— Слухайте, пане, — сказала вона з дивним якимсь усміхом. — Вас колись в гімназії славили Епамінондою, говорили, що ви ні за що в світі не збрешете. Як би я рада хвильку поговорити з таким чоловіком, о котрім могла б знати, що він буде говорити мені о всім чисту і щиру правду!
Борис пильно глянув на неї, не розуміючи, до чого змагає сей незвичайний вступ.
— Так ви, пані, думаєте, що я змінився против давнього, що брешу?
— Що ж, негарно було б такому дорогому гостеві казати щось подібного, але коли вже на те пішло, щоб правду сказати, то так.
— І по чім же ви, пані, судите?
— По чім я суджу? Гм! Ну, то скажіть же мені по правді, як ви стоїте з панною Трацькою?
— Ніяк не стою. Пізнались, розстались, та й годі.
— Чи справді годі? Чи справді між пізнанням і розстанням нічого не було?
— Пані, — сказав уражений Борис, — ви не маєте права о те питатися. І нащо вам се знати?
— Знаю, що не маю права, — спокійно відказала пані Міхонська, — але впевняю вас, що для мене се річ троха чи не так само важна, як і для вас.
— Не розумію вас, пані, — сказав Борис. — Чим може бути для вас важним те, що я або хто другий собі думав, марив та фантазував?
— Щодо кого другого, то справді все те мені зовсім рівнодушне, але щодо вас, то ні.
— Щодо мене? Як же се так?
— Бо я вас люблю, — сказала пані Міхонська, не спускаючи з нього своїх палких очей.
— Пані, — сказав Борис, — позвольте вас попросити о одну річ.
— Що такого?
— Не згадуйте більше о тім, не повторяйте того слова! Коли б ви знали, як болюче разить воно мою душу, які важкі спомини будить в моїй тямі, то ви й самі порозуміли б, що вже одних сих споминів досить, щоб нас розділити назавсіди.
— Що ж се за спомини такі? Я нічого такого не знаю,— сказала півголосом пані Міхонська, схиляючи очі вниз.
— Не прогнівайтесь на мене, пані, — відказав Борис,— але я не можу вам сього розказати. Прошу тільки вірити мойому слову. Впрочім, ви й самі, може, догадуєтесь потроха всего.
— Нічого не догадуюсь. Що ж се такого, скажіть на милість божу, не мучте мене!
— Невже ж ви, пані, не пригадуєте собі нашої першої стрічі?
— Пригадую. Ну, і що ж з того? Хіба се така вже страшна річ?
— Ні о кім не суджу, але для мене вона була страшна. І невже ви, пані, не тямите, що в три дні опісля помер ваш муж?
— Тямлю, і знов не бачу, що в тім такого страшного.
— І невже ви не допускаєте ніякого зв’язку між одним фактом і другим?
— Що, що ви мовите?
— Нічого я не мовлю, тілько питаюсь вас!
— Зв’язку між одним фактом а другим? Який тут може бути зв’язок? Мій муж був віддавна хорий, — ну, і вмер. Мій муж не знав нічого...
— Думаєте, що не знав?
— Не міг, не міг нічого знати!
— Помиляєтесь, пані,— він все знав.
— Все знав? Се не може бути! Від кого ж міг він про се дізнатися? Хто міг йому се сказати?
— Я, пані.
— Ви? Нещасний! Так ви убили його!
— Ні, пані, правда убила його. Я не перечу, що й я ту дещо винен, але признайте; пані, що не сам.
— О, мій боже, мій боже! — ридала пані.
— Признаєте тепер, пані, що нам годі думати о любві і о всяких подібних річах, бо між нами стоїть труп вашого мужа, а мого найліпшого вчителя, мого другого батька.
Тим часом пані кинулась на лавочку під розлогою яблунею і сиділа мов зламана, заклинивши руки над головою. По лицях її котились сльози і падали на чорну вдівську сукню, котру вона носила після мужа. Борис стояв перед нею з похиленою головою, сумний, задуманий.
— О, я нещаслива, — ридала пані, ламаючи руки,— пропала моя доля! І чим я в бога винна, що дав мені кров гарячу і бажання життя? Чи ж за те, за одне те я маю марно гинути, пропадати? Борисе, милий мій, — скрикнула вона, зриваючись і хапаючи його за руки, — молю тя Христом богом, не кидай мене, не погорджуй мною! Роби зо мною, що хочеш, карай мене, як тобі подобається, тілько не кидай мене! Ох, коли б ти знав, як я тебе люблю! Ніхто тебе так не любив і не буде любити! Забудь тоту куклу, що робила собі іграшку з твого серця, — вона не стоїть одного волоска з твоєї голови! Жий зо мною! Я буду тобі вірною дружиною, буду тобі слугою, чим хочеш, тілько не відтручуй мене! Бачиш, я женщина і шляхтянка, а я не то що не цураюсь тебе, хлопського сина, я руки твої цілую, — не погорджуй мною!
І вона в безумній жарі притисла його руки до своїх уст і почала цілувати їх. Борис стояв, мов оголомшений, мов прибитий тим наглим вибухом довго здержуваного чуття. Він не знав, що йому діяти, І надармо силувався відняти свої руки від уст молодої вдови.
— Пані, — сказав він,— змилуйтесь, схаменіться! Ще хто побачить!
— А, що мені до того! — скрикнула вона, запаленівши ціла, — нехай бачить хто хоче! Я плюю на всіх! Я вільна і можу робити, що мені подобається. Борисе, милий мій, скажи, ти не відтручуєш мене?
— Змилуйтесь надо мною, пані, — сказав Борис. — Я ж вам іно що висказав свій погляд на наш стосунок. Що ж я можу вам більше сказати? Чи ж ви думаєте, що зв’язок наш серед таких обставин міг би бути щасливий, навіть коли б інших перешкод не було? А є ще й інші.
— Які, скажи! — ледве дух переводячи, прошептала Міхонська.
— У мене, пані, є родичі, прості селяни...
— Пусте, пусте, пусте! — замахала рукою пані Міхонська. — Спровадимо їх сюди, нехай жиють при нас. Мій батько недовго пожиє, а хоч і пожиє, то ви бачили самі, що він нікому води не закаламутить. Будемо жити разом, будемо робити і будемо мати!
— А по-друге, пані, що я? Недоварений студент. Таким я оставатись не хочу. Я мушу скінчити медицину, вже хоч би для того, щоб життя моє не було змарноване, щоб я на всякий случай мав о що руки зачепити.
— Хіба ж у мене вже так зовсім голо і пусто, щоб не було о що руки зачепити?
— Се у вас, пані, але не у мене. Я не хочу бути нічиїм слугою, але також і нічиїм тягарем. А по-друге, я хочу найти собі роботу, пожиточну й для ширшого загалу людей.
— Ну, добре, добре, і з тим я згоджуюсь. Нехай і так! Поберемось, а відтак іди собі, кінчи медицину, вчися. Я терпливо ждатиму на тебе, вижидатиму тебе, як сходу сонця. О, милий мій, яка я щаслива буду!
— Стійте, пані, — сказав Борис, — я ще не скінчив. Між нами різниця роду, традицій, привичок...
— І се пусте! Що мені рід? Ніякого роду, крім батька, у мене нема, і знати я нікого не хочу. Коли тілько я в своїх чотирьох стінах буду щаслива, то з усього прочого сміюся.
— Між нами різниця народності.
— А їй ти се говорив? — зміненим, острим тоном нараз спитала пані Міхонська.
— Кому — їй?
— А тій куколці порцеляновій, пані Трацькій? Адже між тобою й нею всі ті різниці так само заходять, а, крім того, ще й та одна, що вона тебе не любить!
— Пані! — скрикнув Борис.
— А, бачиш, і Епамінонду правда вколола! Скажи, може, брешу? Може, не правда, що ти...
Вона не докінчила. Щось давило її в горлі, немов якесь важке, погане слово хотіло вирватись з її уст, і вона насилу, з крайнім напруженням волі втолочила його назад вглиб душі.
Борис з якимсь переляком глянув на неї і, не кажучи й слова більше, звільна відійшов. Вона не кликала його, сиділа на лавочці, бліда, з дрижачими губами і з похиленою вниз головою. Борис, покинувши її, у важкій нетямі пішов садком над потік, сів над самим берегом і довго-довго, не думаючи нічого, глядів на бистро пливучу чисту воду, що стиха рокотіла, б’ючись об каміння. Його очі слідили за роями дрібних зеленкуватих та золото-жовтих здерок, що плавали по воді, пхалися до берега, уганялись за комариками та частенько аж над воду підкидувалися, залюбки гуляючи в хрустальній, холодній воді. Сей ненастанний рокіт хвиль, їх одностайне мигання перед його очима якось успокоювало, вколисувало його. Він старався вловити осібну фізіономію кожної хвилі, розпізнати її серед течії тоді ще, коли вона вже опала і друга на її місці піднімалася і опадала. Вкінці йому здавалось, що й сам він не що більше, як хвиля: один момент підняв його понад бурхливе, неспокійне плесо суспільне, а зараз же слідуючий момент зіпхне його назад, вглиб того плеса, і занесе всякий слід його існування, його терпінь, праць, надій і розчарувань. І що ж значить той один момент, котрий його підніс? Се одна точка в безконечнім ряді моментів, а прецінь для нього в тій точці — все. І чи не дитяча, пуста забава — розсліджувати в тій точці якусь індивідуальну фізіономію? А прецінь у незначучім обрубі тої точки кілько ж то змагань і боротьби йде на те, щоб виробити і удержати сю індивідуальну фізіономію, все те, що люди зовуть свободою, переконанням, незалежною і розумною працею! Точко геометрична! Краплино серед потоку! І що значать ті твої змагання та болі? Та ба, самі вони нічого не значили б, якби не були випливом вищого закону, самої натури людської, якби не були конечним проявом могучої сили, котра каже хвилям розбивати скали і запліднювати поле, котра, порушуючи точки, творить круги І світові кулі.
(Продовження на наступній сторінці)