Від того часу минуло два роки. Я не чув нічого більше про Маріана, та за різними життєвими клопотами та турботами зовсім перестав цікавитися тим молодим спекулянтом. Аж недавно припадком я здибався з ним у кав’ярні, де мало місце привітання, наведене в початку оцього оповідання.
Маріан за ті два роки значно відмінився, виріс і змужнів, а його лице покрилося темнуватою, майже олов’яною барвою, що визначає людей, яких ум раз у раз займає якась idée fixe і які для неї готові посвятити все. Кождий рух, кожде слово Маріана свідчило про те, що се в нього вже не гарячка, а постійна, вироблена й уставлена прикмета характеру.
Хвилю оба ми мовчали, а потім я почав розпитувати його, як йому поводилося.
– Добре, – відповів з виразом цілковитої певності себе. – Місце маю дуже добре, їда порядна, а крім річних 400 ринських, іще різні обривки. Чоловік запомігся троха.
При сих словах він засміявся тихим горляним сміхом.
Я зирнув на нього уважніше, і справді він виглядав добре, одежа на нім була елегантна і з досить дорогої матерії. Все на нім свідчило про життя в достатку та в вигоді.
– Ну, а багато заощадили? – запитав я жартуючи.
– Багато не багато, а все-таки зо дві тисячі. Гроші складаю в касі ощадності, хоч то бестійство – процент малий. До війська мене не приняли, тому хочу записатися до торговельної школи. Сею дорогою надіюся скоріше доробитися чогось, ніж університетськими студіями.
– А що ж ваш брат? Як йому поводиться?– запитав я.
– А чорт його знає! – відповів Маріан, раптом впадаючи в сердитий тон. – Не навідуюся до нього вже від двох літ, та й він до мене не писав нічого. Остатній раз я написав йому письмо, жадаючи своєї пайки нашої батьківщини, але не одержав від нього ніякої відповіді. Мусить чоловік давати собі раду в житті, як може, але своєї частки я йому таки не дарую.
При сих словах він знов засміявся сухим горляним сміхом, немов лихвар, певний того, що його "кавалок" не пропаде.
Ми розсталися.
"Бестійство", "процент", "не дарую", "обривки" та "тисячі" –оці слова бриніли мені в голові по моїм розстанні з Маріаном. Се "звичайний собі" чоловік, то, значить, таких людей у нас багато вже серед молодого інтелігентного покоління. У них тільки й думки, тільки й мрії – добитися чогось, не дарувати, а то й урвати. І що то буде, коли вони доростуть, розвинуться, діб’ються сили? Чи вистане цілої нашої "святої Русі" на відповідні "кавалки" та "обривки" для них? Холодна тривога на хвилю проняла мене при думці про будучність. Але зараз же прийшла й розвага, що се – конечна фаза суспільного розвою, яку зусильна праця духу може повернути на добро. Розуміється, у таких людей, як Маріан, само собою навіть не виникне в душі питання про загальне добро, про працю для люду та службу для поліпшення його долі. Сама думка про такі ідеї в їх очах – дитинство, смішне та неприличне для розумного чоловіка. Але се тільки одна переходова фаза в розвою суспільності, за якою сила духу та ідей, гуманності та братолюбія мусить узяти своє.
Примітки
Вперше надруковано польською мовою під назвою "Człowiek zwyczajny" у тижневику "Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny" 1878, № 58, с. 347 – 349, як другий нарис циклу "Rutency. Typy і portrety galicyjskich "ludzi".
В українському перекладі ввійшов у збірку "Рутенці" з такою авторською приміткою: "Друковано в польськім оригіналі в львівськім тижневику "Tydzień…", rok V, т. VII, ч. 58, виданім дня 6 жовтня 1878 р., стор. 347 – 9. Переклад писано в днях 13 – 14 грудня 1912 р.".
В українському перекладі нарису характеристика Маріана доповнена деякими сатиричними рисами. Додано заключне речення.
Подається за збіркою "Рутенці", с. 15–24.
у гірськім селі Л. – селі Лолині (нині Долинського району Івано-Франківської обл.
Обставини написання нарису докладно прокоментовані [Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Льв.: 2004 р., кн. 4, с. 221 і наступні].
III. ЗНЕОХОЧЕНИЙ
– Ах! Пане Денисе, пане Денисе, – який же то пан легкомисний!
– Ах! Панно Рузю, панно Рузю, – яка ж то пані ласкава! Я думав, що пані назве мене щонайменше розбійником або шибеником, а то тілько легкомисним.
Пан Денис, молодий 28-літній мужчина з правильним, хоч цілком мертвим і безкровним лицем, сидів, простягши ноги, на софі і, говорячи, передразнював тонкий голосок панни Рузі.
– Смійтеся, смійтеся, – відповіла панна, гамуючи в собі неприємне чуття і силуючися говорити веселим тоном, – але все то зле, що ви сидите тут, на селі, з заложеними руками, коли тим часом у місті ви могли би легко дістати посаду. Велика річ була поїхати до Львова, представитися, де треба було, та й уже! А ви вдодатку ще таке подання виписали, що хіба…
Вона перервала, немов шукаючи в пам’яті відповідного слова.
– Що хіба? Хіба безумному прийшло би щось подібне до голови? Адже ж се пані хотіли сказати? – відповів пан Денис, вдивляючися в неї з безтурботним, майже вповні ідіотичним супокоєм.
– Не те, не те, – відповіла панна Рузя з притиском, і рум’янець гніву облив її гарне лице. – Щось подібне міг написати тілько… тілько руський літерат!
– А, браво! Сей дотеп удався пані! – відповів пан Денис. – Але одно тілько дивує мене, що пані такі раді позбутися мене. Чому? Чи ж я не стараюся бавити вас, як умію і як можу?
– Ах, який шармант! – іронічно скрикнула панна Рузя. – Сотворений на те, аби забавляти попадянок. Ви, певно, на те й університет кінчили, аби вправитися в штуці бавлення панночок?
Пан Денис на се не відповів нічого, тільки простягнувся ще дужче на софі, зітхнув і сказав по довшій мовчанці:
– Е, до чого се все? Якось-то буде.
– Так, так, якось-то буде, – відповіла панна Рузя. – Чекайте тілько, аж бог із неба спустить вам посаду, а тоді – ну, тоді, певно, якось-то буде.
В тій хвилі покликано панну Рузю до другого покою. Пан Денис лишився сам, позіхнув, простяться ще вигідніше на софі і взяв у руку якусь книжку. Пробував читати, але се знудило його незабаром. Положив книжку на столі і буркнув під носом:
– Ну, зробив би я дурницю, якби оженився з сею. Мав би я проповідника в спідниці, і то неабиякого. І дєнєг, братчику, дєнєг батько не дасть! Фурда! Не здуриш!
Усміхнувся або радше вишкірив почорнілі зуби, з яких двох напереді зовсім не ставало. Той усміх надав його лицю якийсь відразливий вираз, виявив над сподівання ясно ту труп’ячу мертвоту, що була його визначною прикметою.
– Ну, і прошу кого, – міркував далі, – вона вважає тепер наше діло зовсім довершеним. Чує себе вже жінкою "руського літерата". Е, панно Рузю, може, то ще завчасно? Може, "руський літерат" варт чогось ліпшого! Тілько що чорт його знає, як то чоловікові ніщо та й ніщо не щастить! Чи якесь лихо надало? Спробую ще завтра на празнику, може, поведеться з котрою з сусідніх панночок… Може, з котрою панною Кричевичівною або з панною Верещевичівною… Правда, панни не особливі, – але дєньгі, братчику, дєньгі – ось що головна річ! Побачимо.
І з тою постановою пан Денис перестав міркувати, простягся ще вигідніше на софі і запав у пообідній сон.
Пан Денис – се один із найцікавіших типів теперішньої руської суспільності. Людей того типу "руське товариство" називає звичайно "шармантами", "дотепними", "забавними", – хоч по правді ніхто не вмів би сказати докладно, що властиво в них таке забавне і чи їх дотепи справді дотепні. Їх талант – розводити широкі теревені, підпускати паннам старі компліменти, оповідати цілими годинами невинним попадянкам смішні анекдоти або історії власних чи чужих любовних приключок та "своїх перших найдорожчих" – талант заливати всіх присутніх потопою слів, від яких нікому не буває ні тепло, ні холодно. Той предивний, спеціально рутенський талант доводить їх іноді до того, що починають пробувати своїх сил у письменстві, розпочинають на великий розмір закроєні повісті і звичайно тратять терпеливість уже по першім розділі.
А як виробляються такі типи? Для прикладу оповім історію пана Дениса, з яким довелося мені жити на одній кватирі протягом кількох місяців 1876 р.
Син заможного пароха одного підгірського села, він виріс у звичайнім для священичих домів достатку, в якім не чується ніколи властивого недостатку. Особливо любила його мати, яка ніколи не могла нічого відмовити йому. Ще в нормальних школах він осиротів по матері, і разом із її смертю перестало плисти те джерело любові та доброї волі, що при його вроджених здібностях могло зробити його визначним чоловіком. Кінчив гімназію, також не знаючи недостатку, бо мав раз у раз запомогу від вітця, який рад був, що син його вчиться добре і переходить правильно з класу до класу, так що для нього не треба було платити домашнього вчителя. У вищих класах гімназії він навіть заробляв дещо, підучуючи молодших та менше здібних учеників, але вже в тім часі, може, під впливом закоріненої традиції наших священичих домів, у нього зародилася охота до гри в карти, і він не раз цілі ночі просиджував за тою грою чи то з товаришами, чи з посторонніми любителями тої гри.
(Продовження на наступній сторінці)