Кожда частина публіки має право жадати від часописі, щоб там звернена була увага на її інтереси — економічні, громадські чи духові — як до часописі. І певна річ, що кожда часопись робить се по-свойому. Діло в тім тілько — як. Он "Rolnik"* розпинається за тим, щоб панам сільським дідичам було якнайліпше, і більш ні про що не дбає. А он "Gazeta gorzelnicza і szynkarska"* дбає про гуральні, пропінацію й шинки,— а поза тим світом Траллеса, алембіка й літри хоч трава не рости. Ті звертаються до міщанства, ті до панства, ті до жидів, як кого його воли тягнуть. Значить, у них є своя публіка. У тої публіки є свої, часткові інтереси. Як годяться ті інтереси з інтересами загалу, про се їх органам мало діла, а коли часом і зайде річ про "суспільну гармонію", то вони для догоди своїм інтересам так гарненько на̀руби вивернуть логіку, й факти, і справедливість, що тілько стань та й дивись.
Але інтереси економічні, класові — не наше діло. Там ведеться війна, homo homini lupus*. Часопись літературно-наукова має на меті інтереси духові, розвій думок, світогляду, чисто людського та гуманного чуття. До кого ж з тим звернутися?
Очевидна річ — до такого розвою кождий має право. Тут ми відразу вийшли зі сфери боротьби і вовчих апетитів. На полі економічнім один збагачується звичайно коштом другого; на полі суспільнім один підноситься на руках та на головах інших, так що широка програма одного з моїх товаришів: "Я хочу, щоб усім було добре" — тут дуже легко може вийти на той сам на все толерантний лібералізм, яким відзначується вищезгаданий редактор. Бо, справді, трудненьке діло, щоб рівночасно добре було вовкові, баранові й траві. Або вовк буде траву пасти, тоді буде баранові добре, але траві й вовкові лихо; або баран буде вовка їсти, тоді траві й баранові буде добре, але вовкові погано,— а ні, то буде так, як нині, що їсть баран траву, а вовк барана, а чоловік вовка б’є. Але на полі духового розвою, на полі думки, науки нема війни. "Пийте от нея всі!" І хто більше має, той іншим більше дає; хто в більшу силу вбився, той більшій громаді більшу прислугу робить. А кривди нікому, хіба що навмисне хоче або зариє свій талант у землю.
І тут, на такім полі, мала б наша публіка ставити нам, письменникам і газетярам, якісь перепони? Мала б домагатися: те нам давайте, а того не смійте? Мала б ставити нашій дискусії границі, ще тісніші від тих, які ставить поліція й прокураторія? Ні, не можу тому вірити!
Бо подумайте лишень! Що ми, письменники й газетярі, можемо дати тій публіці? Слова, думки, ради, вказівки — і більш нічого. Ані крапелиночки більше! Невже ж ми, письменники, газетярі та інші світила, настілько наївні, що думаємо, що публіка буде боятися слів, як ті московські купці у Островського бояться "жупела"? Адже ж коли се факт, то ми не можемо видумати нічого більш оскробляючого і унижаючого ту ниву, на котрій сіємо своє слово. Бо що таке слова? "Революція", "соціалізм", "нігілізм", "анархізм", "дарвінізм", "натуралізм" — що се таке? Взявши кожде слово віддільно, механічно, — воно нічого не значить, нічого не говорить — жупел та й годі! Лякатися слів — се забобон і нічого більш. А письменники, котрі знають про існування того забобону і не стараються його розсіяти, але, противно, визискують його і замість вияснювати річ речевими доказами замилюють очі публіці такими словами,— се шарлатани, а не світила. А коли замість зупинятися на слові звернемо увагу на саму річ, на котру таким словом натикається, і вияснимо її генетично, в зв’язку з обставинами, причинами й наслідками, то покажеться, що та сама публіка, котра (бодай по думці письменників-шарлатанів) від грімкого слова трохи що по мишачих норах не ховалася, почне потакувати головами, а то й просто скаже: "Ну, се ж діло очевидне, я й сам не раз так думаю".
Ну, а що таке — думки? Передо мною лежить камінь. Дивлюсь на нього і думаю: а відки, як він тут узявся? а як він виглядає всередині? чи тяжкий, чи твердий, з чого зложений і яка в ньому сила? І шукаю відповіді на всі ті питання. Що. ж тут страшного! Так само поступаю з усяким явищем фізичним, історичним, моральним. Он москалі до Самарканда залізницю довели — давай подумаємо, що воно за значення може мати? Чого їм там треба? Кому з того користь, а кому шкода? А он у Бельгії робітники до Карно республіканські адреси пишуть,— обдумаймо й се, пошукаймо фактів, котрі б нам се вияснювали, стараймося поставити себе в положення тих робітників і запитаймо себе, що би ми в такім разі зробили? Ну, і що ж тут буде лихого або страшного? Се ж звичайно всі так робимо. Або от убив чоловік другого, обікрав, обрабував — що ж, факти страшні, але ми думаємо про них спокійно, розбираємо причини й наслідки, оцінюємо моральні й інші сили, які при тім факті появилися. І що ж з того? Чи думка про найстрашніші, найнеморальніші факти убила, здеморалізувала нас? Навпаки, передумавши такий факт добре, розваживши його причини й подробиці, ми збагатили запас свого життєвого досвіду, розширили своє знання світа й людей, сталися розумнішими і сильнішими на той випадок, якби й самі знайшлися серед подібних обставин. Нема думок страшних, неморальних або шкідливих. Усяка думка стоїть того, щоб її передумати, розібрати і справдити.
— А от же ж є шкідливі, неморальні, заказані теорії! — скажете, може. — Які такі? — питаю вас. — Вкажіть хоч одну, я жадної "заказаної" теорії не знаю. Знаю більше або менше основні, такі, що більше або менше відповідають фактам і пояснюють їх, і більше ніяких. Шкідливі, неморальні теорії! Се,— простіть за слово,— се ті самі "безсердечні ідеали", про котрі співав колись п. Масляк у "Зеркалі". Що може бути неморального, наприклад, в теорії Дарвіна, або в теорії Ньютона, або Коперніка, або хоч би і в теорії Маркса про історичний розвій капіталізму, або в теоріях неомальтузіанців про занадто швидке розмножування людського роду? Що тут страшного або неморального? Беріть факти, на котрі вказують ті мислителі, придивіться їм добре, оцініть, чи мають вони таку силу, яку їм приписують ті мислителі, порівняйте, зведіть докупи, пошукайте нових, а опісля й судіть. І тоді ваш суд зовсім не буде говорити про моральність, ані про страховища, а скаже попросту: ся теорія вповні вірна, а ся не докладна, а ся зовсім фантастична й безпідставна — та й по всьому.
— Е,— скажете ви,— якби-то на таких теоріях і кінчилося, то іде б нічого. Коли ж бо ті панове мислителі захапують і душу —й серце, натякають і вказують чоловікові: от так треба робити, так треба жити, туди треба йти!
І добре. Так і треба. Тільки все-таки не забуваймо, що їх теорії, їх думки, їх вказівки — не більше, як ради. Вони збуджують нашу власну думку, нашу власну совість, нашу власну волю, але все-таки, поки ми від того розбудженого стану перейдемо до діла, розважимо попереду добре, що се за діло, чи слід нам його робити і як Ми його зробимо? Нехай би тут перед нами стояв який новий Катон і говорив, і доказував нам щодня: Carthaginem esse delendam*,— так що з того? Чи Карфаген через се пропаде? Чи ми на його голе слово кинемось до діла з голими руками? Ні, коли у нас розум не виплив, то ми попросимо його поперед усього: будь ласкав, Катоне, докажи нам, що справді так конче треба зруйнувати Карфаген і чому якраз тепер його треба зруйнувати? — а коли він ясно й очевидно викаже нам конечність такої роботи, то тоді ми оглянемося по своїй хаті, чи є у нас для такої роботи лаштунок, і сила, і способи. Адже ж люди не індики, а слово не червона хустка, щоб, скоро їм скажеш: Carthaginem esse delendam! — тут би й кидалися та рвали все на штуки. Он в 1848 році, коли у нас на хвилю блисла була свобода печаті і кождий міг друкувати, що йому подобалось,— які криваві ради і пропозиції виписувалися тоді на поодиноких людей! Наведу тільки один прикладець. Був тоді при шпиталі св. Лазаря у Львові якийсь економічний офіціаліст, Авдиковський. В номері 12 часописі "Kurjer Lwowski czyli Nowiny"*, видаваної Розуміловським, читаємо про нього ось який вірш:
Muzo, chciej mi grać, by wyrodną nać
bukiem z góry prać,
Tysiąc kolek dać, włosy ze łba rwać
i za miasto gnać.
Lecz to mało tak, bo na zemsty znak
zetrzeć go na mak,
Potem ubrać, w frak, ręce związać wspak,
fiu, i wprost na hak!
Był to wielki cap, jeszcze większy gap,
a największy drab;
Więc go, bracie, grab, choć za kołnierz złap
i uwędź na schab!
Albo by go struć, trzeba go nam szczuć,
choć by krwią miał pluć,
Tak jak szydłem kłuć, tak jak żywcem zżuć,
i bebechy pruć.* i t. д.
Навів я тут сей вірш не як взір поетичної красоти, ані як приклад справедливого і гуманного відношення до політичних противників, а тілько як різкий показ на те, що газетярське слово, навіть у безумних своїх скоках (як повищий), все-таки ще не таке страшне, як страшним буває, напр[иклад], перший-ліпший ліцитаційний едикт або маніфест із виповідом війни. Бо і що ж сталося після повищого, справді канібальського, вірша? Чи подумав хто справді терти Авдиковського на мак, а потім одягти в фрак, троїти, жувати живого, колоти шилом і випорювати з нього нутро? Нічогісінько подібного не сталося. Люди посміялися з безумних віршів і їх автора, а Авдиковському хіба, може, який уличник глупим словом докучив.
(Продовження на наступній сторінці)