— О, о, о! Хлопам? Яким хлопам?
— Або я знаю! Потому казав, що на бідних запише, а паничеві ні та й ні.
— Ну, а стара що?
— А стара, як та ворона, все своє: "Отже ж, не запишеш нікому, тілько нам! Отже, наші будуть ті гроші!"
— Що ти мовиш? — скрикнула Параска, б'ючися об поли руками.
— Що чуєш.
— Що ж вона гадає з ним робити?
— Або я знаю. Та видно, що щось вони гадають, бо потому ще добру хвилю самі без попа розмовляли тихіше, так що я не міг чути.
— Ой, то щось може вийти погане! — зо страхом сказала Параска.
— Певна річ. Ота стара відьма до всього спосібна. Та вже я буду її добре пильнувати.
— Пильнуй, пильнуй, може, з того щось доброго і для нас вийде! — сказала Параска і незначно, мов миш діркою, вишмигнула з возівні. Гадина тільки що простяг руку, щоб її обняти, та її вже не було.
— Параско! — кликнув він стиха вслід за нею, та вона вже була далеко. Маркітний сам на себе і на неї, Гадина хвильку постояв, подумав, а далі поліз на підрю і, прогорнувши собі в сіні вигідне леговище, ляг спати.
Тим часом Адась, виїхавши від матері, погнав долі селом туди, куди недовго перед тим вертав о. Нестор по розмові з ковалем Гердером. Розмова з о. Нестором ще трохи млоїла його, мов оскомина на зубах, та швидко інші думки прогнали те прикре вражіння. Була се плитка, легкомисна і наскрізь змислова натура, у котрої фізичні імпульси переважали над духовими, чуття перемагали думку. Дбати про далеке будуще, укладати якісь хитрі плани — не було його ділом: він ловив момент, не дбаючи про те, що́ той момент Сплодить і до якого кінця доведе. Життя було для нього тільки сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші було цілим змістом його змагань і заходів.
Порівнявшися з обійстям коваля Гердера, він почав їхати помаліше і просто брами три рази голосно луснув батогом. На подвір'ї загавкали пси, але з людей ніхто не обізвався, ніхто не виглянув на те лускання. Трохи маркітний, Адась поїхав дальше. Перед ним розкрилося широке безбережне поле, і його очі побігли по тім полю, мов бистрі шуліки, шукаючи за добичею. Он там серед високого жита що се таке мріє-похитується, червоне та повне? Чи то маківка така здорова? Ні, мабуть! Воно повзе, рушається межею, пробирається наперед до дороги. Адась повеселішав, радісно луснув батогом і вдарив по конях, котрі, чуючи запах знайомих піль і близькість стайні, форкаючи, помчалися стрілою. Ось уже близько та червона маківка. Видно виразно, що се не маківка, а дівоча голова, заквітчана та прибрана червоними та зеленими лентами. З-під тих квіток і лент роздається дзвінкий дівочий голос, ллється пісня, тужлива та притім якась кокетливо оживлена коломийка:
Била мене моя мати в четвер по вечері,
Щоби я ся не дивила в очі паничеві.
Ой бий мене, моя мати, хоч на смерть мя убий,
А я вийду на вулицю: "Паничу мій любий!"
Адась зупинив повозку супротив тої межі, по котрій ішла дівчина, і скрикнув радісно:
— Се ти, Маланко?
— Ні, — відгукнула Маланка і раптом потонула з головою у високім житі. Добру хвилю її не було видно, тільки чути було шелест жита, видно було, як воно розхилялося і хиталося там, де вона пробігла. Нараз Маланка, вся червона, як квітка, в білій сорочці і в червоній спідниці, вибігла з-поміж збіжжя, легко, мов серна, перескочила через рів придорожній і так же легко вискочила на повозку. Адась сидів напереді і сам поганяв кіньми, і Маланка обхопила його ззаду руками за шию і покривала його лице, чоло, очі і волосся безумними, палкими поцілунками.
— Ну, досить того, досить! — промовив Адась, держачи в одній руці віжки, а в другій батіг і не можучи собі дати ради.
— Любий мій! Дорогий! Гарний! Квітко моя! Раю мій! — шептала Маланка, не перестаючи його цілувати. — Я так і знала, що ти сам їхатимеш, надіялась тебе!
— Їдь зо мною на фільварок! — мовив Адась, обнімаючи її одною рукою і цілуючи її гарячі малинові уста.
Добре! — промовила радісно дівчина, але зараз посумніла і додала: — Але хіба тілько на коротку хвильку.
— Чому? Адже нині неділя.
— Все одно, роботи багато.
— Е, плюнь на роботу! Дадуть собі ради і без тебе.
— Ні, любий мій! Я слуга. А до того ще — знаєш? Вони пильнують мене. Батько заказав остро, щоб я з тобою не видалася, а сьогодні приводив навіть старого єгомостя, щоб мене упоминав.
— Ого! — скрикнув Адась.
— Ну, та я пустила йому туману в очі, сказала, що про тебе й не думаю ані ти про мене. Та проте коваль і його син готові зараз похопитись, куди я пішла, хоч я випросилась на часинку до Гапки, тої, що в дворі.
— Не бійся, не похопляться!
Вони їхали ще якийсь час гостинцем, а потім звернули на польову дорогу, що вела до фільварку. На полі не було ані живої душі, тільки дозріваючі збіжжя шуміли і хвилювались у легкім вітрі та де-де пасмуга конюшини наповнювала повітря медовим запахом.
— Ну, годі! — скрикнула нараз Маланка і легко, ледве чутно зіскочила з повозки. — Далі я не поїду. Тут уже близько фільварок. Міг би мене хто побачити з тобою.
— Що? Ти хочеш геть іти? Покинути мене? — сумно, м'яко промовив Адась.
— Завтра побачимось.
— Ні! Слухай, Маласю! Іди отсею межею, ввійди в сад, там є діра в плоті, там тебе ніхто не побачить, а садом доберись до альтанки і там зажди на мене. Я тілько хвилечку, тілько коні наміщу і слугам розпоряджу, що мають робити. А потім вибіжу до тебе і проведу тебе до свого покою.
— Е, не хочу! Боюсь.
— Не бійся, моє серденько! Чого тобі боятись? Я так зроблю, що ніхто тебе не побачить. Пообідаємо разом, а потім підеш собі додому.
Надія — провести спокійно кілька хвиль разом з улюбленим паничем, обідати з ним, наговоритися з ним досита — була дуже понадлива для Маланки, і по короткім вагованні вона пристала. Не кажучи й слова більше, вона шмигнула в збіжжя і щезла в ньому, а панич, весело підсвистуючи, поїхав до фільварку.
VII
О. Нестор увесь трясся, мов у лихорадці.
"Так ось воно як! Ось що сидить на дні тої чемності та прихильності, тої старанності о моє здоров'я, тої безкорисної услужливості! Спекуляція на мій маєток! Цинізм! Безвстидна грубість! Боже, боже!"
Тремтяча рука довго не могла попасти з ключем у дірку, щоб відімкнути двері від покою, а відімкнувши двері, він добру ще хвилю мучився, поки витягнув ключ, устромив його з нутрішнього боку і на два спусти замкнув двері зсередини.
— Не чуюся тут безпечним! — мурмотів він, обзираючи, чи щільно позамикані вікна. — Не чуюся... ані на хвилю... Ану ж їм задовго стане чекати! Ану ж вони... Господи, рятуй мене!..
Хороблива уява, зворушена недавно перебутою сценою, бентежила всю його душу, паралізувала всі зостанки його енергії. Він дивився і не видів, пригадував і не тямив, метався то сюди, то туди, хапався за одно, друге й десяте, ані в чому не міг найти ладу, ні з чим не вмів дати собі ради. Бачив добре, що вікна не замикаються щільно, що в них бракує скоблів, що в однім збита шибка і одчинити його знадвору нема ніякої трудності; бачив се виразно в тій хвилі, як не раз уже перед тим, — тепер бачив се навіть докладніше, чув живіше всю небезпеку сеї обставини та, постоявши хвилю з витріщеними очима перед вікном, метнувся безтямно в другий бік, бо щось іншого звернула йому на ум збентежена уява.
— Адже ж все наверха, по шухлядах, по кишенях! — скрикнув він і, ледве передвигаючи ногами, дихаючи приспішено і нерівно, побіг до свого покою і почав судорожно відмикати шафи, висувати шухляди, виймати різні старі реверенди, штани, камізельки, кваплячись, шукаючи чогось і зараз же кидаючи все безладно на купу. Нараз знов зупинився. Крізь вікно, обернене до полудневого заходу, кидало сонце до його покою ясний сніп світла. Йому здавалося, що крізь се вікно хтось заглядає до його покою, цікаво слідить за всім, що він робить, їдовито підсміюється з його безпомічного поспіху, з його безсильного шарпання. Він побіг до вікна, виглянув надвір — нікогісінько. Відійшов від вікна та тут же пригадав собі, що лишив його отворене.
— Боже мій, боже мій! — простогнав він, чуючи, що не може опанувати своєї тривоги і свого зворушення. А власне тепер йому треба би якнайбільше спокою і сили, щоб роздумати, розміркувати, що і як дальше почати з собою! Адже кожда хвиля опізнення грозить небезпекою. Він і так досі хто знає як глибоко залетів у западню через свою необережність, через недбальство, — ні, через сліпу віру в доброту і чесність тої жінки. Хто знає, які вона вже сіті на нього розставила! Хто знає, чи не навмисне, з обрахуванням вона вибухла сьогодні, визвірилась на нього з отсею звірячою фізіономією, щоби поразити його, спаралізувати його силу і спокій, зробити його безпомічним і безрадним у хвилі найбільшої небезпеки!
— Боже, боже! — стогнав о. Нестор, мало не плачучи і силкуючись, аж до болі в мізку силкуючись зібрати всі влади свого духу, спрягти в порядні ряди свої думки, запанувати над нервами, привернути рівновагу між постановами і вчинками. Він сів при отворенім вікні і почав вдивлятися в зелень дерев і синяву безхмарого неба. Свіже, тепле, запахуще повітря і вид широких, рівних, барвистих і спокійних площ трохи відсвіжили його нерви, навіяли на нього вспокоєння. Він почав дихати рівніше, повільніше; дрож уступила, і в голові почало прояснюватись.
(Продовження на наступній сторінці)