Знов Дум’ячиха без пам’яті цілує невістку й сина, знов грімкі вівати й окрики весільної дружини, трелі скрипок і гуркотіння бубна, і хата, й сіни, й усе подвір’я заповнилися народом, веселим, крикливим, щасливим уже тим, що бачив радість довкола себе і міг любуватися щастям молодої Пари й її матері.
Нарешті втишилися, всіх гостей порозсаджували поза столи в хаті, і в сінях, і на подвір’ї. Почався епічний, весільний обід, що тривав аж до заходу сонця, з горівками, пивами й медами, з музиками й співами, з піснями до кождої страви, з похвалами і придирками. На першу страву подали борщ, який свахи привітали піснею на похвалу борщу:
Уже нам дають борщу,
А я чола не морщу,
Бо борщ — найстарша страва
І господині слава.
Надійшла капуста, та при ній хори жіночі розділилися надвоє; одні величали капусту:
Капуста на грядці сиділа,
На пісному рости не хтіла;
Капусту кухарка вносила,
А вна солонини просила.
Капуста і жінка до власти
Усе потребує омасти.
А другий хор, при другому столі, ніби кепкував із капусти, приспівуючи:
Візьміть собі капустицю у станов,
А нам дайте курочку з шафраном!
Подано в здоровенних мисах яловичий росіл і до нього пампушки, і знов залунала пісня з усіх столів:
Ой що ж нам дають? Юшечки,
Самі нам ідуть в душечки.
А й ще нам дають пампушки,
Що самі просяться в душки.
Все те швидко щезає зі столів, бо гості таки добре пропостилися в часі церковної відправи. Та ось здорові парубки несуть удвійку до кождого стола величезні чвертки телячої та свинячої печені. Поки весільні кравці пораються біля них, краючи соковите м’ясо на рівні шматки та роздаючи його за чергою між гостей при столах, свахи співають:
Ой що ж нам дали? Печені!
Ой то ж нам були перчені.
Чи з перцем, чи не з перцем,
Але з ласкавим серцем.
Рівночасно з печенею дружби обносять у глиняних кухлях та склянках пиво: всякий випиває кухоль одним духом і подає його знов дружбі, який зараз же наповняє його знов. Свахи співають похвалу пива:
Ой хміль в бочці грає,
Білу піну пускає,
І шумить, і клекоче,
В горло литися хоче.
Пиво ж наше, пиво,
Виробляєш ти диво,
Не даєш нам журиться,
Як нам з лобів куриться.
Ті ще не скінчили, а вже при іншім столі зачали похвалу горілки:
Горівка не дівка,
Не шанує поділка,
Огнем у крови грає,
Дуріє і співає.
Горілочко годна,
Вип’ю тебе до дна,
То стане від тебе, парухи,
Світ, як банька, люди, як мухи.
По печені йдуть іще печені кури, надівані яблуками, які стрічає співана похвала:
Сидить кокошка в садку,
Будуть курчата в статку;
А кокош сидить на вишни,
Йому кокошка на мисли.
Та ось нарешті обід кінчиться. Розносять ще медяники та горіхи, а свахи й тих присмаків не лишають без похвали:
Солодкий медяник, солодкий,
Так, як час утіхи короткий.
Поки його згадувать мусиш,
Не один твердий горіх розкусиш.
Обід скінчився; свахи заспівали:
Встаньмо, бояре, встаньмо,
Честь богу, хвалу даймо!
На самий перед Господу богу,
Господареви,
Господиноньці,
Всій челядоньці
За краснії вжитки.
Ой що ж нам були за вжитки?
Були наїдки й напитки.
Ой то нам були борщове,
Що аж гнулися столове,
Ой то нам були печені,
Ой то нам були перчені,
Ой то нам були юшечки,
Сами нам ішли в душечки,
Ой то нам була капуста,
Сама нам шла до густа.
Всі повставали за столами. Староста перехрестився, провів молитву "Царю небесний", яку всі повторили за ним, а потім почав весільне дякування:
— Панове бояри, дружбове і дружки, свахи й сватове, гості близькі й далекі, свояки й сусіди. Благословив нас бог сей акт весільний щасливо розпочати і щасливо докінчити. Дякуємо небесному богу за його ласку, а що ми тут крапель іспили і кришок хліба покришили, най то бог нашій господині і її синові, пану молодому, стокротне надгородить. А я вам, панове, дякую, що-сьте мене яко старосту сього весільного акту поважали і по мойому наказу поступали. Та й ще вам одно скажу: є тут межи нами зіронька ясна, дівчина красна, що нас усіх тут принадила не лише своєю красою, але також своєю добротою. З панського гнізда пташка, вона наш простий стан полюбила і під хлопською стріхою собі гніздо звила. Дай же їй боже вік довгий і пожиття щасливе, аби горя не знала і у всім добрі тривала! Пане молодий, а покажи нам свою любу, що її привів із шлюбу!
Галя, що досі сиділа за столом обік Костя, тулячися до нього і дуже мало що їла й пила, якось немов жахнулася при тих словах. Та Кость знав, до чого воно йдеться. Він швидко встав, обоє з Галею вони вийшли з-за стола, і він, підложивши їй під ноги свою могутню долоню, підняв її вгору, як малу дитину; вона випрямилася сміло і окинула очима всіх гостей, і разом із сотки уст загриміли радісні окрики:
— Віват! Віват! Най нам жиє наша нова пані, нам рівна і нам прихильна. Многая літа!
Дум’як обносив її по хаті, по сінях і по оборі, і скрізь люди тислися до неї і цілували її руки та ноги. А коли нарешті Кость поставив її на землю і з нею разом пройшов знов у сіни, а з сіней до хати, свахи обернулися до його матері з піснею:
Радуйся, матінко, радуйся,
В червоні чобітки обуйся!
Візьми вороги під ноги,
Аби твої діти здорови.
Всю ніч іще йшла гульня, грали музики, ходили кухлі пива і чарки горілки з рук до рук, велася гучна забава. Галя сиділа серед свашок і слухала їх пісень та оповідань, та з-посеред молодежі частіше й частіше лунали сороміцькі пісні, безсоромні, смілі, пластичні і оригінальні, та при тім наївні і чисті в своїй натуральності, як твори Сапфони й Арістофана. Атмосфера ставала душною, Галя чимраз палкіше поглядала на Костя і нарешті молодят зі співами, й вівканням, і прикладками, й плесканням у долоні, і з вистрілами пістолетів завели до комори і лишили самих.
VII
Минав рік за роком, а по селах ще стояв "великий шум". Пани присмирніли і по короткій політичній гулятиці 1848 — 49 поприсідали в домах. "Панів тиснуть, а мужикам легше", — говорили селяни, що без глибшого розуміння речі хвалили собі часи реакції по 1848 році, поки події, вже з другої половини 50-их років, не переконали їх, яка передчасна і марна була їх радість. До того по недавніх тісних роках се була пора надзвичайних урожаїв. "Родить, як на збитки", — говорили мужики. Досить було як-будь роздряпати землю, як-будь уткнути в неї якесь насіння, все росло, розвивалося і приносило несподівані та нечувані давніше плоди. І се завертіло людям у головах, думали, що все так буде і так має бути, прикладалися до праці якнайменше, а шуміли по коршмах, нахвалювалися, що ось то ми, нам бог дає, і хто против нас? Але лихо не спало і чатувало на них іспідтиха та, як прийшла його пора, дало себе взнаки, як і слід лихові.
І в Грушатичах ішло так само, як по інших селах. У полі робили мало й ліниво, зате по коршмах сиділи день у день, особливо старші, батьки родин, пили й роздебендювали про політику, снуючи фантастичні плани та бавлячися сплетнями. Цікавилися такими справами, як любощі молодого цісаря з якоюсь жидівкою, як тим, чи швидко Польща буде, яку обіцяв відбудувати французький Наполеон, як тим, чи швидко москаль турка за море вижене. Все се були "казети" усні, а що діялося в краю, на що заносилося в краєвім і державнім правительстві, про се до селян не доходили ніякі вісті. Досить, що двори присмирніли і не докучали селянам, а іноді й запобігали їх ласки, щоб мати дешевого робітника; про важні аграрні справи, що викльовувалися тоді в краєвій адміністрації, не писали ніякі газети під тиском безглуздої цензури, не говорено ні на яких вічах і зборах, бо се були тоді нечувані у нас речі; все робилося секретно, тихо, канцелярійним способом, а губернатор Голуховський, австрієць до дна душі, душачи всякі прояви крикливого польського патріотизму, рівночасно працював усильно над тим, щоб із середніх і вищих верстов галицько-польської суспільності виробити те, чого Польща відвіку не мала — вишколену, покірну наказам і натякам згори і віддану одному ділу бюрократію.
По селах де-де почали прориватися різні місцеві конфлікти. В Грушатичах прийшло до передирок між громадянами й попом. Дум’як і його невеличка компанія порушили думку заведення тверезості в селі, почали збирати людей біля церкви по службі божій і впоминати їх, щоб здержалися від п’янства і запомагання орендарів. Та люди сміялися з тих промов, кепкували з Дум’яка та Яця Коваля, а деякі попівські підлизні заскаржили їх перед о. Квінтіліаном, що мішаються в проповідницьке діло. О. Квінтіліан одної неділі прийшов і сам послухати Дум’якової проповіді, а чуючи, що він замість простого збриджування людям горівки і поклику на образу божу звертає увагу людей на такі речі, як приспорювання доходу панам через підпирання їх пропінації, збіднювання селянства та оглупіння п’яниць, заборонив йому говорити в такім дусі, твердячи, що се вже не свята, богоугодна тверезість, против якої й він не має нічого, але "політика" — того слова тоді, попікшися на "мартовій гарячці" 1848 р., всі галицькі інтелігенти дуже боялися — і простий бунт. Дум’як спротивився тому.
— Як же, єгомость, бачите самі, що нарід допивається до згуби. Думаю, що се ваша річ остерігати і навіть примусити його, аби отямився.
(Продовження на наступній сторінці)