"Слухай, жінко, – мовив я вже без іронії, – поговорімо поважно. Пощо ти упираєшся против мене? Тобі з того не було ніякої шкоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а відправивши її, ти зробила мені велику прикрість. Пощо тобі задля примхи затроювати наше спільне життя? Ти говориш, що покинеш мене, коли я назад прийму її. Пощо говорити дитинства? Адже знаєш, що се неможливо. Покинеш мене, – ну, і куди дінешся? Знаєш добре, що тітка не прийме тебе, бо ж вона тілько на те держала тебе, щоб випхати замуж, а тепер не схоче бачити тебе на очі. Знаєш добре, що, коли би ти покинула мене, се був би скандал і для мене, се пошкодило би мені в опінії моїх зверхників, і я вжив би всіх правних способів, щоб привести тебе назад додому, а надто був би змушений розголосити, що ти покинула мене на те, щоб віддатися неморальному життю, – і тобі була б загороджена дорога до всякого заняття, тебе не приняли би в жаден чесний дім. Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моїх руках, тим більше, що й посаг твій тітка віддала в мої руки, і я як твій муж заразом також і твій опікун, щонайменше доти, доки ти неповнолітня".
Вона розплакалася страшенно, сиділа мов зламана, але не говорила ані слова.
"Бачиш, – мовив я далі до неї, – се вже відразу видно нам обом, що ми не дібралися, що щасливого подружжя з нас не буде, що ти не можеш задовольнити мене ані я тебе. Але хто знає, може, як привикнемо, то воно якось і піде. Я чоловік старший, мене ти не переробиш, але ти молода, повинна підладитися до мене. Повинна робити все, що можна, щоб мене привернути до себе, щоб мене тягло додому, а не відпихало від нього. Наразі таким магнесом була б Орися, з часом могла б бути ти".
Вона зірвалася, мов опарена, – бачите, не привикла до того, щоби з нею говорено по правді і по щирості.
"Ні, ні, ні! Не хочу! Одної хвилі не стерплю, щоб обік мене жила в домі наложниця мойого мужа!"
"Ну, ну! Наложниця! Пощо зараз таке погане слово? Хіба вона наложниця? Служниця, та й годі. Кому яке діло до того, яку службу сповняє вона?"
"Не хочу! Не хочу! Краще з моста в воду", – повторяла вона.
"Ну, не хочеш, то не хочеш, – мовив я. – Я також не хочу, щоб ти тікала від мене або топилася. Уступлю тобі сей раз, а властиво, зажду, аж поки схочеш".
"Ніколи, ніколи!"
"Ну, не зарікайся. Ти ще не знаєш мене. Можеш каятися того, що змусила мене уступити".
Вона видивилася на мене, широко витріщивши очі. У неї очі великі і зразу подобалися мені, але тоді, коли в них малювався якийсь дикий страх, мені видалися телячими.
"Що ж ти... бити мене будеш, чи що?"
"Ха, ха, ха! – засміявся я. – Бити! Ні, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерігаю тебе! Дорого окупиш мою уступку і, може, сама будеш просити мене, щоб я радше побив тебе. Подумай про се".
Вона ще дужче витріщила очі, поблідла вся, а потім нараз затряслася, мов у лихорадці, і заридала:
"Матінько моя, рідна моя! Рятуй мене! Якому звіру, людоїдові я попалася в руки!"
І побігла, і замкнулася в своїй спальні.
Се була остатня наша розмова.
Х
Євгеній сидів мов у тумані. Йому здавалося, що заглядає в пивницю, повну гнилі і поганого хробацтва. Його думка жахалася дальшої перспективи подружнього життя, що могло розпочатися такими сценами. Остатні слова Стальського диркнули в його душі, як диркає віз, наткнувшися серед бігу на великий камінь серед шляху.
– Як то остатня? – спитав він. – Вона покинула вас?
– Ні.
– Вмерла?
– Ні.
Євгеній глядів на нього очима, повними здивування і нервової тривоги.
– Нічого не сталося, – говорив байдужно Стальський, – тілько я від того вечора перестав говорити з нею. Перестав знати її, бачити її, дбати про неї. Живу з нею так, немовби вона не існувала в світі.
Євгеній усміхнувся тим силуваним сміхом, у якім проблискує несмілий скептицизм.
– Не вірите? Думаєте, що се неможливо. Потроха маєте рацію. Я удаю повну байдужність, удаю при ній, що не бачу її, але на ділі я не тілько бачу, але навіть пильно обсервую її. Я систематик. Знаєте, як мовляв той чех: "Ne boj se, Mařiśka, ja tê budu pomalenku rizál"1. Я роблю своє діло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не легше.
Євгеній не видержав. Він сплюнув і зірвався з місця.
– Пане! – мовив він. – Не знаю вашої жінки, але хоч би вона була собакою, ні, гієною, – то ще гріх би було так поводитися з нею.
Стальський ані на хвилю не змішався від сих слів. На його устах показався цинічний усміх.
– Ага, вам іще ідеалістичне молоко таки не обісхло на губах. От би ви пожили з нею, то й побачили б, чи можна інакше.
– Ну, ну, говоріть, як ви живете з нею?
– А як живемо? Спокійнісінько. Я до неї нічого, і вона до мене нічого. На першого я їй передаю стілько грошей, скілько треба на життя на місяць – ані цента більше; до решти моєї пенсії вона не має права. За хату, дрова, услугу плачу я сам. Зате одежу собі вона справляє сама із процентів свойого посагу. Що ж тут за тиранство? Що їй за кривда?
– Ну, а як проводите день?
– Звичайно, по-Божому. Спимо окремо. Я замикаюся на ніч у своїй спальні, а вона в своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нічого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служниці. Давніше у мене була сучка Фідолька, чудово розумна звірина, то я розмовляв з нею. Скажу було:
"Фідолька, якби ти знала, яка у нас сьогодні в суді цікава розправа розпочалася!"
А Фідолька, мов справді цікава знати, скаче мені на коліна, лиже руки, дивиться в очі, і я зачинаю оповідати. Або іншим разом:
"Фідолька, до нашого міста приїхав театр. Сьогодні дуже смішну комедію виставлять. А що, і ти хотіла би побачити? Е, ні, я піду сам, а завтра розповім тобі".
Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаюся з докорами до Фідольки; коли жінка вийде з зав’язаною головою, я у Фідольки розпитую, що бракує її пані. Жінка заговорить, – я мов і не чую, тілько розмовляю з Фідолькою. Вкінці – подумайте собі! – жінка десь запроторила мою Фідольку, певно, отруїла її або втопила, і відтоді я не маю з ким розмовляти.
– А чим же весь день займається ваша жінка?
– А що мене се обходить? Нехай робить що хоче! Я тілько одного пильную, щоб не заводила романсів з якими мужчинами. До сього не допущу. Задля сього я справив собі другий ключ до її покою і можу ввійти там, коли мені сподобається. А поза те я лишаю їй повну свободу.
– І що ж вона, зносить усе те спокійно?
– Тепер привикла. Зразу цілими ночами плакала в своїй спальні. Під її хлипання я засипляв так любо і спокійно, як восени під монотонне грання дощу в бляшаних ринвах. Кілька разів навіть приходила під мої двері, плакала, просила прощення, товкла головою до одвірка, але мене такою комедією не проймеш! Я вдавав, що не чую, а вона, поплакавши, вертала назад до свойого покою, а другого дня являлася знов з тою пісною міною, з тим виразом мальованої Маter dolorosa1, що противний мені до глибини душі.
– І невже вам не жаль її?
– Ні. Знаєте, буває двоякий вираз терпіння у людей і у звірів; один такий, що будить співчуття, а другий такий, що будить ще дужчу злість, ще жорстокіше завзяття. Її терпіння – коли тілько вона терпить – є того другого роду. Зрештою вона тепер ударилася в побожність. Якийсь час унадилася була до одного молодого єзуїта сповідатися, але я старий лис, знаю, чим то пахне, зробив єзуїту сцену; він відіслав її до старого пробоща, а сьому не хочеться сповідати її день у день; тілько вряди-годи він навідується до нас додому, та й то вона не сміє приймати його в моїй неприсутності.
– І довго ж ви жиєте з нею в отаких відносинах?
– Богу дякувати, вже незабаром буде десять літ.
– Ну, пане Стальський, то я скажу вам одверто, що ви найлютіший звір із усіх, яких знає зоологія. Бо ніякий звір не потрафить так довго і так завзято мучити свою жертву.
– Ха, ха, ха! – зареготався Стальський. – Однако ж вам слід би побачити ту жертву. Незважаючи на десятилітню муку, вона виглядає ще досить апетитно. Ще поки жила моя Фідолька, я не раз говорив їй:
"Слухай, Фідолька, десь інших жінок викрадають... Як се так, що досі не знайшовся такий лицар, що б викрав у мене твою паню? З неї був би досить гарний мебель і в кращих салонах, ніж наші".
А Фідолька при тих словах оберталася до неї та: дзяв-дзяв-дзяв! Не любила її, мабуть, прочуваючи в ній ворога.
У Євгенія крутилося в голові. Він здержував себе, щоб не плюнути в очі сьому безсоромному і жорстокому чоловікові, щоб не вхопити його за горло і не задушити або не викинути через вікно. Його лице горіло стидом.
– Боже мій! І отак жиють люди! – ледве промовив він.
– З жінками треба круто держатися, – навчав його Стальський. – Треба проявляти характер, треба брати їх під ноги, а то вони візьмуть вас. Не обурюйтеся так дуже, пане меценас. Видно, ви мало знаєте секретів подружого життя. Є такі, що живуть ще гірше. А головно, живуть брутально, б’ються, гризуться день у день. А ми що? Раз сказавши собі, що з нас не пара, живемо собі ніби разом про людське око, а на ділі зовсім окремо одно від другого.
(Продовження на наступній сторінці)