас, буду пити, пити..."

Він не міг одірватися від води, хміль яр-пори дурманив солодко голову, і здавалось йому, що вже синіли березнево сніги, що вже розкулись, понесли кригу бистрі потоки.

"А вже весна, уже красна..."

— Знову будеш дошукуватися чарів, Опришку? — нагадав про себе Орел.— Не суши собі чоло... знаю чоловіка, який зробив цю посудину. Зветься Гарасимом, хлоп він простий і грубий, змалку на панській стайні пуцував коней. Так би, може, й умер Гарасим конюхом, якби пана свого тяжко не прогнівив. Дідич довго не думав і запроторив Гарасима на роки в підземелля. Годував його лободою і поїв чистою водою — хотів кару розтягнути надовше.

Хто вгадає, скільки б ця мука тривала, якби Гарасим не взявся малювати вогненно квіти на коновці: дуже вже чоловік забанував за волею — за луками, на яких випасав коней, за полянами лісовими. Я не був при тому, як він коновку розписував: може, малював її журою безпросвітною, може, шворнем, на вогні розчервонілим, яким його гай-дуцтво катувало, а може, й розпеченими полум'ям пальцями? Квіти отчої землі напували конюха силою, впертістю, ятрили гнівом. Коли він пив з цієї коновки, то шуміли йому у вухах, як оце тобі, Опришку, смереки, і дзвонили конвалії, і п'янко пахла калина.

Катюги дивувалися, що Гарасим не здихає і землі тримається кріп-ко, немов корінням у неї вріс. А він якоїсь ночі розламав залізні грати і втік з темниці на вольную волю. Тепер, кажуть, ходить Гарасим глухими селами і чекає нетерпляче весни, щоб пристати до своєї ватаги, пане Ватажку. І робить Гарасим оці коновочки, посилає крадькома мученикам у катівні, щоб і вони пили на здоров'я, щоб воля їм снилась, щоб ланці рвались...

"Ой рвіться, ланці невольничі, рвіться..."

Опришко й не помітив, коли Орел майнув із хижі, Опришко сидів перед коновкою, зорив на неї, мов на святий вівтар, і думав про таїну людського єства, про його складність і багатогранність.

"А може, це є і нерозмінне багатство людини — її складність, га? Я, певно, помилявся, коли розрізняв у ній лише одну рису — нахил до руйнування, коли дарував привілеї на творчість богоподібним обранцям. В кожній, так, так, я пересвідчуюсь, у кожній людині засіяний якийсь талант, потрібні тільки належні умови як билині дощ, щоби талант пустив пагілля і дозрів. Отой конюх Гарасим, мабуть, і гадки не мав, що стане чарівником, але потреба невольнича заврунила чорні косиці на дубових клепках. Ота жінка невідома, що сорочку вишивала, також з потреби мережила хрестиками малесенькі сонця: видно, надокучила їй темрява. Виходить, все на цьому світі має причину: без причини не виростає лопух при дорозі і не родиться цимбаліст великим. А хіба я, Опришко, зробився воїном-месником безпричинно, ніби час і потреба не вклали мені в долоню бартку?"

Йому думалось ясно і широко, світ йому розкрився глибше і повніше, люди стали зрозумілішими і багатшими.

"Здається мені, що нема зла у тому, що жінка, яка вчора, може, мережила на полотні сині віконечка і жовті сонця, сьогодні благословляє і и на, котрий збирається в опришки, і просить його вбити шляхтича. Чдається мені, що нема дивини в тому, що конюх Гарасим вимальовує погнем квіти і на тому таки вогні сталить бартку на панську шию. Вит-иори духу, рук, талантом осяяних, нині в цьому переконують, завжди будять люд, зворушують його, кличуть до смертей. Смерть старого, спорохнявілого, означає народження нового.

Слався нове, слався!!!"

Опришко був схвильований. Сьогодні він осягнув багато такого, що дотепер розпливалося в тумані незнання, Згадав давно почуте народне речення: людина вчиться не до старості, а до смерті. Так і він... Тепер нмирати Опришко не поривався, хотів жити тисячу літ, або принаймні до того дня, поки Верховина зітхне полегшено, скинувши з рук рабські нериги.

Дідо Велет променився усмішкою: його втішало легіневе виздоров-лення.

Смерть дибала у небесні чертоги і, йдучи, мудрувала побрехеньку, щоб виправдатись перед господом за несповнення його високої волі.

ЛЕГЕНДА ПРО БІЛОГО

Жив собі був муж Білий. Ніхто у Городниці не пам'ятає, чому його нарекли Білим. Може, тому нарекли, що предки його називалися білими хорватами? Або через те, що мав він чисті помисли, любив свою землю, стеріг її від чужинців, засівав житом і закосичував садами.

Однієї весни появилися над Дністром люті обри. Білий орав тоді своє поле. Кличе його Каган обрів перед себе та й мовить:

— Вибирай, Білий: або поклонися мені й на знак покори запряжися в рало замість волів — і я милостиво подарую тобі життя. Або добувай меч — і почнемо битися.

— Добре,— відповів Білий.— Будемо битися, бо я не звик у ярмі нидіти. Одне прошу тебе: почекай поки ораницю житом засію.

— Про мене,— сміявся глузливо Каган,— засівай. Та пуста твоя робота, з цього жита хліба не спечеш. На бранному полі я пощади не шаю.

Білий посіяв у ріллю зерно, випряг волів і пустив їх пастися, потім дворуч ухопив меча.

І почали вони битися.

Три дні й ночі лускали над полем громи, мечі викрешували блиска-ниці, а на четвертий упав Білий з коня, прошитий наскрізь ратищем... Упав і таке говорить до Кагана обрів:

— Убив ти мене, вороже, але не переміг.

Каган утер з чола кривавий піт, бо таки добре натомився, і, не второпавши різниці між словами "убив" і "переміг" — для нього вони мали однаковий зміст — розреготався:

— Дурний єси; ти кров'ю підплив, а я в сідлі сиджу. Це і є моя перемога.

Посік він Білого на мак, навергав над ним високу могилу, щоб ратай не воскрес, та й поїхав далі нові землі воювати.

(Продовження на наступній сторінці)