— Ну, а Іван? Де Іван?
— У ямі.
— Як то в ямі? Спустився на місце?
— Ну, та певно, що на місце, але неживий. Адіть, ледве десять метрів линви розкрутилося.
— Та як же то було? Що? Куди? Говори за порядком!— говорив Мендель, усе ще не можучи зрозуміти, що сталося.
— Ой господи! Та хіба ж я знаю і розумію, як се сталося? Іван прийшов, прив’язався, і я почав пускати його вдолину. Кручу, кручу, аж нараз на десятім метрі чую — отак, як би в пальці, тріс — і на корбі зробилося легко. І в тій самій хвилині в ямі тілько гур-гур-гур! І один страшний крик — і тихо. Ось і все. Урвалася линва, а Іван гримнув аж на дно, на 40 сажень.
Мендель, не мовлячи нічого, почав рвати на собі пейси і бігати по кошарі, мов божевільний.
— Ай-вай! Ай-вай! От клопіт! От нещастя! От цурес! Але ша! Може, він ще живий! Слухайте, Митруню,— він обернувся до новонанятого ріпника,— як гадаєте, може, він ще живий?
— Та то може бути. Адже ж на дні каменя нема?
— Ні, глина.
— Ну, коли не впав на дзюбак або не розбив собі голови по дорозі, то ще може бути живий.
— Але чути би було крик, стогнання,— закинув робітник від корби.
— Міг зомліти, заглушитися,— мовив Митро.
— Лізьте, Митруню! Бодай ви здорові були! Лізьте, може, ще вирятуєте його.
— Та я би поліз,— мовив Митро,— але що ж то за линва у вас, що урвалася під ним?
Він наблизився до ями, взяв за линву, котрої конець звисав на які два метри вниз у ямі, підняв його і почав оглядати при світлі лампи. Се був старий ріпник і розумівся на роботі, але тут він став, мов теля перед новими воротами. Такої штуки він ще не бачив! Він довго озирав линву в тім місці, де вона перервалася, мацав пальцями, призирався їй до світла і все хитав головою, немов не міг зрозуміти чогось. Мендель тривожними очима, весь блідий і з завмерлим серцем, слідив за кождим його рухом.
— Не розумію! Ніяк не розумію, що сталося тій линві. Як могла вона перерватися?
— Може, проржавіла? — несміло мовив Мендель.
— Та на се воно мусить вийти, бо, якби навмисно була протята, то було би видно, був би гладкий перекрій. Мусила проржавіти.
— Ай-вай! Стара линва. Треба було перемінити,— сквапливо підхопив Мендель. — Ой господи! Так мене щось нині рано мов за плече торкало:"Мендель, переміни сю линву!" Та потім я подумав собі: "Ну, в п’ятницю не буду переміняти. Прийде неділя, то перемінимо!" А тут на тобі! Ну, хто ж його знав, що вона не видержить?
Але Митро все ще оглядав линву і хитав головою.
— Слухайте, Мендель! То не може бути! Вона якось не спроста перержавіла. Дідько їй перержавіє. У мене в селі оборіг он уже п’ять літ на такій линві держиться. І дощ її мочить, і сніг на неї йде, і ржавіє не так, як тут, а проте держить досі. Та й то оборіг, не те, що один хлоп.
— Ну, Митруню, але там вона стоїть собі спокійно, а тут день і ніч то скручується, то розкручується. А від того дріт найборше тріскає.
— Та се правда,— мовив, подумавши, Митро. — Але була би тріскала потроха, один скрутець, другий, третій... А тут усі нараз. Не гладко, а так мовби — прости господи — миш перегризла. Агій! Ще чоловік, як жиє, не видав такого.
Тим часом Мендель приніс із магазина свіжу линву, її навинули на вал, і Митро, прилагодившися до спуску, пішов до ями. За якої півгодини витягли обох — Митра і Івана. Іван мав поламані обі ноги і голову, розбиту на цямрину. Він, мабуть, і не долетів живий на дно.
XVII
Другого дня до світа бориславський війт — тоді ще війтом був селянин — з присяжним і двома жандарями прийшли до тої комірки, де жила Ганка. Вона ще спала,— по довгих безсонних днях і ночах перший раз спала глибоким, майже мертвецьким сном. Баба відчинила двері, всі ввійшли, та, зирнувши на труп’яче, висохле Ганчине лице, зіссане страшною внутрішньою мукою, не мали серця будити її.
— Ну-ну, нехай спить,— мовив стиха війт. — Ми підождемо надворі.
— Ну, їй небагато належиться від людей,— мовив один жандар.
— Пан біг не ждав на людський суд. Сам осудив і сам покарав її,— додав другий.
Скоро вони вийшли, Ганка збудилася.
— Ви тут, бабо? — мовила вона.
— Тут, небого, тут.
— Чи мені снилося, чи тут був хтось?
— Та хто би мав бути?
— Мені здавалося, що якісь хлопи... шандарі...
— Та були, сирото.
— За мною? — мовила Ганка, піднімаючися.
— За тобою.
— Знають усе?
— Знають.
Ганка довгим поглядом зирнула на бабу, а потім простягла до неї свою суху руку.
— Дякую вам, бабо,— мовила вона. — Я вже сто раз, не раз, хотіла зібратися, піти й признатися до всего, та ніколи не могла здобутися на відвагу. А тепер уже по всьому. Тепер я спокійна.
І вона з тяжкою бідою зволіклася з постелі. Баба помогла їй убратися.
— Ну, а тепер покличте їх.
Ввійшов війт з присяжними, ввійшли жандарі.
— Ну, що ти небого? — мовив війт. — Хора?
— Хора.
— Маєш сказати нам щось?
— Маю.
І вона спокійно оповіла події того вечора. Один жандар записував. Потім її повели на місце злочину. При помочі гаків витяли з ями по куснику розгниле тіло нещасної Фрузі і перенесли його до трупарні, а Ганку посадили на віз і відвезли до Дрогобича, до судового арешту. Там вона не дождалася навіть першого протоколу.
А жандарі по тім однім випадку мали зараз другий. Їм донесли, що в недалекій кошарі урвалася линва під робітником, сей упав у яму і забився. Треба було оглянути місце, оглянути трупа, переслухати свідків...
— Щось мені не подобається сей випадок,— мовив один жандар,— молодий,— до старшого, постенфірера.
— Жидівська необережність. Линва перержавіла !
— Чи нема тут чогось гіршого? Се, що говорить Митро про ті гроші...
— То що ж, думаєш, що тут якийсь злочин? Що се навмисне хтось перервав линву?
— Дуже може бути. Ті гроші — се може бути причина. Касієр каже, що він узяв від нього гроші, а їх при нім нема.
— Пошукаємо в його помешканню.
Але в помешканні, тобто в тім шинку, де ночував Іван разом з кількома іншими ріпниками, ніхто про ніякі гроші не знав і не чув. З допитів дізналися жандарі, що раз давніше у Івана вкрадено гроші і відтоді він не носив їх при собі і ховав так, щоб ніхто не знав де. З другого боку, Мендлеві зізнання про те, що Іван посилав гроші за куплений грунт нотареві до Дрогобича, потвердив нотар телеграфічно, а друге зізнання, що остатніх 100 ринських Іван узяв ще день перед тим, потвердив Митро настільки, що чув, як Мендель мовив Іванові: "Гроші маєте готові", і Іван на се потакнув головою. Значить, узявши гроші, Іван мусив сховати їх десь, щоб забрати з собою. А коли так, то яку хто мав причину дибати на його життя?
На тім справу й закінчено, тільки Мендля за недогляд і уживання перержавілої линви покарано 20 гульденами грошової кари.
Івана поховали в одній ямі з останками тіла його Фрузі.
_____________________
* Ділом називають підгірські русини перше, найнижче пасмо Карпат, яке ділить "гори" від "низовини".