«Отчий світильник» Роман Федорів

Читати онлайн роман Романа Федоріва «Отчий світильник»

A- A+ A A1 A2 A3

— Цить! — обірвав її грубо Чагр. Посмішка в його бороді враз спопеліла, обличчя почорніло, волохаті брови нависли над очима, як волоття проса.

Василько зірвався на ноги.

— Підемо разом,— промовив Чагр. Зняв з кілка овечий кожух і гостроверху шапку, пошиту з лисячого хутра. Натиснув плечем на двері, в хоромину білою парою дихнув з сіней мороз.

Зимовий день збігав до кінця. За дворищем на горі сніг зблискував синім вогнем; мороз, набираючи сили, тужавів і люто шкварчав під Чагровими і Васильковими шку-ряками. Старий Дністер, що веснами підступав майже до воріт, тепер лежав оддалік скутий льодом і завіяний хурделицями. По той бік ріки срібним гребенем різьбилися на фоні сірого неба ліси.

Василько скрипнув засувом і на гумно, ведучи за вуздечки пару коней, увійшов Лют, позад нього дріботіла Доброніга, його молода жона. Лют вихопився ростом вище від батька на цілу голову, але тілом вдався тонкий, вузькоплечий; чорне корзно, довге аж до п'ят, підбите оленячим хутром, висіло на ньому, як на мотовилі.

Доброніга, у черленій теплій опанчі і чобітках із зеленої хзи, схилилася перед свекром у поклоні.

— Зичу вам доброго вечора! — мовила, припадаючи губами до його руки.

— Й тобі віншую добра,— відповів Чагр, цілуючи невістку в чоло. І, відібравши в сина вуздечки, вколов його: — Що це ти, чадо моє, водимицю, мов гридня, в сідлі морозиш? Чи розсохлися в Тебе залубні писані, а чи слуги перепилися?

Доброніга спалахнула, в свекровій мові зачула собі оборону.

— Сама так схотіла,— відразу відбився Лют. Голос у нього писклявий, тонкий.

Василько перехопив Доброніжин погляд, кинутий на мужа: ячало в тому погляді презирство. Лют голосно захихотів з її гніву, і молода жінка враз зів'яла, знітилась, мовби Лютове глузування обпалило її вогнем.

Спішно подалася до хором.

Може, жадала приховати сльози, що раптово зволожили очі? А може, злякалася, що свекор, добрий і суворий, почне про щось розпитувати?

Чагр, син Микули, не вдався до розпитів, без них здогадувався, знав про це також Василько, що не солодко живеться в Люта Добронізі. Тримає її, як робу-бранку, але на люди виводив, мов бояриню, мовляв, хай бачить мир, як панує у його господі чадо Дмитра Ткальця. І дехто з сусідів далеких наївно заздрив Добронізі. Та що могли вивідати про її поводження навіть близькі сусіди — купці, ремісники, рибалки і перевізники, що сиділи на Оболоні коло Торжка? Тин Лютового дворища високий, дощаний, замки на дверДх ковані, вікна затулені грубою слюдою. Хіба челядь двірська могла б розповісти дещо— біда тільки, що челядь біля Лютового вогню не грілася, один старий Клим'ята, який був і двірським, і привратником, і конюшним водночас, довікував життя на Лютових штурханах, але з нього й слова не вилущиш.

— Ox-ox, — постогнує Чагр, тюпаючи за кіньми, яких Василько веде до обори,— і в кого наш Лют удався? Кожен білий день зважує на гривни: тому купу дасть, в того рези злупить, а в того товар перекупить. Бодай ногату-дві зиску має — і то заробок. На гривни, кажуть, і жону придбав. Закупна вона в нього.

Василько про купівлю Доброніги достеменно не знає, але містечани галицькі мають очі і вуха, вони мовлять: "Ткалець Дмитро в Лютове сільце втрапив, позичене вчасно принести не зміг, бо не мав звідки... замість срібла — мусив дати доньку-красуню".

В оборі пахтіло спертим теплом і гноєм. Пара чорних волів ліниво повернула до господарів рогаті голови, в куті ремиґала корова. Василько розсідлав коней, прив'язав ремінням до ясел, тепер можна б повернутися в хороми, щоб дослухати розповідки брата Я на... знає брат багато, бо нипає скрізь і всюди з своїм князем, і вміє красно оповідати. Але батько Чагр до хижі не квапиться, а Василькові не випадає залишати старого. Сідає поруч з ним на забризкане гноєм дерев'яне орало з іржавим залізним лемешем.

Мовчать... обидва думають про Люта.

— Може б, ви з ним якось поговорили, отче? — обізвався врешті Василько.— Встид од його безбожного лихварства падає на наш рід.

Батько Чагр кладе на синове коліно важку долоню, Василько збоку дивиться на нього і не впізнає батька: той в одну хвилю постарівся, знемічнів.

— Гадаєш, одну мав з ним бесіду? Тепер не поможе, трутизна срібла розчинилася у крові й засліпила світ. То колись треба було... колись... як ще я, замість сокири, тримав у руках оце орало... тоді Лют був малим.

Він гладить відшліфовані його-таки долонями чепіги, в батькових дотиках Василько вловлює ласку і жаль... вловлює й дивується: невже він кається, що змінив орало на сокиру, невже й понині живе в ньому орач? І, видно, таки живе, бо сльоза покотилася по щоці.

— Ти на мою сльозу, Васильку, не зважай,— глухо бубонить Чагр,— я молодість пригадав. Золоту Бистрицю... дихнуло мені в лице житнім духом. А ти сокири тримайся, вона тебе озолотить і пошанівок посеред люду нею здобудеш.

Старий підвівся з орала, в оборі гойдався присмерк. Десь на порозі хижі волала Мама:

— Чагре! Васильку!

Навколо вже господарювала Морена... господарювала поки що несміливо, бо далеко-далеко на заході, в ляцькій землі, Білобог ще не погасив ясного смолоскипа. З навколишніх гаїв Морена крадькома виводила чорні полки, гуртувала їх, призначала тисяцьких і соцьких. В повітрі бриніла дзвінка, мов із скла лита, тиша.

— Час уже, Чагре,— нагадала Мама.— Скоро перша зоря блисне.

— А таки пора,— погодився Чагр. Він іще жив своїми передумами, і ще йому, мабуть, пахла рольна земля. Потому схаменувся, згадав, що нині святвечір і діди заповідали: перед тим, як сісти за стіл, позбудься з дворища духів зла.

— Ти все приготовила, Мамо?

Вона простягла жбан запліснявілої ще тогорічної йорданської води, Чагр вмочив три пальці десниці, перехрестив свого лоба і Василькового, узяв кропило — снопик пахучого зілля і несподівано бризнув водою Мамі в обличчя.

— Щоб і в тобі біс не гніздився,—казав поважно. Вона сховалася в сінях, жоні-бо не пасує підглядати, як

господар проганятиме з дворища бісів. Чагр кропив хату, ворота, високий тин, стоси сухих дощок, що згодом стануть возами, столами, корстами і колисками; кропив також дубові колоди, з яких уноти видовбують ступи, тоді зайшов до обори і змочував дністровою водою роги й копита худобині, в майстерні кропилом торкався гострих тесал, стружниць, свердлів... і хоч до чого він торкався — щоразу примовляв:

— Пріч, духи зла, на ліси, на гори, на темні яруги і вертепи! Пріч! Там люди не ходять, там хрещеним шкоди не заподієте. Пріч!

І старожитній Чагр, засніжений по коліна, прислухався, ждав, хотів на власні вуха почути, як покидатимуть духи його оседок. Василько міг би присягнутися, що таки чув, як поскрипували в бігунцях двері, як порипував під невидимими лапами сніг. Чагр, син Микули, був схожий на прадавнього волхва, якого ще припадком можна здибати в галицьких дебрях. Очі в дереводіла зоріли, рухи були урочистими, ступав він упевнено, силою своєю пишався... пишався й у гадці не мав, що в нього самого вселився поганський дух предків, які теж колись так само благали богів очистити їхні житла від чорної погані.

А коли жбан спорожнів, Чагр розбив його, а черепками, що червоніли на снігу, як пелюстки маку, повелів Василькові засіяти стежку коло воріт, щоб дворище не минали добрі люди. Опісля видобув з-під покрівлі загорнутий у верету, аби птахи не виклювали, сніп вівса. І тоді, коли Чагр у жнивну годину купив його у знайомого смерда, і коли сніп висів під оборою, прип'ятий до кізла, про гіього ніхто інакше, як про сніп, не думав, а нині, коли Чагр зняв мішок, сніп несподівано для Василька обернувся в Діда, доброго, щедрого і трохи таємничого; батько обійняв десницею його шурхітливе волоття, щоб не капнуло в сніг ні одне зеренце, а лівицею тулив Діда до грудей. Дід п'янко дихав сонцем, полями і медом... дихав він життям; тисячі життів мав у собі Дід, у кожному зеренці таїлося воно, і тому Чагр ніс Діда в хижу, щоб там ніколи не завмирало життя.

Морена взяла списом околицю, пітьма погасила білизну снігів; Дністер, гаї, галицькі горби потонули в криниці вечора. Чагр ще хвильку потупцював попід вікнами, вишукуючи на небі першу зірку, і, помітивши її, переступив поріг.

— Добрий вечір, Мамо, і ви, чада мої! — прогуркотів з порога.— Віншую вас з різдвом-колядою, зичу вам многих літ життя, здоров'я і щастя.— Батько добував слова з грудей неквапно, Василько, котрий стояв за його плечима, встигав пошепки їх повторяти: переймав старий покон.

Всі, хто був у хоромах, поклонилися Чагрові... а може, не перед Чагром вони схилилися, може, перед вівсяним Дідом? Хто відає, котрий з них сьогодні має більшу силу — батько Чагр, а чи життєдайний Дід?

Поки Чагр мостив Діда на покуті, підсипаючи під гузир дрібного сінця, домашні і Лют з Добронігою розсідалися за столом. Василько вперше сів праворуч від батька, Чагр немовби цим сповіщав домочадців, що віднині Василька повинні чтити, як його самого, бо молодший син нарікається десницею Чагра, спадкоємцем і продовжувачем теслярського роду. Василькові було трохи ніяково і разом з тим його розпирала гордість, і здавалось йому, що красна хоромина роздалася і стала вищою, що Мама помолодшала, що навіть Лютове гостроносе лице, яке нагадувало дзьоб хижого птаха, подобріло. Отрок був готовий обняти всіх і приголубити, він позабув про глуху батькову ненависть до

(Продовження на наступній сторінці)