Бідній Матроні й справді лячно стало. Не допитувала дальше і не роздумувала над тим, що там міг таке страшне говорити її чоловік. Вона боязко відсунулася від темної намітки, що, як їй бачилося, закривала якусь страшну тайну, а та тайна кождого, що знає про неї, мусить безпечно потягнути в погибель. Горпину вона виймила з числа тих нещасних жертв, бо її очам стара, недоступна і енергічна жінка давно ввижалася якимось єством, обдарованим надприродними силами, єством, що все зуміє запанувати над обставинами.
— А де ви, мамо, вчора були, що вас не було дома?
— Де я була? А як же ти знаєш, що мене не було дома?
— Як знаю? Я ж була у вас учора кілька разів. Нікого нема, хата засунена, навіть Іванка нема... Ага, де ваш Івась дівся? Корови вчора самі прийшли з лісу. Демкові пас таки його хлопець, а наших не було кому вигнати.
— А чула ти, що через того хлопчиська наробилося?
— Та чула і хотіла вас про цілу річ ліпше розпитати, але вас не було.
— Я ходила в гори шукати Іваська.
— В гори? А він чого в горах?
— Чого в горах? Чортів їх батько знає! То вже десь твої легіні його запакували! Але ж бо й догулялися!
— Що, що таке, будьте ласкаві, мамо, скажіть! — напирала Матрона.
— Бідна жінко, твої сини нині вже сидять у арешті в Сиготі на Угорщині!
— Боже мій, — крикнула Матрона, — за що?
— Я їм стільця приставила, і я знаю за що. Але ти, — додала грізно, підступаючи до заляканої жінки, — не важся мені про се ані словечка писнути свому чоловікові, бо пам’ятай!
І затисненим кулаком погрозила Матроні.
— Не скажу, мамо, не скажу, тілько, будьте ласкаві, скажіть, як довго їм там сидіти?
— Не бійся, недовго, — потішала її стара, — їх випустять. Але я тобі кажу, жінко, пильнуй їх, вони на дуже злій дорозі. Як нею підуть дальше, то зайдуть на...
Стара не вимовила того страшного слова, але у бідної Матрони стиснулися груди, серце мало не трісло... Німо і мертво поглядала на страшну жінку.
— Але де мій бідний Івась? — репетувала стара, попадаючи в гостріший тон. — Я прийшла у твойого вовка питати за ним, де вони його запакували, що йому зробили?
— Або я знаю, мамо? Або вони мені хоч словечком скажуть, що роблять? Я тут як остатня собака. Мене кождий ко́пає і тручає!.. Боже милосердний, коли скінчаться мої муки?
— Не бійся, дурна, все те ще якось буде, — потішала Горпина. — Я йду, бо бачу, Олекси мені не діждати. А пополудні прийдеш до мене?
Се питання було властиво приказом, так що Матрона не могла відмовити.
Стара кинулася прожогом із кімнати.
VIII
ПОГОНЯ
— Хто там, Демку, не пізнаєш? — питав Олекса Довбущук брата.
— Мені здається, що се Петрій зі своїм паничем, — відповів Демко з якоюсь, видко, затаєною байдужністю.
При самім слові "Петрій" Олекса судорожно затрясся і, закусивши долішню губу, схилив голову надолину, немовби хотів увесь світ узяти на роги.
— Еге, се вони! І йдуть, здається, на Чорну гору!
— Що за щаслива година! — аж скрикнув Олекса.
— Як то?
— Вони йдуть туди, як Чорна гора. На полі пусто, ніхто не побачить. Там у ліску наші... — шептав Олекса, а груди його дико хвилювали, голос ставав іще грубший і ще хрипливіший.
— Ну, і..?
— За ними, брате! Заберемо пташків у свої руки, а Чорна гора має багато криївок, туди ніхто не ходить... Спрячемо їх так, що й світу божого не побачать, і зачнемо поволі, натщесерце, допитувати їх, де наша спадщина!..
При останніх словах голос Олекси став якийсь залізно-холодний і ржавий, а його малі сірі очі заблищали демонічною радістю.
Демко не сказав нічого, але схилився і, мов лис, погнав межею за Петріями. За ним подався Олекса.
Та поки скажемо далі про ту погоню, мусимо ще дещо оповісти, що діялося до того часу в Петрія.
Стара Петріїха не мало здивувалася, коли побачила, що її чоловік і син припровадили так тяжко недужого старця. Звичаєм усіх мужицьких газдинь стала воркотіти, що з її дому роблять шпиталь, але, почувши від чоловіка, де й як його знайшли, злякалася, думаючи, що се якийсь лихий дух у тій постаті дістався до їх хати, щоб до них внести зі собою багато біди і нещастя. Але Петрій, знаючи забобони своєї — до речі, доброї — жінки, велів їй пильнувати старого, що все ще був непритомний: не говорив, не бачив, не чув, як здавалося, нічого і, крім того, не мав анітрохи сили. Із трудом могла Петріїха перемогти свою відразу і ближче заглянути в очі нещасливому. На своє немале здивування, побачила, що й вона десь-колись бачила того чоловіка, те лице, хоч в іншому, може, не так осоружному виді. Та її здогади блукали сям та там і лиш морочили їй голову так, що вона незабаром зовсім перестала ними займатися.
Вночі хорий заснув тяжким, твердим, майже летаргічним сном, похожим на цілковиту мертвоту. Коли пробудився, почув у собі трохи сил, але не міг іще прийти до себе. Кидався неспокійно, трясся і воркотав напівголосно якісь дикі, хрипливі звуки, котрі ніяк не могли скластися в слова.
На другий день Андрій зачав знов із батьком розмову про Довбуша. Довго тягнулася та розмова, і Андрій довідався від батька майже все те, що він знав. Вкінці Петрій умовився зі сином піти там, де були скриті скарби Довбуша. Зацікавлений хлопець поспішив за батьком стежкою через поле на Чорну гору. Та в тій дорозі мала їх стрінути несподівана пригода. Заняті розмовами, вони й не побачили, як за ними двома бічними стежками бігли хильцем два чоловіки, задихані і почервонілі від утоми, у яких очі палали диким вогнем ненависті і лютості. То настигали їх смертельні вороги, Довбущуки.
Нараз Демко, що біг передом і не зважав на стежку під ногами, споткнувся об острий камінь і збив собі доразу палець. З болю мимоволі йойкнув, а той голос звернув на себе увагу Кирила. Він оглянувся і в одній хвилині відгадав намір своїх гонителів.
— Сину, — крикнув він, — утікаймо, бо смерть наша!
І, не чекаючи відповіді, вхопив Андрія за руку і, потягнувши його насильно за собою, великими скоками почав гнати в напрямі до ліска у стіп Чорної гори, до ліска, що так страшно вбився в пам'ять Андрія ще за його дитинства.
Довбущуки побачили, що зрадилися, що їх доглянули і то тоді, як уже були близько цілі. Вони оба скрикнули з досади і лютості, але, побоявшися, аби хто інший не почув крику, мовчки кинулися вперед і, мов стріли, помчали, за втікачами. Олекса напружав усі сили і швидко перебіг Демка.
— Слава богу, — шептав він, — що чорт їх несе просто в руки наших! їм не втекти, як дістануться до ліска.
І справді, незабаром око його заясніло дикою радістю, Петрії не кричали, але, мов наполохані медведі, кинулися в лісок і зникли в гущавині.
— Маємо їх, маємо їх! — крикнули оба брати. — Гони!
І погнали вихрем до ліска, боячися все ще кричати на своїх товаришів, аби тим не зрадитися і не попсувати цілої справи.
Від ліска ділив їх іще простір коло двохсот кроків. Петрій як би догадувався, що і в ліску мусить бути засідка і що небезпечно було би здіймати крик. Він бачив інший рятунок перед собою. Стрілою перескакував ліском, вузькою стежкою все вгору. За ліском, де підіймалася висока гора, стирчало безліч великого полупаного каміння. Сила закутків, печер, щілин творила тут якнайдогідніше місце до схованок. Петрій, усе ще не випускаючи руки Андрія зі своєї, скакав із каменюки на каменюку, з іглиці на іглицю, перескакував щілину за щілиною, як дика коза, і пропав нарешті в тім хаосі безладно, дико розкинених скал.
Довбущуки добігли до ліска. Мов скажені вовки, вдерлися на невеличку полянку. Втома запирала їм віддих. Олекса свиснув із цілої сили, і в тій самій хвилі почулося довкола з гущавини п’ять таких самих свистів. Незабаром на п’яти досить віддалених точках дався чути тріск лому... На поляні появилося п’ять чоловік.
— Се ти, ватажку? — відізвалися грубі, дужі голоси.
— Я, — відповів сердито Олекса.
— Що прикажеш?
— Не бачили ви, як сюди втікали супостати?
"Супостатами" вони звали Петріїв у своїм товаристві.
— А чому ж би ми їх не бачили? Ось нема і трьох хвилин, як туди оба перелетіли, мов скажені.
— Капуста з вас головата! — заревів Олекса. — Чому ви не притримали їх?
— Притримати? Пощо, по яке? Хіба ми могли знати, що ви оба власне робите на них полювання?
— Та то невелика річ буде догнати шпачків, — відізвався один із товаришів. — Вони ще не дуже далеко.
— Ану, за ними! — крикнув Олекса. — Треба закінчити цілу нашу роботу.
І лісні волоцюги, не розуміючи, чого від них хоче ватажко, розскочилися лісними стежками на різні боки доганяти Петріїв.
Півгодини шукали по ліску, перетрясали кождий корч, кожду гущавину. Півгодини розщибалися по камінню, дивилися в кожду щілину, в кожду печеру, але надармо. Петрії немов під землю запали, слід за ними пропав.
Олекса пінився зі злості, кричав на брата і на товаришів, що стратили таку добру нагоду.
— Не бійся, брате! — потішав його Демко. — Вже ми колись своє надгородимо, а ті пташки скорше чи пізніше попадуть у наші руки.
— Сподівайся, діду, аж тобі курка яйце знесе! Ідіть на свої становища, товариші, а вночі — ну, ви знаєте, що кождому робити!
(Продовження на наступній сторінці)