— Я ходив довкола, виглядав вуйків, а надибавши ту доріжку, сів коло неї, думаючи, що вони нею надійдуть.
— Як так, то провадь нас до тої ями!
В душі Петрія засвітала несподівана надія, що відшукає свою згубу! Він не сказав Ісакові нічого, але за Іванком рушив у глиб цілком уже темного яру, заваленого грубими гниляками так, що з великим трудом можна було крізь них дібратися додолу.
Вони продерлися більше-менше до половини глибини дебрі і спинилися під грубезною сухою ялицею, вершок котрої перун скинув їй самій під ноги.
— Ось тут моє місце! — сказав Іванко, тяжко віддихаючи з утоми. — Ось тут можете переночувати на тім моху!
Тим часом Петрій добув гніт, який мав усе при собі. Бліде світло облило предмети довкола них, а темрява за ними стала ще густіша.
Подорожні оглянули мохову постелю, дерева довкола і подалися до темної печери, котру вижолобила вода в стрімкій стіні яру. Та пізніше людські руки, здається опришків, розширили її і зробили з неї вигідну криївку, заслонену гнилими трамами, густими корчами колючих ожин і всякого хабузу, що око невправного чоловіка ніяким чином не відкрило би її. Петрій знав її добре, і не раз вона ставала йому в пригоді в молодших літах, коли зносив із подібних криївок Довбушеві гроші та мусив ховатися перед різними неприятелями, людьми і звірами. За Петрієм, осторожно пробираючися крізь густі корчі ожин, ішов Ісак, а за ними малий Іванко. Він дуже був цікавий побачити, що сховали вуйки в тій темній норі.
Петрій пильно перешукав усі закутини печери, та не міг відкрити нічого. Аж за другим разом у щілині, котрої перше не добачив, знайшов два шкіряні мішки і, витягнувши їх, показав жидові.
— Ось моя згуба! — сказав Петрій.
— Яка згуба? — запитав здивований Ісак.
— Гроші, що мені вкрадено.
— То ті вуйки, про котрих хлопець говорив, були... Ага, вже зачинаю розуміти!
Петрій не відповідав. Усі вернули назад під ялицю, де мали спати, і, покріпившися тим, що мали при собі, полягали. Місяць піднявся саме на небі і, продираючися крізь густе галуззя, ледве-ледве заглядав у лиця подорожніх.
Глибока тишина залягла цілий величезний бір.
— Спите, Кириле? — питав по досить довгім часі Ісак виразним, але тихим голосом.
— Ні, не сплю, або що?
— Та ніщо, я не можу заснути.
— І мені не хочеться спати.
— Говорім дещо.
— Та про що?
— Я маю вас щось запитати. Ви, здається, вернете тепер додому, правда?
— От І я про те думав. Але я вже рішився: піду на Угорщину з вами.
— А то чого?
— Мушу тих бідаків увільнити з в'язниці.
— Що вам до них? Нехай злодії сидять!
— Ні, приятелю! — сказав Петрій. — Ви, певно, підозріваєте мене, що я нещирий, скритий, і догадуєтеся, що більше знаю про злодіїв, ніж говорю. Воно й правда, та вибачте, що не можу вам сказати всього, як і що... Велика присяга в’яже мене, не можу нічого говорити, що могло би їм пошкодити, а, навпаки, мушу для них робити добро!
Ісак здивувався немало, почувши таке. Не допитував Петрія ні про що більше, тільки звернув розмову на інший предмет.
— Як ідете зо мною, Кириле, то я скажу вам ще щось, — може, вам воно придасться. Ті гроші, котрі ви тепер віднайшли, зложіть у банку в Сиготі. Се, певно, великі гроші, то з них наросте великий процент.
— То небезпечна річ, — сказав Петрій зі звичайною в русина недовірливістю до всяких спекуляцій.
— Нічого тут небезпечного! Я беру цілу справу на себе, а думаю, що мені можете повірити.
Петрій не сперечався довше і пристав на те, що казав жид. "Хто знає, — подумав собі, — в якій пригоді можуть стати ті гроші, як не мені, то комусь по мені!"
— А що буде з малим? — закинув Ісак.
— Малого відошлю додому, скажу йому добре куди йти, і най іде!
І оба довго ще говорили про всячину. Нарешті їх перемогла втома, і оба поснули твердим і спокійним сном. Лиш малий Іванко, що спав між ними, кидався і кричав крізь сон... Видно, вуйки нагнали йому немалого страху.
XI
ЛЮБОВ АНДРІЯ
Олеся Батланівна була гарна, дуже гарна дівчина. Андрій знав її ще змалку і давно, давно полюбив її. Але любов його не була та пристрасна, гаряча, шумна любов, що вбирає любу особу яркими красками ідеалу, що говорить багато про себе, добираючи найтонших красок, аби висловити найменші відтінки чуття. Се була тиха, сильна й повна саможертви любов, ніжне прив’язання брата до сестри, бажання тихого, родинного щастя в житті.
Бувало, Андрій давнішими літами цілі вакації проводив із нею. Він щиро думав подружитися колись із тою гірською цвіткою. Він старався дати їй більше просвіти, аби тим зблизити її до себе. Навчив її читати і писати, впоїв у неї любов до рідного краю і освіти, доставляв їй книжок, котрими могла просвічати свій ум і своє серце.
Батько Олесі, що був у громаді війтом і вважався одним із перших багачів, не спиняв того. Він пізнав щирі наміри Андрія і лишав дочці досить часу читати та розмовляти з Андрієм.
По відході батька на Угорщину Андрій подався зараз до Батлана. Йому хотілося побачити свою цвітку, як звичайно звав Олесю, поговорити з нею, почути її щирі слова, — та йому жаль було, що не міг уже, як давніше, вилити перед нею всього, що йому лежало на серці, висповідатися зі своїх діл та почувань. Його в’язала присяга...
Батлан сидів недалеко церкви за рікою, а за його гарною, просторою, хоч і не новою вже хатою простягався старанно оброблений і управлений огород під ярину. Саду, як звичайно в горах, не було. Сильні морози і каменистий грунт не дають розвиватися ліпшим овочевим деревам.
Увійшовши в хату, Андрій застав у ній тільки старого Батлана, що лежав на постелі від учорашньої бійки, та стару сумну Батланиху, що заходилася коло нього. Олеся полола в городі. Батлани привітали його чемно.
— А все-таки ви ще про нас не забули, Андрійку, — сказала стара весело.
— От дала би ти спокій з такою дитинячою назвою, Юстино, — озвався з постелі Батлан, — адже панич уже не дитина, щоби ти їх кликала Андрійком.
— Ну, ну, нанашку, я тим дуже тішуся і зовсім за те не гніваюся! Хіба у нас у школі інакше кличуться ученики між собою?
І обоє старі почали щиро і зі співчуттям розпитувати Андрія про шкільні часи, про товаришів, про поворот.
— А де ж Олеся? — запитав, легко червоніючи, Андрій.
— Ваша учениця не занедбує, правда, ваших наук, але й моїх не вільно кидати їй у кут, — сказала мати, котра, видно, гордилася своєю дочкою. — Пішла в город. Там щось треба обполоти, а я мушу сидіти дома! Бачите, яке нещастя нас постигло, і то на гладкій дорозі?
І за тим словом показала на старого, котрий лежав на постелі, обв'язаний хустками.
Андрій короткими, але щирими і сердечними словами виразив свій жаль задля того нещастя, а по короткій розмові вийшов у город шукати Олесі. Вона саме скінчила роботу і вертала додому, коли нараз побачила гостя.
— Ах... Андрію... се ви! — скрикнула, весело йдучи йому назустріч і подаючи йому руку. — Як же вам пішов іспит?
— Добре, панно Олено!
— Кілько раз я вас уже просила не кликати мене панною, а ви все своє! Що я за панна? Я дівчина, не панна!
— Ну, ну, не гнівайтеся, Олесю... я так... забувся! Але як же ж ви тут проживали на селі?
— А як же би... спокійно! Трохи було нудно без вас, — сказала вона, почервонівши, — але зато я мала ваші книжки. Що за гарні річі, — як я їх читала, то й спати не хотілося, все би читала! Але чекайте лиш, щось-то я вам такого мала сказати! Ага! Коби ви знали, який мені сеї ночі сон дивний приснився!...
— Ну?
— Е, ви би хотіли, щоби я вам його під голим небом говорила? Вертаймо до хати. Мамуня десь уже злагодили дещо, ви будете кріпитися, а я тим часом розповім. Я ще нікому того не оповідала, то будуть і мамуня і татуньо слухати. Не знати, що вони на те скажуть?
І вернули обоє до хати, де Батланиха вже накрила стіл чистим білим обрусом і заставила на нім попросту, та смачно зварений сільський обід.
— Бачите, Андрійку, — позвольте називатися так, бо я, стара, вже так до тої назви привикла, що не втну інакше! Ми нині троха запізнилися з обідом, тож, будьте ласкаві, не погордіть нами й пообідайте з нами разом, по-давньому.
— Але ж я вже обідав дома, — сказав Андрій.
— Се ніщо, не переїстеся, — жартувала Олеся.
Андрій усів за стіл обік старого Батлана, котрого жінка підвела з постелі і посадила за стіл. Олеся не сідала разом із ними. Вона була за господиню і, приносячи страви, оповідала свій сон.
(Продовження на наступній сторінці)