І, обережливо ступаючи по нерівно кладених плитах, обоє вийшли на ганок. Раз чи два рази пані Міхонська ступила недобре і пошпоталась на камінь, в таких разах вона дужче спиралася на Борисове рам’я, щоб не стратити рівноваги. А йдучи на ганок горі дерев’яними стародавніми сходами, вона ще раз ступила фальшиво і справді стратила рівновагу. Ахнула, захиталася і цілою верхньою частею тіла налягла на Борисове плече. Її лице прихилилося близесенько до Борисового, її капелюх скинув у нього крисатий капелюх з голови, а її повні круглі груди міцно притислись до Борисового боку. Вона почула, як під тим дотиком у Бориса по цілім тілі перейшла легка судорога, і нічого не сказала, тільки всміхнулася.
— Ну, спасибі вам, — сказала вона, коли вийшла на ганок, — спасибі, що провели. А сильні ви! І як певно ступаєте, хоч і по незнакомім місці! Ну, але тепер я вас поведу. Прошу за мною!
В покою, що служив і їдальнею, і канцелярією, і спальнею пана Ремби, стояв уже накритий круглий стіл. Посеред стола стояла лампа. До стола приставлені були два крісла. На комоді стояла купа тарелів, а перед паном Рембою фляшка якоїсь червоної горілки і порожня чарка. Пан Ремба сидів на кріслі, очевидно ждучи більш на вечерю, ніж на доньку, бо плямкав обвислими губами і держав в руці вилку, хоч тарілки ще були порожні.
— Добрий вечір, татку! — скрикнула дуже голосно пані Міхонська, входячи до покою і наближаючись до батька, щоб поцілувати його в руку. — А от я таткові й гостя привезла: пан Борис Граб, медик, доктор!
Борис мовчки уклонився. Старий довгу хвилю поглядав на нього, плямкаючи губами, немов старався розсмакувати сю новину, а вкінці сказав до дочки:
— А відки?
— Від Трацьких. А родом не знаю відки.
— Від Старого Міста, — сказав Борис, намагаючись також говорити голосно, щоб і старий вчув.
— Ну, сідайте, будемо вечеряти, — сказав старий І сів. Пані Міхонська метнулась по покою і поставила для Бориса крісло праворуч себе, близесенько. Поставила й тарілки, поклала ложку, вилку і ніж, а все те так швидко, справно та легенько, мов бог зна яка обережлива молода хазяйка. Параска внесла вечерю. Старий Ремба, скоро тільки побачив полумисок на столі, забув, бачилось, про все проче на світі, крім їди, не глянув ні на кого, не зупинявся, тільки плямкав та сьорбав, та жував своїми беззубими яснами, та ковтав, протягаючи довгу тонку шию, мов індик, котрого напихають ячмінними галушками. І дочка ані крихітки не займалася батьком, немов і не сидів він обіч неї, зато припадала коло Бориса і услугувала йому, мов романтичний кавалер дамі. Сама вибирала щонайкращі кусники і клала йому на тарілку, сама налила йому склянку води, добула малинових конфітур, а притім не переставала припрошувати, та приговорювати, та присолоджувати своїми чарівними усміхами.
— Ні, пане Борисе, — сказала вона під кінець вечері, — сама не знаю, що зо мною діється. Але коли отак бачу вас в моїм домі, при моїм столі, то так якось мені здається, немов вертають мої найкращі дівочі часи і всякі золоті надії та тривоги, та бажання. Так от, немов я вибираюся на перший бал. Ви любите бувати на балах?
— Може б, і любив, коли б умів танцювати.
— Як то, не вмієте танцювати? — скрикнула пані.
— Хоч і як мені встидно, але мушу признатися, що не вмію, ви ж знаєте, пані, що я те тілько і вмію, чого навчив мене ваш покійний муж. А танців він мене не навчив.
— Що за шкода! А я думала, що ви танцюєте!
— Чим же шкода! Я думаю, що для мене воно й ліпше.
— А то чому? Адже ж лікарі говорять, що танці навіть для здоровля дуже корисні — рух...
— Так то так. Корисні, кому корисні, а для мене, може, були б і некорисні. Може б, я надто пристрасно їх полюбив, часу б багато тратив, або що. А так ліпше.
— О, о, о! Який пристрасний! — сказала пані Міхонська. — Хто б подумав, що й справді так, якби вас не знав ближче.
— Що ж, прошу пані, — не штука чоловікові бути розумним, розважливим і уміркованим, коли без сильних покус живе. А коли б моє життя пішло було іншою течією, то хто знає, який би я вийшов. І танці, по-моєму, тож свого рода покуса: при танцях всякі знакомства заводиш, кров розгрівається, ну, розуміється, і розум затемнюється. Бог з ними!
— Чи бач, який законник строгий, який камедула! — скрикнула пані. — Ну, ну, знаємо ми вас, святих та божих! — І погрозила йому пальцем.
В тій хвилі пан Ремба, попоївши, встав, перехрестився, позіхнув і, обертаючись до доньки сказав:
— А що, пора спати?
— Пора, татку, пора! — сказала вона. — Параско, іди постели панові. Нехай татко роздягаються! А ви, пане Борисе, також уже спати хочете?
— Що ж, хотіти не дуже хочу, — сказав Борис, — але все-таки втомлений.
— Звісно, звісно! Ну, ходіть же за мною сюди, до другого покою, нехай тут татко роздягається. А я вам тим часом постелю в салонику. Там вам добре буде — і спокійно, і не жарко, і вигідно.
І вона метнулась до комоди виймати простирадла та ковдру. Борис тим часом вийшов до другого покою, а відси на ганок. Ніч була ясна, небо повне звізд. Вода шуміла круг дому, мов клекочучий в казані кип’яток. Здалека крізь той клекіт доносилося рівне, голосне рокотання жаб. Дикий цап кричав десь в лісі жалібно, різко. В садку шелестіли розлогі яблуні. Було холодно і вогко. Борис глибоко вдихував свіже повітря, немов насилу вирвався з якоїсь душної ями. Голова його була така якась важка та притомлена, що ніяка ясна думка не вирізувалась з-під навислої сутіні. Постоявши довгенько, він стиха вернув до покою, щоб зараз же лягти спати. Ледве зробив ступінь в темнім покою, коли наткнувся на щось м’якого.
— Ах, то ви! — впівголоса скрикнула пані Міхонська, коли Борис лапнув її рукою за плече. — Боже мій, як ви мене перелякали!
— Перепрошаю, дуже перепрошаю! — лепотів змішаний Борис.
— Ну, ну, нічого, — сказала пані, сміючись. — Ну що, гарна ніч?
— Чудова!
— О; я так і думаю, що вам ту ліпше подобається, ніж у Трацьких!
— Добраніч, пані! — сказав Борис, перериваючи її балакання.
— Добраніч! Спокійної ночі! — сказала пані. — От туди, туди!
І вона відчинила перед ним двері до салоника, в котрім постелено було на помості, а на столі світилася свічка. Борис увійшов і запер двері, — хотів і замкнути, та в дверях не було ключа, ані ніякої защіпки. Роздягся, ліг, погасив свічку і зараз же заснув твердим, здоровим сном.
На другий день прокинувся досить пізно, — вже сонце геть геть було високо. Розкрив очі і почав розглядати салоник, що служив йому за спальню. Була се невеличка комнатка, чисто вибілена, на воскованім помості. На стінах висіло кілька олійних образів в старих золочених рамах і одне доволі велике дзеркало, а також група фотографій. В однім куті стояв фортеп’ян з купою нот, в другім круглий столик, під вікнами софка, а попід стіни і коло столика кілька крісел, вибиваних темно-червоним оксамитом. До салоника вели тільки одні двері, — вони якраз відчинилися. Ввійшла стара баба куховарка і внесла вичищені Борисові черевики та убрання. Побачивши, що він уже не спить, стара зупинилася над ним і дивно якось, добродушно всміхаючись, почала йому придивлятися.
— Добрий день вам, паничуню! — сказала вона.
— Добрий день, бабко! А що, може, я заспав, — час уже вставати?
— Робучі люди вже давно повставали і в поле пішли, а панам вільно й довше повчасуватися, — сказала стара, хитаючи головою.
— А наші панство вже повставали?
— Паннунця встали, а старі пан ще лежать. Але й вони зараз будуть вставати.
— Ну, добре, то й я встаю. А є ту у вас близька стежка до потоку, — я би пішов до потоку митися.
— О, а то пощо? Над потоком трава, роса. Я пану зараз мидницю принесу! Але най пан не дуже квапляться, ще час!
І стара, рушаючи губами і трясучись, потюпала за мидницею. Тим часом Борис встав і почав одягатися. Стара принесла мидницю, збан води, мило, рушник, гребінь і щітку до зубів, — все те було, очевидно, кимсь третім накладене їй до рук в порядку, щоб не розгубила по дорозі. Вона ввійшла всміхаючись і киваючи головою, поставила все на дерев’янім стільчику і стала обіч, заложивши руки за пояс.
— Ну, можете собі йти! — сказав Борис.
— Ні, паниченьку. Паннунця казали, щоб я зачекала, може, вам треба буде зілляти води на руки.
— Не треба, бабусю. А як вас маю звати?
— Параска, паничуню, Параска! То не кажете, що вам не треба води на руки лляти? Ей, може, треба? Бо я боюся йти, щоби паннунця не сварили. Бо паннунця дуже остро мені наказали доглядати вас. "Так уважай, якби то я сама була!" От як, паничуню! О, наші паннунця дуже добрі, най їх бог благословить! Тільки долі щасливої якось бог не дає. І що вже я господа милосердного благаю! Га, його свята воля!
Борис і слухав і не слухав тої бесіди. Він умився, вичесався, глянув разів кілька через вікно, відтак почав надягати камізельку. Стара все стояла коло мидниці, оперта лівим плечем о стіну і, не зводячи з нього очей, балакала.
(Продовження на наступній сторінці)