«Хома з серцем і Хома без серця» Іван Франко

Читати онлайн оповідання Івана Франка «Хома з серцем і Хома без серця»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не плутай, братику! — остро скрикнув Хома без серця. — Не боротьба зайва, не змагання зайві, але зайві всі рецепти будущого устрою, всі конструкції, всі так звані ідеали. Або ще краще, навіть вони не зайві, бо і в них єсть елементи руху, розвою, сконцентрування енергії. Але треба завсіди розуміти і вияснювати, що се не жадні справжні ідеали, не жадні святощі, а тілько виплоди нашого власного духу, форми нашого думання, що з нами разом минуть і мусять змінитися. Ось що треба тямити, а не дурити людей, що ви знайшли панацею, яка раз назавсіди вилічить усі їх болячки.

— Але люди потребують віри, потребують догми, потребують чогось певного, неповорушного, до чого б мали добиватися і скуплювати свою енергію.

— А на мою думку, ти помиляєшся. Всього того потребують не люди, а ті наші старі тирани та визискувачі, що сидять у нас самих і яких ми препобожно, нетиканих і невменшених, передаємо своїм дітям і внукам, невважаючи на всю нашу освіту й цивілізацію. Наша духова лінь і безкритичність, наша трусливість та апатія — ось хто потребує віри, догми, неомильної рецепти на те, що буде і чого ніхто не знає і не може знати.

— Одно мені дивно,— мовив по хвилі глибокої задуми Хома з серцем,— як се ти з такими поглядами дійшов до аранжування хлопського страйку.

— О, зовсім попросту, а властиво, можна сказати, іронією історії, яка носить кулі зовсім не туди, куди вистрілює їх наша воля. Я власне скінчив права і поробив екзамени, коли нараз умер мій батько. Лишилася мати, немічна та хоровита, лишилося шестеро дрібних дітей... А господарство у нас гарне, велике, потребує не лише рук, але й голови. Зрозумієш, що, розглянувшися в ситуації, я постановив замість судової та адвокатської практики лишитися дома та вести господарство. Я зробився знову мужиком і помалу ввійшов у свою роль. Зі шкіл виніс я не одно таке, що могло дуже стати в пригоді селу. Я став громадським писарем, викуривши з села давнього писаря, збанкротованого канцеліста, п’яницю, безсовісного деруна та ошуканця. Я зорганізував читальню, поставив на ноги цілу молоду партію в селі, допоміг їй вибрати нову раду громадську і нового війта. Ну, одним словом, звичайна історія. Багато оповідати, а мало слухати. А головно, я пробував освічувати селян, освічувати у всіх питаннях громадського, матеріального і духового життя. А страйк против дідича зовсім не лежав у моїм плані. Та, розуміється, коли збільшена свідомість і вироблене почуття селян самі дійшли до того, що боротьба з панськими посіпаками та їх визиском зробилася конечною, то й тут я, не висуваючи себе наперед, не накидаючися на проводиря, але й не ховаючися за чужі плечі, повів діло так, як умів і як серед даних обставин було можна. Нас арештовано десятьох, але ми можемо сміятися з того. Наше поле оброблене, а пан уже тепер має таку научку, що її не легко забуде. Зрештою головна річ, що була причиною страйку, вже тепер осягнена: пан нагнав нелюдяного завідателя, що знущався над робітниками і кривдив їх при виплатах. Тілько що наші селяни в розпалі боротьби розширили свій первісний план і хотіли осягнути ще дещо понад те, ну, і се довело до нашого арештування. Але се пусте. Ми ставимо собі плани скромні, близькі, можливі до осягнення коли не тепер, то в четвер; се не жадні догми, не жадні святощі, а просте діло рахунку. Не можна осягнути так, попробуємо інакше.

— Цікаво знати, що се за план? — запитав Хома з серцем.

— О, план простий: погодити "хату" з "двором".

— Що? — скрикнув зачудуваний Хома з серцем. — І ти вже тої співаєш? І ти на угодову дорогу йдеш? А чи то давно, як ти статистичними та всякими іншими аргументами доказував, що така згода неможлива, що мусить прийти до боротьби.

— Адже бачиш, що ми й стоїмо в самім розпалі боротьби.

— І міркуєте про згоду?

— Так, як вояк у війні про мир.

— Значить, усе-таки допускаєш можливість миру?

— Розуміється. Коли не стане у нас дворів із чужонародним, паразитним населенням, тоді не буде з ким ані за що боротися. Отсе наш невеличкий ідеал, і ми вже дещо приспособили для його осущення.

— І думаєш, що по осягненні того, як ти кажеш, ідеалу селянське життя піде краще?

— Я про се не думаю. Бачу камінь серед шляху і добираю способів, щоб його усунути, аби шлях був рівний і безпечний. А тоді поїдемо далі. Певно, що там напіткаємо знов якусь нову заваду і, певно, не одну. І що з того? Будемо усувати кожду за чергою і їхати далі. Але поперед усього я не думаю так, як ви, що, осягнувши якийсь, хоч би, по-мойому, ідеальний, соціалістичний лад, ми вже тим самим станемо на точці, де історія зупинить свою течію і розвій знайде собі мету, з якої вже нікуди йому буде рушити далі. Отсього я не думаю і таке думання вважаю догматичним і наївним.

У тюрмі вільного часу багато, і оба Хоми мали час виговоритися. Але по кількох днях Хому без серця покликали до протоколу і випустили на волю, і Хома з серцем знов надовго стратив його з очей.

V

Роки минали від того часу. Хома без серця нічого не давав про себе чути. Його старі товариші згадували його часом та й махали рукою. Пропав чоловік, закопався десь на селі, схлопів зовсім. Та від часу до часу виринало його ім’я в газетах при різних нагодах: тут він заснував читальню, там обіймав люстрацію всіх читалень у повіті, то знов його заходами заснувалося повітове політичне товариство, то він їздив із популярними відчитами по селах, устроював театральні вистави, організував огневі сторожі. Звільна всі привикли до того, що, де була яка просвітня чи організаційна робота в тім повіті, там певно була його рука, його фактичний провід. На чоло, до репрезентування він не пхався, але робив, давав приклад, агітував. Він справді "схлопів", осів на батьківськім грунті, який значно розширив при парцеляції панського фільварку, закупленого за його приводом двома сумежними громадами, оженився з селянською дівчиною, яка, за його намовою, скінчила вчительську семінарію і здобула диплом на народну вчительку, засідав у громадській раді і навіть був шість літ громадським начальником, і всюди, на кождім полі діяльності, старався дати своїм співгромадянам приклад сумлінності, точності в сповнюванні своїх обов’язків, розумного ведення діл і незалежного, свобідного суду і слова. Він відразу поставив себе так, що не потребував нікому стояти о ласку і не боявся сказати правду. Звільна здобув він собі признання і пошану у селян не лише свого села, але й цілого повіту; як громадський начальник він дав себе пізнати й повітовим властям і, хоча за його правдомовність, непідкупність та популярність його не любили, хоча староство два рази касувало його вибір на начальника, все-таки своїм характером і знанням він і тут виборов собі певний респект. Його вибрано до повітової ради і навіть до повітового виділу, де він мав нагоду і змогу остро дивитися на пальці всім тим, що завідували повітовою господаркою. І всюди він був той сам практичний, до високої фразеології неприхильний, безсердечний, але розумом ясний і чесний Хома.

А його старий приятель усе ще був агітатором, газетярем, борцем у великій, всесвітній боротьбі праці з капіталом. Він кілька разів кандидував до ради державної, але все перепадав; видавав різні газети, які раз по разу конфісковано і які швидко упадали з вичерпання сил, і провадив оживлену конспіраційну та організаційну діяльність. Він їздив по робітницьких зборах від міста до міста, забирав голос у політичних і економічних справах, радив добиватися загального, рівного і тайного голосування, промовляв горячо за рівноправністю жінок, вияснював робітникам свій план федеральної перебудови Австрії і федеративного перестрою, соціально-демократичної організації. Робітницькі організації вибирали його своїм делегатом на міжнародні соціально-демократичні з’їзди, і він підносив і там свій голос у різних високих питаннях. Одним словом, його ім’я було голосне в краю і потроху й поза його границями і часто стрічалося в газетах: одні його лаяли, інші величали, та всі віддавали признання його енергії і бездоганному особистому характерові.

Від мимовільної стрічі в тюрмі оба колишні приятелі не бачилися. Хома з серцем, маючи очі, звернені на широку арену політичного та міжнародного робітницького життя, зовсім забув про старого товариша, що добровільно, здавалось йому, пірнув у каламутні хвилі буденщини. Натомість Хома без серця пильно слідив по газетах за діяльністю свойого тезка і, коли недавно йому довелося загостити до Львова, не проминув нагоди, щоб відвідати його. Не розпитуючи за його квартирою, він подався до одної звісної каварні, де Хома з серцем оце вже тридцятий рік усе правильно, в тім самім часі і при тім самім столику, випивав чашку чорної кави і з купи газет набирався політичної і всякої іншої премудрості. Хома з серцем дуже постарівся, посивів і вилисів, але його очі все ще палали лагідним огнем і рівночасно неначе плавали в водиці.

— Ну, як ся маєте, Хомо з серцем? — промовив, приступаючи до нього, якийсь довгов’язий, та проте кремезний і сильно сонцем обгорілий селянин, простягаючи йому грубу, мозолясту і порепану руку.

— Не пізнаєш мене? Я Хома без серця,— сказав сей і голосно засміявся.

— А, здоров був! здоров був! — промовив Хома з серцем і озирнувся, якось немов затурбований.

— Конспіруєш і боїшся шпигів?— випалив просто з моста Хома без серця.

— Ей, що! Ти все любиш жартувати! — відповів Хома з серцем і додав, понижаючи голос: — Розуміється, в теперішніх часах чоловік ніколи не безпечний перед тими добродіями...

— І маєш що таїти перед ними? Так, так! Усе однаковий! А може, боїшся, що я сам...

(Продовження на наступній сторінці)