— А все-таки здається мені, — промовив я, — що спокій і порядок не зовсім те саме, що законність. Візьмімо зараз найближчий приклад. У селі К. панує отсей начальник з невеличкою жмінькою багатих ґаздів, як необмежені пани. Вони винаймають громадські ґрунти, нищать громадський ліс, обкрадають громадську касу, обертають громадські гроші на свої приватні спекуляції і накладають на решту громадян такі додатки до податків, як їм подобається. Чи се спокій і порядок?
— Вибачай, любчику, не можу допустити, щоб ти так говорив про незаплямений автономічний уряд! Усе, що ти отсе сказав — неправда, не може бути правда. Повітовий люстратор розслідив усі ті безглузді зажалення і протоколярно ствердив їх неправдивість. Се в мене порядок, і на тім хочу мати спокій.
— Навіть у такім разі, коли люстратор доконав сього урядового очищення за порядну оплату з теплої руки? — запитав я.
— Знов інсинуація, якої не можеш доказати. А втім, що мене обходить люстратор! Він не мій підчинений, і я не ручу за його чесноту.
— Зачинаю розуміти, — промовив я. — Одно лише неясне ще мені. Пан староста самі сказали, що проти К-ського війта були скарги і треба було посилати в село люстратора. Його урядове справоздання вивело справу зовсім начистоту. Отож я рад би знати, чи пан староста самі особисто переконані про правдивість того справоздання?
— Я? Особисто? — здивовано запитав староста. — Ну, особисто... але яке, властиво, діло тобі до мого особистого переконання?
— Адже ж пан староста подекуди також заняли становище в тій супереці, яка в тім селі ведеться між купкою визискувачів і купкою молодших, більш освічених селян, так званою "партією читальників".
— Ах, не говори мені про тих огидних драбуг! Самі грубіяни, раубшіци та перекручені голови. Радикалами себе називають. Ну, так, твоя школа, любчику. Еге, дійсно, твоя школа! Але кажу тобі, не маєш чого гордитися нею. Се зовсім цілковиті простаки, і лише для того бавляться в опозицію, бо їх розпирає зависть, що не вони, а старі верховодять у селі.
— Їх душ і мотивів я не знаю. Знаю тілько, що вони домагаються таких елементарних річей, як обрахунку громадської каси, прилюдного ліцитування громадських ґрунтів і т. і. Тому-то по їх боці й стала найбільша часть людей у селі, і ся більшість побідила також при виборах. Боюсь, що коли сей вибір буде уневажнений, то в селі може прийти до поважних розрухів.
— Ха, ха, ха! — голосно зареготався пан староста. — Розрухів, кажеш! Вибачай, але мене сміх збирає. Ха, ха, ха! У мене розрухи! Ну, то ти зовсім не знаєш нашого хлопства. Не бійся, любчику! Ще я пан над ними, і вони мусять скакати так, як я заграю, а не я під їх дудку. Вибір буде уневажнений, се таке певне, як амінь у отченаші, і дотеперішній начальник мусить бути вибраний наново.
— Але яку ж ціль може мати така політика? — запитав я зачудуваний. — Говорю "політика", бо селяни зараз у першій розмові назвали мені цілий десяток сіл, де, як кажуть, війтами є самі славні злодії, ошуканці, збуї, що тішаться очевидною протекцією властей.
— Се неправда, любчику мій. Рішучо неправда. Славні злодії! Хіба ж хоч одному з них доказано коли-небудь крадіж або спроневірення? А не маючи доказів у руці, як можна очорнювати таких людей? А втім, як думаєш, любчику мій, чи котрий-небудь із тих твоїх радикалів позволив би поводитися з собою так, як я сьогодні поводився з К-ським начальником?
— Певно, ні.
— Ага! А видиш! От тобі й на! А в такім разі зрозумієш, що в інтересі спокою і порядку я мушу дбати про те, щоб вибирати на свої знаряди і піддержувати таких людей, які мені найліпше йдуть під руку. На се я тут і за се я одвічальний.
Розмова доходила, нарешті, до дуже цікавої точки, та нараз пан староста зирнув на годинник і промовив:
— Ну, мій любчику, пора вже тобі в дорогу.
Він задзвонив. Жандарм Бордуляк показався в дверях.
— Підіть до візника до стайні і скажіть йому, щоб зараз запрягав. Відвезе отсього пана на стацію залізниці. Ви також поїдете з ним, проводите пана, але позаслужбово, розумієте?
— Так, пане старосто.
І коли жандарм віддалився, промовив пан староста до мене, всміхаючись на кутні зуби:
— Розуміється, ти зараз розмажеш усю ту пригоду в газетах, будеш жалуватися на насильство...
— Певно.
— Ну, так, я так і знав. Можеш чинити се, любчику, можеш чинити! Мені сим не зашкодиш.
— Мені й байдуже про те.
— Ну, а тобі самому... Чи тобі сим поможеться що-небудь? Що сталося, те вже не відстанеться.
— Може, се поможе дещо на будуще.
— На будуще? Ну, можеш бути певний, доки я тут паном і комендантом у повіті, доти ані ти, ані ніхто інший, подібний до тебе, не сміє безкарно вступити на сю землю. Я буду боронитися від вас, як від зарази, і знайду вже способи... І відповім за все, про се можеш бути певний. А що торкається до тебе самого, — тут він заговорив зовсім інтимно і притис мене до своїх грудей, — я б радив тобі від щирого серця, любчику, закинь цілу нинішню пригоду в криницю забуття. Хто знає, може, прийдуть випадки в твоїм житті, коли се буде могло тобі на щось придатися... Коли тобі буде дуже любо, що се почислиться тобі між плюси. Повторяю тобі — мені не пошкодиш, але коли промовчиш, то се буде тобі записано на користь на дуже, дуже високім місці. Бо знай, — тут його мова перейшла в ледве чутне таємниче шептання, — те, що нині спіткало тебе, се не була моя власна воля, але... Ну, досить, решта — то урядова тайна.
Коли я в супроводі жандарма вийшов на подвір'я і сів на гарний критий повіз пана старости, а повіз рушив помалу, то надутий індик не переставав булькотати дуже люто, замітав землю крильми, очевидно в тім незламнім переконанні, що він тут необмежений пан не тільки над цілим подвір'ям, але й над цілим містом і повітом, і що все тремтить перед його грізним булькотанням.
II
Минули два роки від тої моєї наукової подорожі. Галичину тим часом навістили соймові вибори, і люди почали вже потрохи видужувати від їх забійчих наслідків, коли одного дня на Мар'яцькій площі у Львові я здибав пана старосту Зам'ятальського. Був гарний холодний зимовий день, і він, обтулившися кангуровим футром, ішов трохи скулений, але все ще немов пильно кудись поспішаючи. Пізнав мене за першим позирком і простягнув мені руку.
— Ну, як поживаєш, шибайголово! Здоров? Усе в гуморі? Все при апетиті, щоб з'їсти хоч одного визискувача на день? Га, га, га! Дуже рад тебе бачити.
Я запитав його, що поробляє у Львові і як йому поводиться на його одвічальнім становищі.
— Що? — скрикнув він і зупинився. — То ти не знаєш, що я постійно жию у Львові і що те становище вже від двох місяців займає хтось інший?
На мій сором, я не знав про се нічого і просив у нього вияснення.
— Е, се довга історія, хоч мені дивно, як се сталося, що ти так-таки нічогісінько не знаєш про неї.
Я звинявся тим, що довший час не був у Галичині.
— Ну, знаєш, любчику, се цікава історія, і тобі пожиточно буде почути її. Адже з тебе також кавалок поета, то, може, моя історія тобі й придасться де на що. Причинок до пізнання людей, любчику, але то такий, які тілько ми, політичні урядники, можемо призбирувати. А притім причинок до історії людської злоби! Класичний, побачиш сам! Але що се ми балакаємо на вулиці на такім лютім морозі? Ось ходи зо мною на хвилину. У Войцеховського3 сьогодні флячки, моя пасія! Знаєш, я тоді пустив тебе від себе голодного, то хочу сьогодні зреваншуватися. Ходи! При склянці пива якось наручніше оповідати.
Швидко по тім ми сиділи в теплій, хоч тісній, голій і досить темній сепаратці, заїдаючи тепле снідання і попиваючи баварське пиво. Пан староста проявляв прегарний апетит і, заживши дві тарілки флячків, розпочав своє оповідання.
— Що то я хотів казати тобі, любчику! Ага, вибори до сойму, будь вони богом прокляті! Не можеш думкою здумати, що се за закрутенина для нашого брата, політичного урядника! А яка одвічальність! У мене аж мурашки бігають поза плечима, коли подумаю про се. А додай іще інтриги, підшепти з найрізніших боків, підозрівання й зажалення. Багно, кажу тобі! А над усім тим мусить староста уноситися, як дух господень над водами. І коби-то йому хоч ізверха влегшувано його завдання! Та де тобі! Їм там досить — дати йому надзвичайну повновласть, зробити його, скажім так, паном над життям і смертю, — а потому що! Нехай собі, мовляв, справляється як уміє. Або ще й візьмуть та й уведуть його во іскушеніє! Гидота, кажу тобі!
Сі загальні міркування не дуже-то заохотили мене до слухання. Я завважив, що се для мене темна вода во облаціх.
— Зараз, зараз тобі проясниться, любчику! — сквапно відповів він. — Побачиш, що я не балакаю ніякої зайвини. Але здається, що ти нічогісінько не знаєш сеї історії, то мушу розповісти її тобі ab ovo4.
(Продовження на наступній сторінці)