– Регіно! Не говори так! – скрикнув Євгеній. – Я вже не дітвак. Давно відвик віддаватися ілюзіям і йти за хвилевими поривами. Те, що говорю – виплив моєї незламної постанови, мого щирого чуття. Скажи слово, одно слово! Адже я знаю, що ти любиш мене. Твої очі говорять мені, що бажання щастя і любові не вигасло в твоїй душі. Так чого ж отягатися? Що нас в’яже до сього гнізда? Люд? Хіба ж і за морем я не знайду люду, свойого люду, для якого зможу працювати і який так само потребує моєї підмоги? Голубочко моя! Бідна мученице! Не муч і себе й мене! Адже ж я й так це зможу жити тут, знаючи, що ти близько мене і в такім положенню, з таким чоловіком! Що кождий день твого життя – то мука, то терпіння, пониження, зневага! Адже ж я або втечу відси сам, або вдурію, або допущуся якогось злочину! Регіно, Регіно! Змилуйся надо мною і над собою!
Лице Регіни при тих словах поблідло ще дужче, було бліде, мов полотно. В губах не було ані кровинки, і вони тремтіли, мов два бліді рожеві листки від вітру, її груди дихали важко. Нараз вона встала з лавки, наморщила чоло і, обертаючися до Євгенія, промовила:
– Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!
І, не подавши йому руки, вона пішла геть, не озираючись.
XXVII
– Завтра маємо аж три терміни в гумниськім суді, – мовив до Євгенія конципієнт, подаючи йому до перегляду цілу пачку різних актів.
– Які терміни?
– Два досить важні, в ґрунтових справах. Третій – крадіж, але може мати певне значіння, бо справа потроха на політичнім підкладі. Одна партія в селі хоче позбутися немилого їй члена громадської ради і заденунціювала його за якусь крадіж. Найгірше те, що судить Страхоцький.
Євгеній кивнув головою, переглядаючи акти.
– Надто треба би там побрати деякі інформації, виписи з книг ґрунтових і з регістратури. Як пан меценат думають, чи маю їхати сьогодні і підночувати у о. Зварича, чи аж завтра досвіта?
– Я сам поїду, – промовив Євгеній.
– Пан меценас поїдуть? – не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досі сам їздити на такі "дрібні" терміни.
– Поїду. Мені треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.
Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.
– Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити мені фіакра. Там на п’яту годину вечора щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?
Баран кивнув головою, всміхнувся і стояв на місці.
– Ну, що? Маєте ще що сказати?
– Пан меценас самі їдуть?
– Сам.
– То, може, треба чотири коні?
– Чотири коні? А вам що такого? Пощо чотири коні?
– Ну, я думав...
– Прошу вас, не думайте нічого, але йдіть.
Баран похитав головою, мов щось не хотіло поміститися йому в голові.
– То вистарчать два?
– Вистарчать, вистарчать.
– Але конче мусять бути чорні, правда?
Євгеній зірвався з місця і наблизився до Барана – не з гніву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготався.
– Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорні?
– Ну, я так думав.
– Але відки приходите до такої думки?
– Ну, чую, що пан меценас самі їдуть...
– Так що з того?
Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євгеній лагідно поплескав його по плечі.
– Ні, ні, пане Баране, мені про те байдуже, чи коні чорні, чи білі, аби тілько добре бігли і аби бричка була добра. Прошу вас, ідіть і замовте, і зробіть усе, як треба.
Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.
– Що се з ним? – питав Євгеній конципієнта.
– Не розумію.
– Видно, в його голові щось засіло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.
– Я заходив до нього пару разів до його хати, – все клячить перед образом і молиться. І очі в нього мов заплакані.
– Чи не ходить він на ту єзуїтську місію? – запитав Євгеній.
– Розуміється, що ходить. Здається, минувшої суботи сповідався перед єзуїтом. А під час одного казання дістав нападу епілепсії – на фіакрі його привезли.
– Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баби до істерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та моряться голодом. А сьому бідоласі небагато треба, щоб зовсім збити його з пантелику. Припускаю, що єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у жида.
На тім розмова урвалася. Євгеній засів до своєї роботи. Він вибирався на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові і писарям.
О п’ятій на подвір’я заїхав фіакер. Євгеній був у своїм покої і кінчив пакуватися. Застукано в двері, і ввійшов Баран.
– Прошу пана меценаса, фіакер заїхав.
– Хто їде?
– Берко... рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.
– Добре, добре. Ну, а коні чорні?
Євгеній, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивився на нього поважно, якось суворо і мовчав.
– Слухайте, пане Баране, – мовив Євгеній. – Ну, скажіть по щирості, пощо ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивлявся в його лице, немовби хотів там вичитати щось таємне, а потім, озирнувшися поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом:
– То ще не настав час?
– Який час?
– Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
– Я? Що ж я, магнат який?
– Е, що там магнат! – згірдно мовив Баран. – Чвіркою чорних коней... їздити по краю і збирати народ... І накладати свою печать на тих, хто увірить у вас...
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам’ять.
– Що се ви говорите? – дивувався Євгеній.
– Пан ліпше знають, що я говорю, – мовив Баран, не зводячи з нього очей.
– Та пощо би я мав те все робити?
– Пан ліпше знають.
– Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
– За того, ким пан є направду.
– А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо, збираючися з усею силою свого духу, сказав твердо:
– Антихрист.
У Євгенія похололо в серці – не від сього слова, а від того виразу божевільної певності, який було видно в Барановім лиці.
– Але ж, Баране, бійтеся Бога, що вам приснилося! – мовив він лагідно. – Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки мені до антихриста?
– І антихрист має бути хрещений, тілько фальчивим хрестом.
– Але відки ж ви се знаєте, що се власне я?
– Знаю, відки знаю.
– Ні, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.
– Певно, що ні.
– Значить, вам наговорив хтось.
– Наговорив чи не наговорив... А сказав такий, що мусить се знати.
– Ну, хто такий? Скажіть, не бійтеся. Я не скажу нікому.
– Не скажете? Ану, закляніться Божим ім’ям.
– Їй-богу, не скажу.
– Ну, так знайте... Отець місіан мені сказав, – прошептав Баран із виразом великого страху на лиці.
Євгенію досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися.
XXVIII
Вечором того самого дня Баран стояв близько дверей Вагманової спальні, держачи капелюх у руках. Вагман сидів на простім дерев’янім кріслі край старого бюрка, купленого десь на ліцитації і посковуваного залізними штабами. Кождий сторож його камениць був обов’язаний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцію з усього, що діялося в домі, що чув і бачив. Се була його поліція.
– То, кажете, з Буркотина хлопи? – допитував Вагман у Барана. – Напевно з Буркотина?
– Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
– Ну, і що ж казали?
– Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відобрали свою справу від него.
– Овва! Овва! – цмокнув Вагман. – Ну, і що далі?
– А нині рано сам маршалок був.
– Що?
– Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
– Овва! – скрикнув Вагман, чудуючись.
– Балакали щось, але не дуже довго.
– Ну, ну!
– Маршалок вийшов, а по якімсь часі адвокат вибіг щодуху і довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивився крізь шпару в паркані, але розмови не міг чути.
– Що то за пані?
– Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.
– Стальського жінка? Плакала перед ним?
– Ні, не видно було. Говорили живо, далі вона встала, ніби загнівана, і пішла, не прощаючися з ним.
– Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
– Поїхав о п’ятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотині.
– Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
– Та нічого.
– Не був ніхто у вас?
– Був пан Щварц.
– Хто? Пан...
(Продовження на наступній сторінці)