«Отчий світильник» Роман Федорів

Читати онлайн роман Романа Федоріва «Отчий світильник»

A- A+ A A1 A2 A3

— Що подієш, святий отче. Треба комусь нести цей хрест. Відколи князь наш слабує — земля Галицька на моїх руках. А літа... сам бачиш.

Істину мовив боярин. Усі в стольному Галичі перешіптувалися, що кріпко тримає Нагрів син стерно влади, недремні очі розплоджених ним потаємних видоків від західного Ярославграда по Ушицю на Пониззі і Дунай-ріку на півдні денно і нощно винюхують посеред простолюду, ворохобні попереджують, настрої в близьких і далеких полках уловлюють, стежать за чварами порубіжними з ляхами а чи з уграми. Навіть митні шахрайства ставали відомі князеві.

Сторукий і стоокий княжий печатник.

Через те, ненавидячи його, боялись і... запобігали у нього ласки.

"Може, князь Ярослав теж мене остерігається, хоч і терпів обіч себе?"— шибнула думка... шибнула й лишила на серці гіркий осадок. Він мав на свого волостелина тільки жаль, підступу не виношував ні крапельки, служив Ярославові вірою і правдою.

У боярських хоромах сутеніло. На чоловій стіні виразніше різьбилися язики лампад, лики святих то ясніли, то темніли, коли лампадки пригасали, і від цього здавалось, що святі на іконах оживали.

Підстаркувата челядина-клітниця внесла й поставила на стіл трійцю зі свічками, обличчя печатника і його гостя побронзовіли. Ігумен час од часу припадав до пуга-ра, п'ючи чисту воду, печатник у душі кепкував з святого мужа, який відмовився від вина, мабуть, про людське око відмовлявся, щоб благочестивішим здатися. Зате вдома, мабуть, цідить хмільне аж черес попускає.

Знаємо цих показних святош.

Скрізь олжа панує, скрізь і в усьому.

А тим часом ігумена Назара таки мучила спрага, власне, пекла його невідомість і жадання чимдуж вибратися з похмурих палат княжого печатника, але вибратися з повними руками. Ян же нікуди не квапився... кілька разів пробігав очима по розгорнутому листі пергамена — чолобитній ігуменовій, однак не зронив про неї ні слова. Чернець було спробував наперед вичитати з обличчя бояринового бодай іскорку надії, це йому не вдалося, довгобразий, сухорлявий вид Янів, обрамлений короткою бородою, здавався витесаним з каменю. Зате в якусь хвилю ігумен відчув, що печатникові очі проникли в його душу... проникли і читають думки, як книгу. Поспішив потупити вид.

Правду кажучи, осягнувши зміст чолобитні, Ян хотів показати гостеві на двері, бо й цьому забагалося вкусити короваю на княжій тризні... просить подарувати монастиреві пущу над Прутом, границі її "від" і "до" виміряв, дуже, мовляв, ця пуща святій обителі знадобна: росте монастир, братія множиться, а землиці обмаль, дерева на побудову божого храму бракує, скоро іноки, яко старці, підуть з простягнутою рукою по весях. Змилуйся, княже, пуща надаремно пропадає, ти в ній ані звіра не полюєш, ані під ораницю вогонь не пускаєш... Дай...

Спершу розбирала його охота згорнути монастирську чолобитну і жбурнути в кут, ще й вибештати ігумена, щоб не вривався непрошеним гостем до хором, для орудок є писча палата, будь ласка, завтра приходь.

Однак стримався.

А чого?

Повірив у скруту монастирську? Ая... І тут олжа чорна, це напевно. Та чого ж?

Постала перед боярином ложниця княжа... князь Ярослав на подушках. Був сьогодні Ян у нього, про справи волості розповідав, князь хвалив мовби... хвалив словами, а в душі й перед смертю не викресав для нього ні скибочки щирого привіту.

"Невже пам'ятаєш, княже, моє зло... супроти... супроти Настусі? Відаєш же, що примусили мене твої великі бояри... тебе примусили зректися моєї сестри, а мене й поготів... Життя рятував".

Ні, не вділив князь для нього й дрібки щирості. Дивно і жахно, якщо вдуматися; обидва поруч вік скоротали, Ян про князя і його волость повсякденно дбав, стеріг її, як пес цепний. Князь, щоправда, теж у боргу не зоставався, нагороджуючи печатника то золотом, то кіньми, то землею. А любов'ю — ніколи.

Затявся князь Ярослав, не забув про старе. Той суздальський Русин часто біля нього сидить, наговорює, мабуть.

"Ну й бог з тобою, княже. Ми — теж горді",— подумки виказував Ян Осьмомислу. І вдарив кістлявим кулаком по столі, аж жбан винний підскочив.

— Завтра, святий отче, в палату писчу прибудь. Задово-лимо твою чолобитну. Завше князь наш про обителі дбав...

Вловив себе Ян на тому, що тішиться власним рішенцем, мовби на князя помсту зводить, добро його плюндруючи.

— Приходь,— повторив ігуменові твердо.

Той склався удвоє, як ножик, двері привідчинив, і тут на порозі виросли два дебелі ченці, несучи продовгуватий ларець. Поклали ношу посеред світлиці й зникли, як видива.

— Прийми, боярине Яне, від обителі нашої скромний дар...— Зняв ігумен Назар накривку короба, мовляв, потішся, осподарю, моїм приношенням.

І відкланявся поспішно.

Не відразу Ян, син Чагра, підступив до ларця, а якщо по правді сказати, то й не зрадів соболиним сорокам, що іскрилися чорним вогнем; колись би зрадів, багатство ж це не з малих, а сьогодні — ні.

"Той солі... той соболів... той срібло... І так діялося завше... повні мої медушні і пивниці, скотниці потаємні тут, у Галичі, і в Братишанській вотчині, і в Чагрові-селі, а все ж обминувся з чимось важливим на життєвій дорозі. З чимось... Кажу так, мовби не знаю його по імені. З славою такою, як у Йвана Русина, розминувся, з славою гомінкою, на всю Русь відомою... бо хоч і єсьм боярин, печатник, а в душі я залишився співцем".

І княжий печатник вдруге цього вечора вгатив кулаком по столі.

— Вина! — крикнув хрипло челядині, що стала на порозі.

Глава друга, з літ минулих

Василько видибує надвір.

Після сутінків у колибі сонце сліпить очі, він затуляє вид рукавом і напомацки правцює до бервена посеред дворища, а коли знову глипає на світ, то сонце встигає потьмяніти, лише сокира поміж трісками яриться червеним полум'ям. Він піднімає її, водить пальцем по вістрю, і раптом його обпалює згадка, що колись батько Чагр вмів не тільки примножувати сокирою своє добро, а й зарубував нею на порозі, не пускав у хижу лихо.

— В сокирі, Васильку, сидить добрий бог,— говорив, бувало, батько Чагр.— Про це ще наші предки знали.lt;.

"Чекай, чекай... а як це батько Чагр зарубував лихо? Ага, здається, робив це він на святвечір, перед різдвом.;. та чи тільки перед різдвом... а в інші дні хіба ворожбит-ність сокири втрачала силу? Не пам'ятаю... не пам'ятаю... той лише святвечір пригадую... той... коли батько Чагр промовив:

— По різдві, Васильку, братчина дереводілів тебе з унотів у майстри возвеличить, бо прийшов на це час І настав також час поконів старожитніх тебе вчити, бо після моєї смерті ти загосподарюєш на цьому дворищі. Дивись-но і слухай.

Батько Чагр загнав сокиру в поріг хоромини. І при цьому молився:

— Стережи, сокиро, мій оседок від біди нечеканої, слабості смертельної, оборони нас від духів чорних, від людей заздрісних, від спільників зрадливих. Най у хоромах моїх добро сідає, радість витає, най діти ростуть..."

Василько мав тоді вісімнадцять повних літ; він тоді вперше відчув себе мужем, батькові слова ловив на лету, пошепки повторював, вкарбовуючи їх у пам'ять, бо нікому іншому слова з поганської молитви не були потрібні; ні братам Лютові та Янові, ні сестрі Настусі, ні мамі, тільки для нього заповів батько Чагр ворожбу з сокирою, бо й сокира перейде у спадок Василькові.

— Запам'ятав, сину? — спитав Чагр.

Василько не встиг відповісти, в дубові ворота хтось ударив калаталом голосно і нетерпляче. Чагр, син Мику-ли, знаний у Галичі-граді, а також в окольних боярських дворищах, монастирях і злиденних весях як скусний де-реводіл, почув, звичайно, нагальне калатання, однак відчиняти браму не квапився. Він стояв у красній хоромині, підпираючи широкими, але вже згорбленими від праці плечима низький одвірок і, гейби забувши про ворожбу з сокирою, наказував середущому синові Яну, що був пис-цем і співцем при князі Володимиркові Володаревичу, розповідати про нинішні звичаї на княжому дворі.

Посміхався батько Чагр.

Незбагненна була батькова посмішка, в ній одночасно жевріло приховане презирство, що стосувалося Яна — княжого слуги, і пробивалася чорна зненависть, призначена, мабуть, найстаршому синові Лютові, і розхлюпувався жаль, коли його погляд зупинявся на наймолодшій в родині Настусі, й теплилася батькова посмішка гордістю, коли його погляд торкався Василька. Давно нема на світі батька Чагра, розплилося б, забулося б, мабуть, його лице, коли б не та посмішка; Василько не раз завдяки їй повертався в своє далеке отроцтво, повертався і розтлумачував її кожний раз по-іншому, і кожний раз не міг збагнути батька до кінця.

А тоді стук у дубову браму повторився; Настуся, що накривала стіл білим обрусом, метнула на батька блискавку стривожених очей, Василько ж схопився з тисової лави.

— Не квапся, сину,— прогуркотів глухо Чагрів бас — Це наші, певно, Лют з водимою, бо й Лютові ниньки призначено вечеряти за батьковим столом. Але спершу най трохи померзнуть.

Жона Чагра, яку о молодій порі кликав Гремиславою, а після першої дитини — Мамою, привідчинила двері з кухонної кліті й докірливо хитнула головою. Однак жодного слова не зронила, бо всі в родині Чагра, сина Мику-ли, відали, що не лежить батькове серце до свого первін-ця Люта.

І тільки коли ворота втретє затріщали під калаталом, а пси під вікнами зчинили скажений лемент, гейби до дворища добивалися таті, Мама наважилася дорікнути:

— Не гоже, Чагре. Мороз...

(Продовження на наступній сторінці)