Бажаючи, щоб день його днесь був
Приємний, наче запах сеї рожі".
Оті слова, люб’ячою рукою
Начеркнені на звитку паперовім,
Котрим обвитий був бадильок рожі,
Мов острий ніж, ударили у серце
Валентія. Поблід і задрижав
Нещасний. Сільвія Мамілла! Ах,
Мов сон чарівний, мов яка неземна
Поява, ціль, бажання всіх людей,
Мов квітка з раю — стала перед ним
Та дівчина, напів іще дитя,
А вже і вповні женщина. Допоки
її не бачив, доти і не думав,
Що може женщина так сильно, ціло
Заполонити ум, мислячий ум.
А як її побачив — рік минув, —
То й сам не стямив, що се дієсь з ним...
Та ні вже! Не до споминок любовних
йому в тій хвилі! Мов рожева хмара
В палкім промінні сонця, промигнула
В душі його щаслива та й болюща
Доба любовних зітхань, сліз, надій
І розчаровань, болів і утіх,
Таємних, страсних поглядів, случайних
Хвилевих стріч, німих запитань, признань.
Уриваних в півслові, — та щаслива
Доба святої першої любви!
Вона минула. Нині всі його
Надії й сни сповнились; та, котру
Він полюбив, його взаїмно любить
І гідна щирої любви; ще місяць,
І він на все назве її своєю.
Ох, аж до нині рана як же він
Щасливий був! Які рожеві думи
Снував він про своє й її будуще!
Тепер змінилось все, мов грім ударив
І в пил розбив пречудную будову.
"Любов ота стосотними нитками
Тебе прив’язує до злого світу!
Вона — покуса до гріха, сам гріх!
Порвать, стоптать її — се перший крок
До вищої, господньої любви!"
Оті слова, мов колесо млинське.
Загуркотіли в голові його, —
І він дрижачими руками взяв,
Пошарпав на шматочки пишну рожу,
Роздер письмо, зложив все на тарілку
І грізно приказав слузі: "Іди,
Озьми і занеси се пані своїй!"
Слуга глядів хвилину остовпілий,
З рознятим ротом, мов не розумів
Тих слів; но, бачачи зловіщу хмару,
Навислу на Валентія чолі,
Пішов понурившись, неначе чув,
Що вість несе страшну, убійчу, люту.
В німій розпуці вів за ним очима
Валентій; серце рвалось в нім, всі нерви,
Всі сустави кричали: "Зупини
Раба! Перекажи йому прихильне слово!
За що вбивать невиннеє дівча,
Що віддало тобі свою любов?"
Но стать старця йому явилась знов,
Згадалися його слова, — і ум
На ретязі залізнії замкнув
Страждуще серце, щоб не доступило
До нього розбунтоване чуття, —
І він оставсь, мов кам’яний, на місці.
Но вже недужі облягли палату.
Їх сотні йшли: у лахах і в порфирі;
Мов гомін галичі, так стопи їх
І зойки висіли у воздусі.
Здригнув Валентій, вчувши стони ті.
В душі його рвонулось щось, немов
Навикнення неодолима сила
Тягла його до любої роботи.
Но враз згадалися слова старцй:
"І чом ти думаєш, що біль і горе
Єсть злом? Вони — одно добро на світі!
На людях тих господній суд; господь
Їх тисне болем, мов вино в тискарні..."
І він почув, як звільна замикаєсь
У нього серце на їх біль і муку.
"Нехай терплять! їм бог свій хрест дає!"
Но ось зближаєсь гомін і змагаєсь.
Не можучи дождатись лікаря,
Товпа валить у двір, реве, благає:
"О, змилуйся, не покидай болющих!"
І знов щось рвесь в душі його могуче
Здоровеє чуття перемагає,
Не думаючи — він іде до них.
Но — боже! — як відмінними очима
Глядить він нині на ті купи болю
І нужди, що, неначе чорна хмара,
Перед його очима переходять!
Він досі бачив тільки біль і нужду
І на їх дно очей не запускав.
Зато як много власної вини,
Розпусти, злоби, брудноти і зради
Побачив нині! Як гидкими нині,
Як низькими, фальшивими, з джерел
Брудного самолюбства йдучими,
Здались йому похвали і подяки,
Поклони, стони й сльози тих людей!
І він міг досі дихати тим чадом,
Міг жити в нім і любуватись ним
І ще себе здоровим уважати!
О горе, горе! Людська сліпото!
Немов ростина, у котрої корінь
Хробак підточить, голову схиляє,
Опустить листя, в забутті тупому
Жде смерті, — так Валентій похиливсь.
Невтішені ішли від нього хорі,
І сам він гриз себе за те, но чув,
Що усихає найважніший нерв
Його роботи: віра в ї хосенність
І беззавітна для людей любов.
Утомлений, сумний і нещасливий,
Скінчив Валентій вечором свою
Роботу. "Ні, не можу більш, не хочу!" —
Товкло щось в голові його, мов молот,
І мисль якась рішуча дозрівала.
А в мармуровій залі стрів його
Отець старий із виразом такої
Глибокої любові на лиці,
Що аж усе болющеє нутро
Валентія перевернулось. Поруч
Вітця сиділа схилена, з лицем
Відверненим і ледве ще від сліз
Обсушеним, тремтяча, мов мімоза,
Його кохана Сільвія Мамілла.
"Мій сину!" — рік отець неначе строго.
"Недобрий!" — прошептала Сільвія
Крізь сльози; но Валентій мов не чув
І, німо повітавши їх обоє, сів.
І бачачи великий біль, і сум,
І втому на лиці його, отець
Відразу скинув строгість і припав
До сина, щоб сердечно розпитати,
Розважити, розрадити його.
Припала і Мамілла, мов голубка.
"Мій друже, пане! Ти недужий щось!
Тебе щось мучить, щось болить, гризе!
О, розкажи мені! Усе, що маю,
Життя моє віддам, коли потрібно,
Щоб ти лиш був веселий і щасливий!"
Но ті слова, і погляди, і ласки
Не втішили Валентія — противно,
Ще більшу в душу навели тоску.
"Отеє ті пута, про котрі казав
Старий! — гадав він. — Ось покуса та,
Що серце й ум приковує до світу.
Ось той ланцюг, котрий поперед всього
Порвати треба!"
І, мов темна хмара,
Сидів він, а сердечнії слова
Зісковзувались із твердого серця,
Мов теплий дощ зісковзуєсь з гладких,
Ополірованих плит мармурових.
Заблисли сльози в Сільвії очах;
Зітхнув отець, та не сказав нічого.
Настала ніч. Заснуло в домі все.
Лишень не спить Валентій. Наче тінь,
Він вийшов з дому, сиротами кинув
Усіх, що так його любили. В тіні
Домів, крутими уличками він
Спішив за місто, оглядавсь тривожно,
Чи хто його не здоганя; два рази
Ставав, надслухував, бо му здалось,
Що за собою чує таємничі,
Тихенькі кроки, наче дух який
Бездушними стопами йде за ним.
Та ні, — довкола пусто, самота,
І величезне місто мов завмерло;
Лиш десь далеко, в пишних лупанарах
Та в винних склепах роздавались крики
Та співи пізніх гостей, а над Тібром
Покрай дороги спали на камінні,
Покорчившись, "свобідні горожани
Столиці світу" — пролетарії.
Не зупиняючись, ішов Валентій
На схід, за місто; ранок повітав
Уже геть-геть за Римом, в чистім полі.
У млі густій за ним тонуло сонне
Могуче "вічне місто"; перед ним
Кровавим блиском жеврілося небо;
Де-де на горбиках самотні вілли
Білілися; де-де буйні отари
Товпилися з стаєнь на пасовисько, —
За ними волоклись лінивим ходом
Невиспані, обдерті вівчарі-
Раби, А впрочім пусто, сумно вкруг.
Лиш ген далеко, мрякою повиті,
У зелені густих лісів дрімають
Самнітські гори. Стрепенувсь Валентій,
Узрівши їх, і ходу прискорив.
"О, боже мій, — молився він душею, —
Спаси мене від людської любви!
Допоможи мні вирватись із пут
І в далі світу, в самоті лісній
Тобі служити єстеством цілим!"
В тій хвилі край стежини, мов з нори,
З нужденної пастушої колиби
Роздався тихий, приглушений спів,
Протяжний, але жалібний такий,
Немов голосіння по умерлому.
Невольник-варвар із паннонських піль
На своїй мові варварській потихо
Свою сердечну тугу виливав.
Валентій змалку ще навчивсь тій мові
Від батькових рабів; мов свідок літ
Дитинних, дивно вдарила його
Та пісня; сам не тямлячи себе,
Він став і слухав, що співав невольник:
"Дунаю, Дунаю, мій батьку старий,
Чи ще ти дрімаєш у свойому ложу?
Поля мої рідні намулом покрий,
Бо я їх в неволі забути не можу!
Ой матінко рідна, ой сестро моя,
Чи ще ви спокійно гуляєте дома?
Чи й вас проглинула несита змія —
Проклята, проклятая Рома?..
Товариші, браття, карпатські орли,
Чи вихром на конях мчитесь ви по полі,
Чи, може, за моїм слідом ви пішли
І стогнете также в неволі?.."
"Нещасний! — стиха прошептав Валентій,-
Но тут же мисль невпинна, мов павук,
Снувати стала безконечні сіті, —
Не тим нещасний, що терпить, що раб,
А тим, що серцем прикипів, приріс
До тисячних подробиць вітчини,
До всіх її красот і нужд, до волі, —
Та ні, до скиби чорної землі,
До берега, до коней, до хатини...
А вирваний із тої скиби — гине,
Немов бур’ян, стає безвладний, мов
Із тіла душу вирвано у нього.
От що ті пута! От що ті нитки,
Що в’яжуть нас до скиби й не пускають
Шукати царства божого пред всім".
Верх неба вже стояло сонце ясне,
Жара стояла на землі страшна,
Коли тінистий, темний ліс приняв
Валентія в свої вогкі обійми.
(Продовження на наступній сторінці)