Ось і професор увійшов. Відітхнувши хвилину при столі, він устав і викликав мене до таблиці. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалі писання чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горіхом: усякі знаки з-під моїх рук виходили криві, гачкуваті, розлізлі, так що звичайно подобали на старий пліт, у якім кожний кіл стримить у інший бік, а хворостини півперечні стримлять самі по собі, не можучи здибатися з колами. Але що було робити:
викликав професор, треба йти. Я став коло таблиці і взяв у праву руку шмату, а в ліву крейду.
— 35! — крикнув професор і озирнувся на мене. — Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лівкутом будеш писати, га?
Я перемінив нещасливі знаряди премудрості в обох руках, відтак підвів праву, як міг, догори і ледве дістав до половини таблиці. Завдання писати на таблиці цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самі "скрутні" цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писанні цифр, я довго думав, як би то воно написати оту прокляту трійку, щоб її зладити таку кругленьку і з таким зубчиком на середині? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини від зубчика, потягнути відси насамперед горішній, а відтак долішній каблучок * (* Каблучок — кружечок.). Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на таблиці. А тут іще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть і як мучуся, тиснучи крейду до таблиці, то проклятущі штрихи все виходять такі худі та тонкі, що ледве їх видно. З тяжкою бідою я намалював трійку.
— А що, вже? — кричить професор і обертається до мене.
— Ще... ще ні, — відповідаю я і, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розуміється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.
— Що, що, що? — скрикнув професор і прибіг ближче до мене. — Як ти пишеш, як?
Я мовчав. Дрижача рука дотягла штриха на таблиці. П'ятка подобала радше* (* Радше — швидше.) на Г, ніж на круглочереве, гребнясте 5.
— Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор іменував школярів), то ти не знаєш, як пишеться 5?
І, не ждучи відповіді на се питання, професор одною рукою вхопив зі столика широку лінійку, а другою мою руку, з якої вилетіла крейда, і голосний ляск залунав по класі. Долоня моя налилася кров'ю і стала якась ніби грубіла, а попід шкірою немов мурашки забігали. Я, змалу твердий на біль, не заплакав, тільки скривився.
— То не знаєш, як писати 5? Не видів, як я писав? А диви, як пишеться 5, — от так! — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав насамперед на таблиці величезну п'ятку, а відтак на моїм лиці таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.
— Пиши далі, — крикнув до мене, — 48! Я взяв крейду і почав писати. Професор дивився ще хвилю. Четвірка вдоволила його, і він пішов знов між лавки.
— Чому не пишете? — крикнув він грізно до хлопців, котрі напів з усміхом, а напів з ляком дивилися на те, що діялося при таблиці. На крик професора всі голови нахилилися додолу, мов жито від вітру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.
— А ти, старосто, як написав З? — питає професор одного.
Замість відповіді, замість пояснення — ляск ленією по лапі.
— А то що зверху, над 5?— питає другого.
— Капнуло з пера.
Знов ляск лінійкою по лапі.
— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.
— Та я... про... прошу пана професора, — чуть крізь сльози голос Степана Леськового.
— Що? — кричить професор гнівно.
— Я десь олівець загубив.
В тій хвилі з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олівець, який лежав тепер супокійно в моїй торбі, не був Степанів. Ніяким світом! А все-таки при тих його словах я так залудився * (* Залудитись — злякатися.), рука моя так затремтіла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був написати її.
— Так, — крикнув професор, — загубив? Постій-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотів професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярі, знали лиш тільки, що професор два дні тому дуже сварився з Степановим батьком і, видимо, лишень шукав притоки * (* Притока — причіпка, привід.), аби за вітця помститися на хлопцеві; а крім того, ми бачили, що сьогодні професор трохи п'яний і що, значить, без бійки не обійдеться.
— Марш на середину! — крикнув він до Степана. Бідний хлопець, видко, знав, що його жде, і не швидко рушався; професор ухопив його за довге, біляве волосся і виволік насередину.
— Тут стій! А ти, — обертаючись до мене, — написав уже?
— Написав.
— Сідай! А ти йди до таблиці!
При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось відітхнув, раз тому, що сам сидів на безпечнім місці, а по-друге, тому, бо думав собі, що чень уже Степанові не буде нічого за олівець, коли його професор післав до таблиці, — бо те знав я, що Степан писати вмів. Тільки чуючи, яким гнівним голосом диктував професор Степанові цифри, як лютився, видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Мені було так тяжко, немов щось шептало мені внутрі, що коли буде що злого Степанові за олівець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплелися в моїй голові, не знаю, але те тільки певно, що я тремтів, мов трепетовий * (* Трепетовий — осиковий. лист.)
Степан пише цифри та й пише, вже записав цілу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чім-будь, але годі.
— Досить! — кричить він. — А тепер лягай!
— Та за що, прошу пана професора? — обзивається Степан.
— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув ті слова. Професор шукав різки в останній лавці, а бідний Степан блідий, дрижачи, стоїть при таблиці і мне шмату в руках.
— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крізь сльози, видячи професора, що наближався з різкою в руці-
— Лягай! — крикнув той і, не ждучи далі, вхопив Степана за волосся, перевернув його на крісло і почав щосили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тільки дужче дразнив оп'янілого професора.
— Аби ти знав на другий раз, як олівці губити! — кричав він задиханим, уриваним голосом, і різка ще сильніше засвистала, оперізуючи тіло бідного Степана.
Що діялося зі мною в тій довгій, страшно важкій хвилі? Перша думка, яка митом шибнула мені через голову, була — встати і сказати, що я всьому винен, що Степанів олівець у мене, що я знайшов його і не віддав Степанові. Але страх перед свистом різки насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло мов залізними кліщами. Крик Степана прошибав мені груди. Холодний піт обілляв мене цілого; я виразно чув біль, гострий біль від різки, чув його на цілім тілі і так живо, що всі мої мускули мимоволі корчилися і тремтіли, а в горлі щось захлипало голосно, на цілий клас. Але тривога обдала всіх такою мертвотою, що, незважаючи на гробову тишу, ніхто в класі не чув мойого хлипання.
А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице його посиніло з натуги, пальці судорожне впилися в професорові коліна, ноги кидалися в повітрі, але різка не переставала свистіти в повітрі, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював тридцять дитинячих серць у класі, витискав новий крик болю і розпуки з груді Степана. Я не тямлю вже — ох, і пригадувати не хочу! — що діялося в мені під час тих страшних хвиль, які чуття перелітали по моїм тілі, який біль проникав мої сустави, які мислі шибали по голові. Та ні, — мислей не було ніяких! Я сидів холодний, задубілий, мов камінь! І тепер іще, по шістнадцятьох літах, коли нагадую ту хвилю, бачиться мені, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тім'ю, і що будь таких хвиль багато в моїм дитинстві, з мене вийшов би такий самий туман, як ті, котрих бачимо сотки в кожній нижчій школі нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично й духовно діти, котрих нерви відмаленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шістьох літ задурила професорська дисципліна.
Вкінці стих свист різки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на поміст. Професор, червоний, мов буряк, кинув різку і сів на крісло, з котрого тільки що скотився Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова. В цілім класі було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорожно хлипаючи.
— Не встанеш ти? — прошепотів професор, копаючи його ногою в бік.
Степан по хвилі ледве-ледве підвівся на ноги і став, держачися рукою лавки.
— Марш на місце! А знай, як на другий раз олівці губити!
Степан пішов на місце. В класі знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився трохи і почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпатися недобре. Думка про се ще гірше дразнила його, і він схопився і почав мовчки бігати по класу, важко сапаючи.
— А, драби * (* Д р а б — босяк, обідранець.), розбійники!— крикнув на ходу, не знати, чи до нас, дітей, чи до неприсутніх ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бігає професор по класу, знов сапає і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить:
— Додому!
(Продовження на наступній сторінці)