— Доню моя! Золота моя! Озовися мені! Скажи, напиши словечко, куди ти літаєш, на якім місці тужиш і плачеш, від чого гинеш? О, я знаю, від чого! Але ж ти перед виїздом потішала себе, що все ще буде гаразд, що ти поєдналася з ним. Де ж ти тепер, голубко моя? Чому від твойого виїзду ти не подала мені ані чуточки про себе, не написала ані слівця, не переказала хоч би шумним вітром, не передала хоч малою пташиною? І чом такі страшні почуття мучать мене? Що ти давно вже згибла і пропала, що твій кат посміявся над тобою і пхнув тебе в синє море, в якому ти надіялася знайти собі лік та освіження? Чи, може, він замкнув тебе у відлюднім монастирі, замурував у запустілім замку, запродав якійсь нечистій силі? Чи, може, ще гірше, на вино, на карти та на своїх кокоток пропустив усе своє й твоє добро і покинув тебе десь у многолюдному непривітному місті або де в селі серед жорстоких та захланних людей? Голубко моя срібнопера! Озовися до мене хоч крізь сон, нехай знаю, де тебе шукати! Нічого не пожалую, ані грошей, ані всього маєтку, ані свого здоров’я, щоб тільки ти до мене вернула. О, я дурень, що пустив тебе з ним у дорогу! О, я старий, безтямний, безмізкий дурень! Нехай би граф сам собі їхав зі своїми метресами, нехай би й голову собі зламав або зійшов на жебрака, — але я, пощо я пустив із ним свою дитину? Видно, бог мене хотів покарати і відняв мені розум, заглушив моє батьківське серце і воно дало мені розстатися з нею, мов на одну днину задля якоїсь любої візити у сусідстві. А тепер ось тобі, старий дурню! Тепер жалуй, і плач, і хоч по стінах дерися, ніщо вже не поможе.
На пана Суботу від самого початку острої зими часто находили такі припадки смутку й меланхолії, але ще ніколи вони не були такі сильні і болючі, як сьогодні, сеї зоряної, а так зловіщо тихої і глухої ночі. Він похилив чоло на стіл і важко розплакався, а виплакавшися і обтерши хусткою мокрі очі, немов рішившися на щось страшне і неминуче, підійшов до вікна, відчинив його, невважаючи на тріскучий мороз, і вихилився з нього горішньою частю тіла надвір.
На нього вдарило морозом, але він не чув його дотику на своїм горючім лиці. Він вухом ловив бездонну тишу, поринав у ній, як нурок у морській безодні, та не мав надії ані дна дістати, ані назад вернутися. Отак немов одубів на довгі мінути.
Але слухай! Що се? Чи тиша різдвянської ночі прокидається зі сну? Чи то в ній починає чутно битися ЇЇ таємне серце?
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Зразу неясно, мов крізь сон, доноситься до слуху пана Суботи. "Що се таке?" — повторяє він безтямними [устами].
"Се в тебе самого так серце б’ється", — шепче йому якась несміла думка. Та він прислухається ліпше, — ні, неправда! Його серце б’ється якось ліниво, звільна, мов обезсилене болем, а те, талі, у бездонній глибині різдвянської тиші, стукає цупко, швидко, тричвірковим тактом:
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Що се може бути? Стукіт робиться чимраз виразніший, але темпо його все рівне й однакове, як стукіт доброго годинника. Все ближче! Все ближче! Пан Субота знов вихиляється з вікна. Його зір панує згори над широким простором дороги, що веде з міста до Грушатич. Дорога лежить мов довга, проста борозна на білому полі, але вона спить глибоким сном, на ній не видно ані мушечки живої. Стукіт виходить не з сеї дороги, а немов із глибокого нутра землі де почало битися якесь шалене серце. Але пан Субота не може відірвати очей від снігової борозни за селом, стоїть біля вікна, заперши в собі дух, і дивиться, і слухає, дивиться надслухуючи. Тук, тук, тук...
Але що се? На білій дорозі виринуло раптом немов кроваве око. Одно-одніське, кроваво-червоне. Виринуло і стоїть собі, ані не ворухнеться Немов лежить на голім гладкім снігу і жевріє. І від нього, так, виразно від нього, йде дужче, щораз дужче стукання:
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
У пана Суботи щось починає запирати дух у груді, корчити пальці на руках... Він, сам не знаючи, що робить, ховає руки в кишенях штанів, але ані на крок не відступається від розчиненого вікна, ані на мент не зводить свого зору з того кровавого ока, що жевріє там, на снігу, облитім зоряним світлом.
Око не ворушиться з місця, але росте, швидко росте, двоїться. Тепер уже виразніше видно: се не одно око, але якась темна тінь щохвиля заслоняє одно око, а друге жевріє раз у раз. І тук, тук, тук. — Що се за стукання? Перед кровавим оком видно не одну темну тінь, а дві. А за тими двома тінями виринає нараз більша, ширша, якась безформна і чорна тінь.
Пан з жахом відвертає очі й лице від сього привиду. Пізнав, що се таке! Се смерть його їде до нього своєю бричкою і своїми демонськими кіньми з кровавими очима. Була хвиля, і в ньому душа стала ледовою, і ні за що в світі він не обернувся б і не глянув би на той демонський привид. Але той чар тривав лише пару хвиль. Збираючи докупи всі сили своєї душі, пан ще раз поглянув у вікно. Що за диво! Дорога лежала пустісінька, на ній не було ані демонічних коней, ані їх кровавих очей, ані великої чорної маси за ними. Було тихо, пусто і мертво. І стуку не чути, нічого.
Але пан іще не може відвернути очей [від] вікна. Дивиться, вдивляється в найдальші кінці дороги, де вона; безслідно зливається з тьмавим небом, — не видно нічого. Та нараз щось немов торкнуло його: поглянь ближче! І він глянув, і з його груді вирвався ледве чутний окрик безмежного жаху:
— А!
Йому закрутилася голова, духу в груді раптом не стало,. волосся притьмом пішло вгору.
Се була хвиля омертвіння.
Потім насилу розтулює очі і дивиться.
По замерзлій дорозі, що від грушатицького моста сірою ниткою, скісно завішеною в повітрі, на білім сніговім тлі сунеться щось велике, чорне. Бричка з якимось тягарем. Коні чорні, як кати, ступають повагом по м'якім снігу і без найменшого стуку. Плинуть радше, ніж ступають. А з-понад їх голов у зоряний простір вистарчає голова візника, голова пана Годієри з широким ротом, хижацьким, заостреним носом і з острою, козячою бородою. Він сидить недвижно на своїм сидженні, його хребет згорбився, одною рукою держить кінські віжки, а другою, опертою ліктем на коліні, нерухомою, держить батіг і мірно, щохвиля, в рівних відступах часу помахує ним над кінськими головами. Бричка також не туркоче, пливе, як човен, сніговим морем до двора, просто звільна під гору, все ближче, ближче... Пан не чує нічого, тільки впирає всю свою душу в світ зір. Він не чує нічого, лише бачить, як перед бричкою нечутно, без найменшого скрипу і брязкоту відчиняється важка, грубими штабами окована брама, як бричка сунеться подвір'ям, ближче, щораз ближче до двора і — раптом щезає під замком. Пан механічно, безтямно відступається від вікна, не зачиняючи його, обертається лицем до дверей, а вухами силкується ловити хоч би найменший шелест, не мовлячи вже про стук кроків.
Не чує нічого.
Нараз так само безголосно відчиняються двері його покою, входить висока чорна постать з чорним непрозорим серпанком на лиці — і кидається до нього.
— Ах! — скрикує пан, мов від передсмертного болю.
— Ах! — скрикує рівночасно чорна постать. І обоє разом падуть майже нечутно, мов зів'яле листя на м'який ковер, яким вистелений покій.
А з сіней заглядає до покою глупо всміхнена, з цапиною бородою морда візника, що приніс куферок чорної дами, одинокий її пакунок. Побачивши пана й чорну даму зомлілих, без руху, простягнених на коврі, він не злякався, здвигнув плечима, а побачивши відчинене вікно, обережно обійшов їх обоє, щільно замкнув і зариглював вікно, вернувся до дверей, пождав хвилю, чи не прийде хто, а бачачи, що ніхто не приходить, тихо, як дух, потонув у пітьмі, що стояла в сінях, вийшов на подвір'я, і за хвилю знов чулося ритмічне тук, тук, тук його екіпажа.
ХІII
А другого дня велично зійшло сонце, радісно роз’яснилося небо, тріумфом задзвонили дзвони по церквах на знак і на честь великого свята. Лише в Суботовім дворі було тихо. Пана і графиню, яких служниця застала вранці в тім самім місці, де вчора попадали — він знеможений наглим зворушенням, а вона виснажена довгою дорогою саньми на морозі, — попереносили слуги на ліжка і понакривали щільно, позатоплювали в печах і ходили на пальцях, щоб не збудити їх. Вони не чули різдвяних дзвонів, що з супротилежного горба знай розливалися радісним рокотом, не бачили величного світила, що обливало все небо зразу царським пурпуром, потім литим сріблом, а нарешті щирим золотом. Вони спали аж до восьмої години. А коли графиня прокинулася і побачила нахилене над собою, все ще тривожне і затурбоване лице батька, то поперед усього зареготалася, як срібний дзвіночок, потім голими руками обхопила батькову шию, пригнула його голову до себе і цілувала палко, пристрасно, а потім випурхнула з ліжка і скрикнула:
— Таточку, я свобідна, свобідна, свобідна!
— Від чого свобідна, дитино моя?
— Не від чого, питай, а від кого. Від нього, мойого мужа і ката.
— Де ж він подівся?
— Лишився в Венеції.
— І пустив тебе додому?
— Пустив, таточку, бо мусив.
— Ти узискала розвід?
— Узискала? Нас розвело море, оте чудове, сапфірове ненецьке море.
— Не розумію, що хочеш сказати сим, моя дитино.
— О, тут секрет, мій великий секрет! — мовила вона і сама жахнулася, скочила до дверей, глянула, чи не підслухує хто, а потім, обнявши знов батька за шию і притулившися до нього, шепнула йому до вуха:
— Я вбила його!
Пан Субота весь закаменів і мимовільним рухом руки відсунув її від себе.
— Ти... вбила... його? — простогнав він, ледве переводячи дух.
— Так, таточку! Але лише морально. Адже бачиш, що я свобідна, що мене пустили, не арештували. Я чиста перед світом, а на сумлінні... на сумлінні, там, у темній, найтемнішій закутині, маленька плямка. Вона не болить, не мучить мене; вона лише частина відплати за те, що я витерпіла від нього.
— Говори ясніше, Женю, говори ясніше, а то я нічогісінько не розумію! — все ще з виразом страшного затурбування говорив батько.
— Ох, се ціла історія, чисто як із італійської новели з часів ренесансу, фантастична, а проте й сьогодні можлива і дійсно правдива. Се можливе лише в Італії, тій дійсній країні чудес.
— Говори про себе, доню, а не про Італію, — шептав батько, палений цікавістю і нетерплячкою. Та вона верзла далі своє, як розпещена дитина.
— Не говорити про Італію! — скрикнула зі святим обуренням і сплеснула в долоні. — Як же я можу не говорити, коли Італія дала мені найкраще, найцінніше з усього, що я коли-будь дістала від кого, крім тебе, таточку, розуміється, крім тебе. Італія віддала мені свободу. Її чудова дочка, королева моря і перлина землі, Венеція, взяла мене за руку і, як малу, заблукану дитину, вивела на вільний сіт!
— Говори ясніше, Женю, говори ясніше, бо мені в голові мутиться.
— Не бійтеся, таточку, я зараз скажу вам усе, як перед богом, по щирій правді. Ви бачили, в якім настрої ми виїхали з Відня. Я докладала всіх сил своєї душі, щоб видаватися веселою і щасливою, але тілько бог один бачив, як тяжко мені було на серці... Ми приїхали до Венеції в часі найкращого осіннього сезону, І мій муж кинувся з цілим запалом своєї натури в вир тих забав і розкошів, які дає Венеція, між іншим, і на веслярський спорт, у якому він швидко збирав заслужені тріумфи. Він познайомився з найкращим на всю Венецію гондольєром, і оба вони в пурпуровій, золоченій гондолі доказували правдивих чудес у своїх фантастичних моряцьких костюмах. Він швидко зжився з гондольєром, та й сьому самому не треба було довго часу, щоб наскрізь пізнати польського графа і його уподобання. Він пізнав його французьких товаришок, з якими граф проводив увесь час, вільний від спорту, а нарешті прийшов і до мене.
Не забуду до смерті сеї пам’ятної сцени.
Він ввійшов з глибоким поклоном, як жебрак, станув біля дверей і хвилину міряв мене своїми огнистими очима. Потім перший промовив:
"Signora*, позвольте сказати вам слово".
"Кажи".
"Ви терпите багато. Ви годні не такого щастя".
" А тобі яке діло?" — відрубала я.
"Я, Signora, бідний, un povero Veneziano*. У мене жінка й діти. Гарна жінка. Ах, як я люблю її! Гарні діти, і я готов віддати своє життя, щоб забезпечити їх життя. А мій заробок мізерний. Я не можу дивитися на їх убожество".
"Що ж мені до того?" — сказала я.
"Вам, Signora, нічого до того, лише мені. Що варто моє життя при моїй бідності? Але ви можете допомогти мені. Не мені, але моїй родині. Будьте великодушні!"
Я дала йому тисячу лірів. Його очі блиснули огнем, але грошей не брав.
"Мало, Signora!"
Я додала ще тисячу.
"Мало, Signora!"
Я додала ще три, останні, які я мала.
"Спасибі, Signora, — мовив він коротко, ховаючи гроші. — Ніхто ніколи не знатиме, відки вони. Я венеціанець, і ви не раз іще згадаєте мене. Цілую ваше серце, Signora!"
І, поцілувавши краєчок моєї сукні, він пішов.
— І не говорив тобі нічого більше?
— Ані слова.
— Пощо ж ти дала йому стільки грошей?
— Зі співчуття для його рідні.
— Брешеш, суко! — не міг здержати себе батько, щоб не скрикнути брутально. — Ти добре знала, до чого воно йдеться.
— Знала чи не знала, кому яке діло до того? Я дала йому щедру милостиню і не жадала за се нічого.
— Не сказала, але серцем бажала.
— Сердечні бажання бог судить, а ви не маєте права. Згадайте моє положення!
Батько поблід, потім помалу взяв її руку, притулив до своїх уст і сказав лагідно
— Твоя правда. Що ж було далі?
— Далі нічого не було. Найближчого вечора була чудова регата на Лідо, гондоли робили тисячні закрути і перегони, публіка плескала і кричала, далі найкраща гондола, випереджаючи всі інші, погнала на повне море і щезла в густій мряці, що білою стіною стояла на ньому. І вже не вернула. Рано на другий день знайшли гондолу, перевернену догори дном, а графа ані гондольєра ані сліду.
— То був мій розвід. Так море дало мені свободу.
По полудню, весь час аж до вечора, йшло в панськім дворі велике угощення цілої грушатицької громади. Графиня й Галя, обі в однаких костюмах, услугували мужикам.
А вечором у присутності привезеного з міста нотарія уложено між паном і громадою план викупу сервітутів, за які селяни одержали значний шмат лісу і толоку. Се була одна з немногих у Галичині корисних добровільних угод у тій справі. Сусідні пани ніколи не могли дарувати її Суботі.
_______________
* Вирізати москалів (польськ.). — Ред.
* Старовинного виховання (лат.), — Ред.
* Хто лях, має страх!
Цар гостро напирає на зрадників,
Видуману свободу відбирає!
Паскевич хай живе!
На погибель — на чию?
Ляхів, ляхів, ляхів! (польськ-) — Ред.
* Забити попа, що гавкає на Польщу (польськ.). — Ред.
* Попівські права (лат.). — Ред.
* Ні пана, ні пола? (польськ.) — Ред.
* Непокірна особа! (лат.) — Ред.
* Вірно і чесно (нім.) — Ред.
* Передовою особою (нім.).— Ред
* Інтерциза або мимовільна згода передшлюбна між паном Антоном Свободою і його жінкою Емілією, з одної, і Костем Дум’яком і Галиною, моєю дочкою, а його нареченою, з другої сторони. Сталася згода проти моєї волі і без мого благословенства, але, не бажаючи йти проти волі дочки і п матері, погоджуюся на те, щоб моя дочка Галина стала жінкою вищеназваного працьовитого Костя Дум’яка, і то на таких умовах:
Перше: Вищеназваний Кость Дум’як бере її без мого благословенства і сам на свій кошт справляє весілля, про що я, її батько, і знати не хочу і на це весілля не хочу бути запрошеним і бути присутнім на ньому не думаю.
Друге: Вищеназваний Кость Дум’як підписується на цьому документі і свідчить у присутності вірогідних свідків, що ані сам, ні іменем своєї жінки, ні іменем своїх спадкоємців не буде мати ніяких претензій до мого майна ані до будь-якої його частини ані для себе, ані для своїх спадкоємців.
Третє: З болем батьківського серця погоджуючись на цей шлюб, одночасно вимагаю, щоб ні моя дочка, ні мій майбутній зять не признавалися до жодної спорідненості зо мною і з моєю ріднею і з цієї причини не чинити жодних претензій, ні просьб, ні погроз, але самі себе вважали і всіма вважалися за чужих мені й цілком сторонніх.
На цих умовах стоячи і від них не відступаючись, підписуюсь власною рукою Антоній Свобода (польськ.). — Ред.
* Пане шляхтич, проти духів ми не маємо жодних параграфів (нім.). — Ред.
* Що тут є юридичного? (нім.) — Ред.
* Персонально (лат.). — Ред.
* Неблагонадійний (нім.). — Ред.
* Ворожий державі (нім.). — Ред.
* Кому нічого порадити, тому нічим і допомогти! (нім.) — Ред.
* Коли не можу вблагати вишніх (богів), порушу Ахеронт! (лат.) — Ред.
* Синьйора, пані (італ.). — Ред.
* Бідний венеціанець (італ.). — Ред.