— Не знаю. Я хотів придивитись, але той не допустив. А з ним і другий, страшний такий. Мало мене не вбив. Відтак зажадав сто ринських, а ні, то, каже, недужого туй в лісі покину, а сам до Дрогобича до суду йду.
— Гм,— сказав Борис,— се щось негарно. А що за жиди?
— Якісь на бориславських ріпників похожі, а кажуть, що з нашого села родом і сюди ж вертають із зарібку.
— Ходім до них, побачимо! — сказав Борис. — Знаєте, я троха медик, хоч досі тілько два роки медицини слухав. Ну, але на ранах розуміюся, в клініці трупів різав доволі! Але тихо підходьмо!
Підійшли нечутно і стали всі три над яром. Жиди сиділи оба поруч плечима до них і щось живо між собою шваркотали.
— А котрий ту між вами скалічений? — скрикнув голосно Борис.
Оба жиди кинулись, як опарені, і змішались; менший, все ще закривавлений від ніг до голови, очевидно, не знав, чи стогнати, чи втікати; не мило було й великому, коли замість одного панича побачив трьох, а надто ще одного з них зо стрільбою на плечах. Але менший швидко отямився.
— Ох, ох,— застогнав він,— я ранений! Я скалічений!
— Ану, покажи свої рани, — сказав Борис, підходячи до нього.
— Ох, не рушайте мене! Не хочу! — стогнав жид.
— Покажи! — грізно крикнув Борис. — Я доктор.
— Доктор, — повторив з недовірчивим наголосом жидок. — Відки би ту доктор взявся?
Але Борис не вдавався в довшу розмову, тільки взяв жида за одну руку, оглянув криваві місця і сказав коротко:
— Брешеш, здоров!
Взяв другу руку, — те саме. Общупав лице — те саме. Общупав одну ногу — то само. Жидок сидів, мов остовпілий, не знаючи, що з ним діється. Елькуна також стояв недвижно, понурий, сам не свій. Борис оглянув другу ногу. Нараз жидок крикнув з болю.
— Ага, ось твоя рана! — сказав Борис. — Так я й думав. Одно зерно шроту в литку застряло. Ну, пусте діло. Лягай на живіт!
— Що пан хочуть зо мною робити? — запитав, тремтячи, жидок.
— Лягай на живіт, чуєш, чи ні?
Жидок ляг.
— Гей ти, довгий, — обернувся Борис до Елькуни, — сюди ходи!
Елькуна наблизивсь.
— Сідай йому на плечі! —сказав Борис.
— Що? Ви одуріли, пане? Адже задушу. Бачите, який він слабовитий!
— Не бійся, я за те відповідаю. Не візьме його мара. Сідай!
Елькуна стояв, вагувався.
— Сідай, кажу тобі! Чи хочеш, щоб йому гангрена в нозі кинулась? Тоді певно треба ногу відрізати, і дрогобицький суд нічого не поможе!
Елькуна трохи поблід і не змагався довше: сів на плечі брата, лежачого на землі, мов на коня, врозкрач.
— А тепер ви держіть за ноги, — скомандував Борис.
Паничі прискочили і вхопили жидка за обі ноги.
— Держіть же міцно! А ти, великий, як даси йому рушатись та кидатись, то й тебе отим ножем черкну!
— Ох, що пан хоче зо мною робити? — простогнав спрепарований таким способом жидок, що досі мовчки слухав, що з ним роблять.
— Мовчи, дурню, не твоє діло! — відрізав Борис, виняв з подорожньої торби ланцетик, промив водою рану і крихітку розрізав шкіру.
— Ой, ой, ой, ой! — запищав жидок. Борис одним смілим рухом ланцета видобув шрот з рани. Жидок верескнув щосили.
— Готов, пустіть його, — сказав Борис і спокійно обтер ланцет з крові, і сховав назад до своєї торби. Елькуна встав, паничі відскочили, а невеличкий жидок звільна піднявся з землі, здивованими очима поглядаючи то на доктора, то на паничів, то на свою закривавлену рану.
— Будеш здоров, — сказав до нього Борис — Постій лишень, нехай затамую кров і рану зав’яжу. — І він виняв з тої ж торби польову порохнавку, затамував кров, а опісля роздер Едмундову хустку і обв’язав нею ногу жидові. Оба жиди мовчки гляділи на його порання.
— Ни, а за мій біль що мені буде? — сказав по хвилі намислу ранений жидок.
— Чотири неділі на місяць, от що, — сказав Борис. — Чи, може, сто ринських хочете? Га, як хочете, то, про мене, біжіть до дрогобицького суду. Може, там і дістанете!
— Пан ласкаві жартувати, — сказав невеличкий жидок, — але що я, бідний жид зароблю з такою ногою?
— За три дні загоїться, — відрізав Борис.
— Ох, за три дні! Ні, я чую, воно так болить, що й за місяць не загоїться. Ох, як болить!
І жид попробував встати на ноги, але зараз же сів на землю, стогнучи та зойкаючи.
Між тим Тоньо і Едмунд пошептались з собою, Едмунд виняв з елегантної, бісером вишиваної портмонетки два дукати, що дістав оноді від матері, і дав їх раненому жидкові.
— Ну, на тобі за біль! — сказав.
— Ох, спасибі вам! — задріботів жидок. — отсе файн пурец! Дай вам, боже, много літ жити! Таки змилувалися над бідним жидом!
— Не стоїло! — сказав сердито Борис, і всі три паничі пішли горі яром.
— Ну, та й доктор же з тебе, Епамінондо! — сказав Тоньо, клеплючи Бориса по рамені. — А куди ж ми тепер?
— Як то куди? До села.
— А в селі маєш кого знакомого?
— Крім вас, здається, нікого.
— Ну, то просимо ж до нас. Обідати давно вже пора. А ми з Мундзьом, бач, якого звіра уполювали! — І показав кленя.
— У, та й здоровий же! Ну, на честь такої ловлі варто й піти. А при тій оказії і батьків ваших пізнаю, — також користь.
А жиди між тим по відході паничів хвилю сиділи мовчки, мов приголомшені.
— Проклятий отой доктор, — сказав вкінці менший з них.— Через нього, може, нам сто гульденів з рук вислизнулося. А Rich’n saanen Tat’n aran!* А той дурний панич готов би був дати! Ну, але й так добре пішло. Отсі два дукати — то початок нашого маєтку! Дай боже, щоб початок був щасливий! Тьфу, тьфу на все зле! Ху, ху!
І він обхухав зі всіх боків блискучі золоті монети і сховав їх до шкіряної мошонки, що висіла у нього на груді на мотузочку через шию. Затим стогнучи встав і при помочі здоровенного Елькуни штильгукаючи почав ступати. Але чим дальше, тим ліпше ступав. І так, підпираючи один одного, серед живої розмови, переплітаної інколи стогнанням, брати поплелися вільним кроком до села.
IV
Але один тяжкий досвід ждав його, і то з такого боку, з якого він всього менше міг його надіятись. У Міхонського була жінка, молода, круглолиця, середнього росту, зграбної фігури женщина з легкими рум’янцями на щоках, з червоними, як калина, губами і пишними, розкішними чорними, мов смола, косами. Хто його знає, яка лиха доля спарувала нервного слабовитого і підтоптаного нещастями учителя з сею женщиною, горячокровною, молодою і бажаючою за яку-небудь ціну ужити життя і його розкошів, з сею грудою живого тіла, в котрім духові сили дрімали нетикані, а душі було якраз хіба тілько, щоб надати палкого блиску її чорним прекрасним очам.
Пані Міхонська зразу немов і не запримічала Бориса. Але коли він дійшов до сьомого класу, зразу й запримітила його. В сьомім класі йому минуло дев’ятнадцять літ, і був він хлопець такий, що ніхто й не пізнав би в нім колишнього занедбаного та неохайного школярика, що босяком ходив по поруччю понад потоком. Високий та огрядний, повновидий і гарно прибраний, певний в рухах, спокійний в мові, він був справді кавалером, якому в Перемишлі й з дорослих паничів мало котрий міг стати під пару. А надто в його очах ясніла та грала розбуджена думка, світився розум, його мова була скромна, але далека від тої книжкової премудрості, сполученої з наївним незнанням життя, яка звичайно стрічається у гімназистів. Борис все і всюди говорив простодушно й щиро, немов закони тупоумного містечкового приличія зовсім не писані для нього. І з усього видно було, що ті закони не чужі йому, що він знає їх, що вміє бути делікатним і здержаним, де того треба, але погорджує тими незлічимими пустими церемоніями, котрими провінціальне "товариство" обпутує всі свої кроки, мов павутиною, і старається по змозі зробити собі товариське життя нудним та докучливим. Серед того заскорузлого в формалізмі а убогого духом товариства Борис повертався свобідно, не як вищий, але як чоловік з іншого світу, як якийсь гість з чужих сторін.
— Будь-що-будь, а все видно хлопа, — шептала про нього пані суддиха пані касієровій.
— О, певно! Хлопа цивілізуй і вчи, а все-таки кров хлопська своє слово скаже. Нема традиції! Нема живого зв’язку з минувшим, та й годі!
Але хто знає, чи не та іменно "недостача традиції", як казала пані касієрова, чи не та свіжість в цілій появі Бориса, та повнота сили і певності себе, що проявлялася в кождім його руху, — чи не те іменно найбільше звернуло на нього очі пані Міхонської. Довго вона не зважувалась займати його, але вкінці при першій нагоді таки не встояла. Раз якось Борис, прийшовши до Міхонського, не застав його дома. Вже хотів вернутися, коли в дверях кабінету появилась пані.
— Що то, втікаєте? — сказала вона, всміхаючись і блиснувши своїми перловими білими зубами.
— Жаль, що не застав пана професора, — сказав Борис.
— Ну що ж, ходіть до кабінету і заждіть на него, — він швидко повинен прийти.
Борисові справді треба було на щось Міхонського. Не підозріваючи нічого, він увійшов, поклав шапку і почав ждати.
(Продовження на наступній сторінці)