— Одного бога! — розізлився патер.— От і турки також одного бога хвалять. То ви, певно, позволили би своїм парафіянам і на турецьке богомілля ходити?
— Ну, reverendissime, се вже ви задалеко зайшли. Я позволяю їм ходити на латинську службу; тілько що вони самі нерадо йдуть туди, бо нічого там не розуміють. А православна служба така сама, як наша; а тих догматичних тонкостей, що розрізняють нас, ані я сам не второпаю, ані мої мужики.
— Ех, панотче, панотче! — з жалістю промовив патер Гаудентій, киваючи головою.— І ви се говорите! Ви, католицький священик, можете так говорити, а навіть так робити!
— Що ж, reverendissime? Як хто вміє, так і піє! Що ж я винен, що говорю і роблю тілько те, що знаю?
— Значить, треба розширювати своє знання або…
— Або що?
— Або розстарати собі когось, хто би допоміг вам.
— А… хто ж мені допоможе? — пренаївно запитав Чимчикевич.
— Ну, се хіба велике діло? От і я сам готов.
— Ви, reverendissime? А то як?
— Можу вам зобов’язатися хоч і щонеділі говорити в церкві казання, а не тілько завтра.
— Завтра, як то? Не тілько завтра? — з зачудуванням питав Чимчикевич.
— Ну, так! Адже ж я того й приїхав! — відповів патер, зі свого боку також зачудуваний зачудуванням Чимчикевича.
— Чого приїхали?
— Щоб завтра казання казати в вашій церкві. Адже ж ви вже повідомлені про се?
— Я? Сохрани господи! Я повідомлений?
— Ну, так! Адже ж наш пріор, знаєте, в Тернополі, мав писати вам про се!
— Ваш пріор! Во ім’я отца і сина!. Але ж я не знаю вашого пріора!
— Як то? Невже він не писав вам? Невже ви не дістали ніякого письма?
— Письмо якесь я на сьому тижні дістав,— відказав Чимчикевич змішаний,— але я не знав, від кого воно і про що писане.
— Як то не знали?
— Та так, що не знав! Бачите, ось воно! Що я намучився, щоб прочитати: і літери, здається, деякі розбираю, а слово хоть би тобі однісіньке! Ніде гріха діти, плюнув я на нього та й сховав. Ось вам воно; погляньте, чи се від вашого пріора?
І о. Чимчикевич подав патерові зім’яте, засмальцьоване письмо пріора. Той поглянув на нього, сам не знаючи, що про се думати, і тільки охнув: письмо було писане по латині, котру Чимчикевич іще перед п’ятдесятьма роками вспів забути всю до нащадку!
— От воно як! — промовив патер, помовчавши хвилинку та встигши за той час проклясти в душі хитрого пріора, що зробив йому такого збитка.— Що ж тепер буде?
— Не знаю, reverendissime.
— Я конче мушу завтра сказати проповідь у вашій церкві. Мені моя власть наказала.
— Що ж,— смирно відказав Чимчикевич,— з богом, reverendissime. Тілько, що мені моя власть скаже?
— Ваша власть? Яка?
— Ну, митрополит, консисторія. Чи, може, ви маєте їх дозвіл?
— Ні. А хіба ж се не від вас залежить?
— Авжеж, що ні. Без вищого дозволу я не можу допустити священика іншого обряду проповідати в моїй церкві.
Патер Гаудентій стояв мов укопаний. От тобі на! Через таку пусту формальність мала би пропасти його місія! Ах, і завсіди мусять його переслідувати ті дурниці, ті дрібнички життя, на котрі він не звертає уваги і котрі можуть іноді попсувати все діло. Але ні, то не може бути, бодай тепер ні! В якімсь нервовім зворушенні став він ходити по кімнаті, придумуючи, що тут робити. Нараз зупинився перед Чимчикевичем.
— Так се ви кажете, що не маєте права допустити мене до проповідання в вашій церкві?
— Ні, reverendissime, не маю.
— Ну, а коло церкви, на цвинтарі можу проповідати?
— Там можете.
— Ну, ось і гарно. Буду проповідати на цвинтарі.
— Добре. Тілько, знаєте, reverendissime, я чоловік старий, слабий; боюсь, щоб не було мені за се якої халепи.
— Від кого?
— А от хоть би від пана старости. Знаєте, на цвинтарі, будь-що-будь, публічне місце, а проповідь, будь-що-будь — бесіда. А староста у нас острий, службистий. Набіжить і запитає: "А що се у вас, отче, без дозволу власті на публічному місці якісь зборища збираються, бесіди говоряться?" І що ж я на се скажу?
— Смійтеся з того, панотче!
— Ну, ви собі, reverendissime, смійтеся на здоров’є! А по мні мурашки бігають. Пощо мені клопоту на здорову голову? А ліпше знаєте що? У вас коні добрі, бричка легенька, дорога тепер добра: от ви, не в гнів вам кажучи, їдьте до города і добудьте дозвіл від пана старости. А я дуже радо зроблю все, що буде залежити від мене. Потрудіться, reverendissime; нехай се буде богу на славу, а для мене, старого, спокійніше.
Патер Гаудентій думав було зразу противитися і переконувати Чимчикевича, що його побоювання даремні; але ледве замітна іронічна нотка в остатніх словах "попа" поразила його мов грім. Він зміркував відразу, що занадто мало цінив собі того старця і що за тою дитинячою простотою і наївністю у нього криється щось більше глибоке, якесь зовсім незвичайне "собі на умі". Не кажучи ні слова більше, червоний і розсерджений, патер схопив капелюх і вискочив на ганок.
— Запрягати! — крикнув він на все горло, побачивши, що сонце вже почало спускатися, і нагадавши собі, що до города добрі дві милі.
— От проклятий піп! — воркотів він собі під носом, дожидаючи, поки запряжуть його бричку.— Замучив мене зовсім! Здається — ніби глупий, мов пень, а тим часом він тугий, як лико. Але ж бо і я собі нівроку мудрий, тілько часу збавив даремнісінько! Чорт би його взяв з тим дозволом! Найшов, що видумати! І як то мені упоратися сьогодні?.
— А що, прошу єгомостя? Чи я не говорив, що вони скоро поїдуть? — промовив усміхаючись Прокіп до Чимчикевича, запираючи ворота по від’їзді гостей.
— Так-то так, Прокопе,— сумовито сказав о. Чимчикевич,— поїхали-то вони поїхали, але не сьогодні, так завтра вернуться знов.
— А най бог боронить! — крикнув Прокіп.— А чого їм від нас треба, прошу єгомостя?
— Чого? — повторив о. Чимчикевич.— Чого, питаєш? Слухай же, Прокопе! Ти мене давно знаєш. Як ти гадаєш: дбав я про громадян? Учив їх добру? Давав їм добрий приклад? Був я для вас добрим попом?
— Падлюка був би той, хто б інакше говорив! — крикнув Прокіп.— Не попом, а батьком рідним! От чим ви були для нас!
— Ну, не говори так, Прокопе! Знаю я свої хиби. Але того, що мені сказав сей єзуїт, я до нинішнього дня не знав і не думав.
— То се єзуїт? А що ж він сказав вам?
— Сказав, що мої парафіяни бога не знають, в двох богів вірять, а то тому, що і тут, і до Почаєва до церкви ходять, а в Почаєві, мовляв, уже не той бог, що тутечки. Чуєш, небоже? І за се, грозив, не мине нас кара божа.
— От що він вам крякав! А крякали би над ним ворони!
— Не клени, Прокопе! І для того, говорив, треба нас усіх просвіщати, навернути на правдиву єзуїтську віру; і він се зробить.
— Він? А не діждав би! А як же він нас навертатиме?
— Буде вам щонеділі казання говорити.
— Тілько всього? Ну, чували ми їх казання! Се ще не великий страх! Нехай собі говорить. Я думав, що, може, зо староства наказ прийде, а староство жандармам накаже. От тоді справді був би клопіт, бо не стілько би навернули, скілько здерли б. А казання — н-ну!
І, махнувши рукою, Прокіп побрів на обійстя до свого діла. А о. Чимчикевич довго ще сидів на ганку своєї старої хати, під тінню густо обвитої розцвілої фасолі, сидів і думав про нежданий візит єзуїта, про розмову з ним і його дивний замір.
"Ой, не проста, не припадкова то річ,— думав він.— Не на мене одного гострять зуби ті єзуїти; тілько здається, що мене першого хочуть проковтнути. Що ж? Божа воля! Просив я господа, щоб дозволив мені вмерти супокійно; та здається, що за мої гріхи не вислухав мене бог, і прийдеться, мабуть, власними старими очима побачити ще початок нової боротьби, а може, і свої старі кості в ній зложити. Його свята воля! А люта буде боротьба, страшна! І хто то в ній переможе? Находить на нас чорна хмара з заходу, грізна, узброєна просвітою, хитрощами, інтригою, протекціями і всякими мудрими штуками; а що ж ми поставимо насупротив неї? Находить велика пошесть, страшна чума, котра може змести нас з лиця землі, як вода злизує мул. А як же ж ми охоронимось від неї, де найдемо на неї лік?."
І о. Чимчикевич узяв старий молитвеник в дерев’яній, полотном обшитій оправі, писаний грубим, хорошим почерком на старім, грубім папері. Се була єдина вартна річ, яку посідав він і цінив вище всього на світі. Старець розвернув книгу і почав поволі, голосно і виразно читати. Молитва успокоїла його; важке вражіння, викликане єзуїтом, розвіялося. Якось мимоволі очі Чимчикевича зупинилися на остатніх листах молитвеника, де він сам після старих записок, документів і оповідань старих людей списав більше чим трьохсотлітню літопись села Товстохлоп. Одна сторінка тої літописі звернула на себе його особливу увагу. Перечитавши її, він тихо захихикав. Якась нова думка блиснула в його голові. Він іще раз перечитав тую сторінку і ще раз усміхнувся.
IV
(Продовження на наступній сторінці)