Гомін змішаних голосів був відповіддю на се питання.
— Так не можна. Говоріть одного.
— Ми кождий хочемо свого.
— То погодіться якось. Ми вам будемо казати одного за другим із тих, що їх тут зголошено, а ви голосуйте, чи годитеся, чи ні. Отже, Андрій Халавко.
— Та то крайній дурень. На сміх його подали.
— Хто дурень? Я дурень? — крикнув ображений Халавко. — Сам дурень, хто таке говорить.
— Хто за Андрієм Халавком? Нема нікого.
Регіт цілої юрби.
— Хто за Хомою Зарічним?
Знов регіт.
— Не ображайте чоловіка. Він вам нічого не винен.
— Не беріть дурня на зуби! — додав хтось із кута.
Знов гармидер. Знов ображений упоминається за своє добре ім’я. Коли викликано Яця Коваля, прийшло до суперечки. Горішняни були за ним, долішняни проти нього. Чулися голоси: "Дурню!" — "Ти сам дурень!" — "Не тручайся!" — "Ой, мої ноги!" — "Чи ти сказився?"
Присяжний стояв на столі і не міг зміркувати нічого.
— Ну, як же ж, панове, голосуєте?
— За Ковалем. Против Коваля. І я, і я, і я!
— Знаєте, хто за ним, най підійме руку.
Всі руки піднялися.
— Значить, усі за Ковалем?
— Ні, ні, ми против! Не хочемо Коваля! — чуються крики.
— Чого ж підносите руки, коли ви против?
— Інші підносять, та й ми підносимо.
— Тьфу на таку моду, — крикнув розсерджений присяжний і зліз зі стола. — На вас би іншого пастуха треба.
— Не стулиш ти дзюба, присяжний? — почулося з різних боків. — Чи бач, хто нам за пастуха оббирається! Ей, якби я був близько тебе, я б тобі заїхав!
Такий розгардіяш стояв із півгодини, і гармидер робився щораз більший, жартливі або цинічні окрики покривали голоси присяжних, що за чергою, захриплі, викрикували імена що раз, то нових кандидатів. Перебрано їх уже більше як двадцять, і ще ні на кого не було загальної згоди. Ще найбільше голосів падало на старого, дотеперішнього війта.
— Отак у лихий час, — крикнув Яць Коваль, — перед хвилею ви готові були розірвати його на шматки, як дурня, а тепер голосуєте за ним!
— А тобі кривда, що на тебе не голосуємо. А зась тобі, клепало.
Та тут почулося гукання з-поза коршми. Надійшов війт, несучи під пахою скриньку, а за ним три делегати. З тяжким трудом, сим разом уже дверима, влізли до коршми. Війт знову видряпався на стіл і, піднявши вгору скриньку в руках, крикнув так, щоб усі чули:
— Панове громадо! Ось вам та скринька з паперами. Слухайте.
І він потеліпав скринькою в повітрі, щоб чуть було стукання того, що було в її середині.
— Отворіть її! — чулися голоси.
— Коли-бо ключа нема! Ключ у пана сендзі, — мовив війт.
— Що нам до пана сендзі? Давайте ножа! Ми її зараз отворимо!
— Не треба й ножа, — мовив Яць Коваль, — ось у мене шило. Я на такі замки майстер.
Він справді був коваль і слюсар славний на всю околицю. Він лиш раз доторкнувся до скриньки своїм шилом, і вона зараз отворилася. Тоді війт, держачи в одній долоні скриньку, другою почав один за одним виймати з неї папери і класти на столі.
— На, маєте! — приговорював він. — Ось вам єдна ахта, ось вам друга, третя, четверта, п’ята... хто-сьте письменні, ходіть сюди, прочитайте, що в них стоїть написано.
Всі мовчали. Письменного в цілім зборі не було ані одного.
— Хто-сьте письменні! Гей! Ідіть громадські папери читати! — пішли окрики по коршмі й довкола коршми. Але ніхто на них не відкликався.
— Куме Стефане Чапле! — кричав війт, роззираючися по коршмі. — Ото, божечку, був би-м присяг, що Чапля стояв ось тут ще недавнечко.
— Стояв і вийшов. Мабуть, пішов додому.
— А де ж Кость Дум’як? Він же торік із війська вийшов, то чей ще не забув читати.
І Дум’яка не було в коршмі.
— Ну, що ж будемо робити з тими паперами, панове громадо?
— А бог знає, що з ними робити!
— Я гадаю, що сховати їх знов до скриньки, — сказав Яць Коваль, — скриньку замкнути, і най пан війт знов сховає їх у своїй коморі, аж запотребуємо.
— Добре, добре! Правду Коваль каже! — загуло довкола. Війт позбирав папери, зложив їх назад до скриньки, а Коваль своїм шилом замкнув її знов так, як була. Війт узяв її під паху і поклонився громаді.
— Чи так має бути, панове громадо, як сказав Коваль?
— Так, так! Просимо. Годимося! Най так буде.
Війт ще раз поклонився і сказав:
— Ну, то дякую за послухання.
І третій раз схилився, щоб злізти зі стола. Та знов спинили його численні голоси:
— А наші вибори?
— Вибори! Вибори! Мусимо нового війта вибрати! — загукали голоси з-посеред громади.
— Пізно вже! Смеркається! — відповідали інші.
— Кінчіть! Ми померзли. Вже сонце зайшло! — лунали, голоси, а особливо жіночі, знадвору.
— Мені час до дітей! Мені до корів! У мене чоловік хорий...
— Додому! Додому! Вибори на другу неділю.
— Най так буде. Добре. Вибори на другу неділю!
І густою юрбою повалили люди з коршми, живо розмовляючи про громадські папери, про старого війта і доконечність вибрати нового та про доконечність також нових "преліпотентів". Се була й сьогодні найважніша справа, задля якої зійшлися такі численні збори. Се справа пильна, бо дотеперішні пленіпотенти, вибрані ще 1845 р. під панським впливом, оказалися зовсім нетямучі, ні до чого не здалі, і занедбали, а хто знає, може, й запродали найважніші громадські справи.
— За тиждень! За тиждень ми з ними порахуємося. І нових преліпотентів виберемо. І нового війта. Мусимо вибрати, бо інакше загиблиця наша.
І нараз на скруті від коршемного доїзду до моста вся юрба спинилася, як вкопана. Всі аж роти пороззявляли, і ніхто не міг сказати слова. Як то? А вітер? А той шум, що завивав у берегах Грушівки зойком конаючого? А те стогнання, що доносилося з лісу, як стогнання вола, живцем рваного медвежими лапами? Що сталося? Коли се все втихло? І чи справді втихло? Ні, ані духу не чути! Повітря, небо, дерева — все мов заціпло, мов закаменіло, ані не ворухнеться. І ніхто з тої юрби, що товпилася в коршмі й коло коршми, за палкою політикою не спостеріг, не відчув, коли затих вітер. Кождому ще стояло в ухах, що чує тріщання коршми і шелест китиць, вириваних зо стріхи та розриваних на тонкі солом’яні жмутки в повітрі. А тут глянь, вітру нема! Деякі божилися, що чули його ще ось-ось перед хвилиною; інші запевняли, що, виходячи з коршми, вже не чули його. А може, лише не завважили, так здавна привикши до нього?
— Гей же! На дзвіницю! Дзвоніть! Дзвоніть на радість. Кличте попа! Дзвоніть на людей, скликайте всіх! Правте молебень.
А над Ділом гасли власне остатні платки вечірньої заграви. Налягала нічна темінь. На луках із лоташу лунали голосні жаб’ячі хори.
II
О дев’ятій годині того самого вечора в Йоськовій коршмі, в ванькирі поміж ліжками, на яких лежали гори перин і подушок у червоних насипах, при столику, освітленім смаркатою лоївкою, сиділо кілька грушатицьких селян середніх літ, п’ючи вівсяне пиво і балакаючи. Між ними був Яць Коваль, що за той час був і на молебні в церкві з приводу втишення вітру, І в своїм домі на присілку, і ще у кількох сусідів. Він шукав і Дум’яка, але йому сказала стара Дум’ячиха, що Кость ще по службі божій та по обіді пішов до близького міста, де мав сторгувати пару бичків, потрібних для непочинаної ще весняної роботи в полі. Яць зайшов до коршми. З недавньої шумної громади не було вже нікого. Жиди замітали та мокрими стирками витирали заболочену підлогу, а в ванькирі сиділи три-чотири господарі при пиві. До них присівся й Яць. Між ними був Стефан Чапля, один Із немногих письменних селян грушатицьких, що з доброї волі в церкві сповняв роль піддячого, хоч був собі самостійним і досить заможним господарем. Був і Гаврило Олефір, також трохи письменний, що колись, служачи в війську, навчився був там читати й писати по-польськи й по-німецьки і дослужився рангу капрала, але, вернувши літ тому 25 із війська, давно вже забув ті дрібки німецької мови, які виніс із війська, не читав ніколи нічого і з власного приводу вже в селі навчився церковного читання, так що міг також прочитати в церкві Апостола і допомогти дякові в церковнім співі. Дяк у них був старий і дихавичннй, у громадське життя не мішався і до коршми не ходив ніколи. З ними сиділи ще три молодші господарі, в тім числі й той нефортунний Андрій Халавка, якого так собі, з доброго дива, подурняли на сьогоднішній громаді. Він був собі чоловік досить заможний, але прибитий панщиною, невчений і зроду таки трохи тупоумний. Коли Яць Коваль ввійшов до ванькира, Халавка власне живо щось розповідав своїм сусідам, розкидав руками та здвигав плечима, — мабуть, жалувався на кривду, яка спіткала його тут нині "без дання рації".
— А куди бог провадить, Яцю? — окликнув його Чапля, рад, що може перебити Халавкові теревені.
— Та от ходив по селі. Декому розносив готову роботу. Та вже з плугами замовилися у мене двадцятеро люда на завтра — дай боже упоратись. Та от, вертаючи, й зайшов сюди.
— Сідайте коло нас, — мовив Чапля.
— Та сяду, бо по нинішнім стоянню та біганню таки ноги болять.
(Продовження на наступній сторінці)