Довго ще вночі розмовляли Євгеній і о. Зварич, перебираючи сільські болячки та можливі й неможливі способи рятунку. Правда, о. Зварич, занявшися справою викупна селян із довгів, мало звертав уваги на інші справи. Про заснування читальні в селі не думав, а такі випадки, як затроєння дітей при щепленні віспи, як вибори до ради повітової і громадської, заставали його зовсім не приготованим. Він знав тільки своїх довжників у селі, але навіть не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота – непотрібна і шкідлива. Євгеній надармо силкувався переконати його, що се помилка. О. Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього.
XXXII
Термін у Гумниськах був назначений на дев’яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Беркові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.
– Здорові були! – привітав їх Євгеній. – А що, панове?
– Та ми хотіли би з паном побалакати, – мовив один із селян.
– Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.
– Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили...
Євгеній велів Беркові зупинити коней. Селяни обступили бричку.
– Поперед усього прошу шапки на голови!
– Та вже най пан вибачають, – мовили селяни, беручи шапки під пахи. – Ми й так постоїмо.
– Ні, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадівали шапки.
– Ну, що ж там у вас?
– Та ми би хотіли порадитись...
– Перепрошаю... Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, – мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.
– А так, – мовив той.
– Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
– Та... при єгомостеві ніяково. Єгомость не люблять... гніваються, коли хто говорить не до річі.
– Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?
– Та ми би хотіли питати... Пан, певно, читають казети... Чи то правда, що навесну має бути велика війна?
– Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може, й ні.
– Ага, чуєте, куме, – моргали селяни один на одного, – може, й буде... Чуєте, що пан кажуть?
– Але чим же се таке цікаве для вас?
– Як-то? Для нас? Адже для нас цікавіше, ніж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дітей.
– Ну, то правда, – мовив Євгеній. – Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певніше те, що не буде.
– Е, пан так тілько кажуть, аби нас не лякати, – недовірливо мовив один селянин.
Євгеній усміхнувся.
– Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.
– То пан кажуть, що в казетах іще нема певності про війну?
– Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.
– А може, пан не читали тих найстарших казетів... тих цісарських... що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? – закинув один селянин.
Євгеній чимраз ширше витріщував очі.
– Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.
– Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що навесну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.
– Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?
– Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати...
– Як же ж ви будете знати, коли не вірите! – мовив Євгеній з досадою в голосі.
– Ей, пане! – гірко промовив селянин. – Вам то дурниці, а нам... Нашим дітям... Адже то війна, то не жарти.
– Але ж ні про яку війну нічого не відомо.
– Не відомо, кажете. А отже бранка буде.
– Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?
– Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.
– Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!
– Та ми власне про се хотіли пана спитати.
– Про що?
– Та про тоту бранку.
– Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.
– А рекрутів зараз поженуть до огню?
– До якого огню?
– Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, – мовив один селянин.
– А я виджу, що з вами нема що говорити, – мовив Євгеній. – Гоніть, Берку!
Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.
– Вибачайте, пане, – мовив він. – Їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.
Бричка рушила. Селянин сів обік Євгенія.
– Ну, скажіть мені, будьте ласкаві, – обернувся до нього Євгеній, – що се за дурниці натуркав вам хтось у голову?
– Та я би пану сказав, але бачите, – і він моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв коні.
– Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не зрозуміє.
Селянин, присунувшися до нього ближче, почав оповідати.
– Та от так. Знають пан пана Шнадельського?
– З лиця не знаю, а так дещо чував.
– То правда, що то великий пан?
– Не знаю, чи великий на зріст.
– Ні, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат?
– Здається, що не дуже.
– Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у суді, а як пізнав там усі порядки, то поїхав до Відня до самого цісаря і сказав так: "Найясніший монархо! В Галіції суди дуже несправедливі, простому народові велика кривда дієся". То найясніший монарха позволив йому виступити з суду, і зробитися адукатом, і боронити простий нарід.
– Хто вам се сказав? – з зачудуванням спитав Євгеній.
– Та так скрізь по селах говорять.
– Бо я інакше чув, – мовив Євгеній. – Я чув, що пан Шнадельський був у суді, покрав там щось, і його нагнали. А адвокатом він не є і не має права бути.
Селянин похитав головою при тій мові, – очевидно, не вірив їй.
– Е, то, може, пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей – то дуже великий пан і вчений адукант.
– Я чув тілько про одного Шнадельського, – мовив Євгеній. – Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, і що ж він?
– Та був у нас у селі, в громадській канцелярії, і оголосив: навесні буде велика війна, а взимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але іншої ради нема.
– А питали ви його, кілько би то коштувало?
– Казав, що найменше п’ять соток.
– Видно, на багачів полює. Ну, і що ж, зголосилися деякі до нього?
– Та в нашім селі нас вісім. У мене син одинак, власне має йти до першої класи, а у кума Степана старший син жонатий на боці, вийшов із клас, а молодший при батькові на господарстві, а у Демка п’ятеро дітей дрібних, тілько старший здатний до праці. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: ліпше мені півгосподарства стратити, ніж свою дитину на явну загибель пускати. Адже господарство – річ набутна, а своєї крові жаль.
– Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?
– Та певно. Без того й говорити з нами не хотів. Нижче десятки й не дивився. "Не думайте, – говорив, – що то легка річ!" Я дав п’ятнадцять ринських, а деякі й по двацять подавали.
– І кажете, що в уряді громадськім се голосив?
– А так.
– І багато людей се чуло?
– Та щось нас п’ять чи шість.
– Війт чув?
– Ні, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сего. "Бо, – каже, – наказ вийшов із Відня робити все в тихості, аби нарід не перепудився".
– І як гадаєте, чи тілько в вашім селі він був у тій справі?
– Ей, де! Був і по інших. Декуди люди не хочуть признатися, а деякі говорять. Та він і інші адукацькі справи провадить. Береся ґрунти виходжувати, лівентарі виробляти.
– І за все каже собі так платити?
– Ну, та певно. Без того не можна.
А по хвилевій мовчанці селянин запитав:
– Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільнення чи ні?
– Що ж я вам буду радити? – мовив Євгеній, у якого в серці бралася розпука при тім оповіданні. – Знаєте, господарю. Аби я вам і найліпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте і зробите так, як вам скаже той пройдисвіт. А в такім разі шкода моїх слів.
– Та най пан не гніваються! – мовив селянин, трохи ображений Євгенієвими словами. – Ми пану дурно не схочемо.
Євгеній скипів.
– Стійте, Берку! – скрикнув він.
(Продовження на наступній сторінці)