— Ми прийшли до ясного пана, щоб нам пан позволили умістити їх через ніч у безпечнім місці, поки завтра поведемо їх до міста,— сказав начальник посіпак. — А тим часом можна й перевести з ними слідство, як належиться.
— Радо сповняю ваше бажання і прошу всіх на нічліг. I на слідство також позволяю.
I пан прикликав своїх гайдуків, щоб були до помочі при слідстві з арештованими. Коли ті не хотіли добровільно признатися до сповненого злочину, принесли панські слуги розпалені шини, котрі приложено до стіп ув’язнених і держано доти, доки не призналися. Потому, стогнучи, зі спаленими підошвами, вони були вкинені до пустого мурованого шпихліра. А пан, утішений своїм щасливим здогадом, пішов до покоїв.
"Так є,— думав він. — Ті люди, мов діти: кажуть, що биті, а не кажуть, за що. Наслідки власної своєї вини і підлоти називають бідою. Бажають спастися від неї, а не позбуваються своїх блудів. Відтепер маю певну міру в руці, маю ключ до пізнання людської вдачі. Хто каже, що йому біда, у того або сумління нечисте, або голова немудра. Тою мірою буду їх мірити і всім покажу, що добре на тім вийду. А передовсім із моїх слуг не стерплю ані одного у себе, котрий заїкнеться про біду".
I пішов пан до касієра, що, похилений, числив і числив при світлі лойової свічки.
— Ну, що ж там у тебе, мосьпане? — спитав пан.
— Біда, ясний пане, в тім місяці доходи не покривають видатків.
— А, так? — сказав пан, червоніючи з гніву. — Добре, завтра віддаси мені, мосьпане, касу і книги, не маєш у мене більше місця.
— Але ж, ясний пане,— простогнав касієр, блідніючи цілий як хустка. Пан, одначе, не слухав. Ішов на гумна, де гуменний тільки що скінчив перегляд худоби, пригнаної з паші.
— А що ж там, гуменний, як у вас іде? — запитав пан.
— Біда, ясний пане, десь пастух у лісі дві корови згубив.
— Здаси завтра свою службу іншому, я більше не потребую твоєї служби.
— Але, ясний пане! — йойкнув гуменний, мов громом поражений, але пан був уже далеко. Там конюший доглядав, як поєно з дубових відер панські цугові коні.
— А що там, пане конюший? — крикнув здалека пан.
— Та біда, ясний пане, буланий огерик зломив ногу.
— Там до чорта! — крикнув пан. — Прийдеш мені завтра до обрахунку, не маєш у мене більше служби.
Конюший станув, мов обмитий зимною водою, і м’яв у руці здоймлений капелюх, але не сказав ані слова. Тим часом пан ішов уже напротив польового, котрий вертав з поля.
— Ну, що там у полі? — запитав його коротко.
— Біда, ясний пане, вчорашній град витовк нам лан вівса під лісом.
— Не маєш, аспан, відзавтра в мене служби! — ревнув пан і, як біснуватий, побіг дальше. Напротив нього, поважно ступаючи і оглядаючися довкола, йшов головний завідатель панських посілостей, чоловік хоч із шляхетським гербом, але з жидівською душею. Тримав він цілу службу в кліщах, пильнував усього, запобігав і щадив, знаючи, що, чим більше буде на купі, тим більше можна з тої купи взяти для себе, не лишаючи ані сліду, ані підозріння. I тепер, власне, він обчислював, що в минувшім місяці приросло для його кишені і до якої суми заокруглиться збита вже кабза, за котру думав вкоротці набути одно з гарних дібр у близькім сусідстві.
— Ну і що ж там, пане брате? — сказав до нього пан.
— Все добре, ясний пане,— усміхаючися, сказав завідатель.
Аж зітхнув пан, аж на серці йому полегшало. Вічна біда, від котрої зачинали свої відповіді найстарші й ніби найвірніші слуги його вітця, зачала наповняти його перестрахом. Зачинав чути себе окруженим злодіями, розбишаками й опришками. Тож незвичайно урадувався, подибавши хоч одного чесного чоловіка, у котрого сумління чисте, котрий не мав потреби своїх провин або лінивства покривати тим глупим і безбожним виразом "біда". Щиро стиснув пан руку вірного слуги і приятеля і, приязно з ним розмовляючи, пішов додому.
IV
Була ніч, чудова, тиха, ясна і тепла липнева ніч. Не клеїв сон панських повік, і дивні якісь думки снувалися в голові. Встав пан, надів на себе легкий полотняний плащ і вийшов з покою. Йдучи коридором до головних дверей і переходячи побіч кімнаток, де жили старші офіціалісти, він чув якийсь глухий плач у покої старого садівника, конюшого і польового. Кождий із них був сам зі своєю гризотою, жаден, може, не знав, що така сама доля спіткала й інших, крім нього. Кождий, може, крив перед іншими свій біль, щоб тепер, у темній самоті, тим сильніше почувати його урази. Стидно якось і негарно зробилося панові на душі; як злочинець, гонений голосом власного сумління, утікав він здовж темного коридора, стиха відімкнув входові двері і вийшов на подвір’я.
Ясно було як удень. Не оглядаючися поза себе, йшов пан зразу скоро, а потім чимраз поволіше і не глядів, куди йде. Йшов і думав, а радше півголосом рюзмовляв сам з собою.
— Мав же би я помилятися? Мала ж би сеся біда бути чимось правдивим, дотикальним, сильнішим від людей, що панує над ними помимо їх волі? Але в такім разі мусив би я щось знати про неї. Кільканадцять літ посвятив я науці, пізнаванню минувшини, теперішності і окружаючої нас природи, а про біду як про щось дотикальне я не чув. Та й тепер, хоч і як напружую свою думку, ніде не можу добачити її. В природі є порядок і гармонія всіх речей, певні, незмінні закони, але біди ніякої нема. I поміж людьми є також певна гармонія, порядок, усвячений законом і переказами бувальщини, але й тут нема біди як якогось відрубного закону, як видимого явища. Ні, моя правда: біда — то лише прикривка нездібності або нечистого сумління.
— Неправда,— відізвався лагідний, але певний голос тут же обік нього. Без особливого страху або зачудування оглянувся пан, бо ж прецінь не було чого страхатися, він був на своїм подвір’ї, а ніч була така ясна. Обік нього нечутними кроками йшов парубок, убраний в легкий, повіваючий плащ, з ясним лицем і ясним, на рамена розпущеним волоссям. Не злякався пан, ані не зачудувався, побачивши його; так йому якось було любо на душі, як коли би з тим молодим чоловіком знався від найменшої дитини.
— Чому неправда? — запитав пан.
— Є біда поза людською виною і нездібністю,— відповів молодий чоловік.
— Чим докажеш її існування!
— Нащо доказувати, коли можеш її бачити на кождім місці і в кождій хвилі!
— А чому ж я її не бачу і не бачив досі?
— Бо ти глядів оком, узброєним формулками брехливої науки.
— Яким же оком можу побачити її?
— Оком любові і співчуття.
Знову стидно і негарно зробилося панові на душі. Мовчав, потупивши очі в землю.
— Ну, що ж, хочеш бачити її? — запитав його товариш,
— Не знаю, чи потрафлю,— несміло відповів пан.
— Знаю, що так, як тепер єси, не потрафиш. Не маєш розвиненого того змислу, що робить здібним бачити таку появу. Але скажи, чи хочеш, щоб я тобі в тім напрямі отворив очі?
— Хочу,— крикнув радісно пан.
— Не тішся тим! Хто більше бачить, той більше чує, а хто більше чує, той більше терпить. Упереджаю тебе, отже, що се справа зовсім неприємна і не цілком безпечна.
Задумався пан, нарешті відповів:
— Дві бувають підстави людського щастя — розум і маєток. Коли сей новий змисл не ослабить у мні ані одного, ані другого, то що ж злого може мені статися?
— Не тілько не ослабить, але зміцнить, заострить іще. Тож хочеш, щоб я отворив тобі очі любові і співчуття?
— Хочу.
— Ну, то ходи зі мною.
— Куди?
— До хати твого підданого, того мужика, котрого ти нині киями велів навчати, що нема біди.
- Добре, піду за тобою,— сказав пан, хоча чув, як якась холодна дрож пробігала йому по тілі.
V
Дрімає в сумерку вбога мужицька хата. Сумовито миготить з маленьких вікон жовтаве світло каганця. На твердій брудній постелі лежить пожовклий кістяк, стогнучий, з розпаленими від гарячки очима,— се жінка мужикова. На печі, овинений в брудні лахмани, стогне другий кістяк,— се дитина, що ось-ось догорає. А на лаві під вікном, без жадної постелі, тільки кулак під голову підложивши, лежить господар і також стогне з болю по одержаних киях. В хатчині пусто, чорно, чути відразливий, сопух нужди і занедбання, гнилих і виплюваних легких, передучора вареної і запліснілої капусти і разового квасного хліба.
Плачливо скрипнули двері, ясніше якось зробилося в хатині; ввійшов пан в товаристві незнайомого парубка. Ніхто не чув їх і не відізвався до них.
— Поглянь на те мешкання і представ собі, що тут цілий вік мусять жити і вмирати люди, брати твої,— сказав парубок.
— Що ж, годі всім жити в палацах, хтось і в хатчині мусить,— відповів пан.
— Але представ собі, яке то мусить бути те життя! — сказав молодець.
— Таке, на яке заслугують,— відповів пан.
— Поглянь на отсю невісту, на її висохле, як скіпа, тіло.
— Знаю її віддавна. Була пиячкою і неробою, тепер умирає на сухоти,— річ зовсім природна.
— Поглянь на отсього вітця, на його тверді, спрацьовані руки, на його лице, сей живий образ терпіння і глухого супокою.
— Те, те, те, худобина і нічого більше. Таку худобу завсіди треба держати на ланцюзі і під батогом, бо інакше буде кидатися і гризти людей.
(Продовження на наступній сторінці)