Але ще тої самої днини вечором Олекса, довідавшися, що Мирон зо Львова приїхав, прибіг до мене. Я вже повечеряв і саме щойно йшов спати до стодоли, коли-м побачив Олексу, ідучого горі берегом своїм звичайним повільним твердим поступом. Його низька, трошки підсадкувата стать, довгі жовнярські вуса, великі сірі очі і те напівдобродушне, напів’їдко-насмішливе лице, що тепер з ласкавим усміхом було звернене д’ мені, — все те живо прикликало в моїй пам’яті давнього Олексу, молодого, жвавого урльопника, котрий мене, малого, носив на руках понад річку, де тато-небіжчик з другим Сторожем ловив риби.
— А прецінь раз, прецінь… — говорив повільно Олекса, підходячи до мене.
Ми привіталися.
— Що ж ти, брате, на нас загнівався, дуже щось довго межи панами бувши, — сказав він, а на лиці його мигнув їдкий усміх.
— Га, — відповів я, — що ж робити, брате, коли мя пани так полюбили, що і на світ дихнути не пускают?
— Ага, видно, — сказав Олекса.
— Якось-то ми, Сторожі, не маємо в них ласки, — замітив я.
Олекса якось сумно всміхнувся. Моя замітка діткнула його, видно, в болюче місце.
— Що ж ти, йдеш уже спати!? — закинув він.
— Та от єм вибрався, але де єго спати, — не хочеся.
— Ну, то, може, підеш зо мнов, — подивитися по Сторожівщині. А то й так хто знає, ци швидко тя другий раз увидимо. — Я пішов не відказуючись. Стежка вела долі городом, через річку та пастівники, а туди півперек поза село на Сторожівщину.
Довгу хвилю ми мовчали. Я бачив, що лице Олекси звільна насуплялося, немов якісь невеселі думки шибали по його голові.
— Ну, що ж, Олексо, — перервав я перший мовчанку, коли ми вийшли на пастівник, — розкажіт ми, що ту дієся, — як вам проживалося за тоті роки?
— А що нам, — от як то нам, — відповів неохітно Олекса. — Все по-старому. От ти би радше розповів, що там з тобою.
При тім поглянув мені в лице з таким дивним виразом, що я не знав, що й сказати.
— Ех, брате, брате, — сказав він жалібно, — не того ми від тебе надіялися. Ми гадали: от, чень, хоть один із Сторожів та діб’єся до чогось, — буде й нам поміч, — а вно ще от що, — така ганьба.
Олекса урвав і відвернувся від мене.
Сесі слова, так згори, відразу висказані, вдарили мене, мов молотом, у голову. Мені кров ударила в лице…
— Як то — ганьба?.. — ледве прорік я дрижачим голосом.
— Ба, а що ж, — честь? — підхопив Олекса. — Сидіти в арешті межи злодіями, — та й за що?..
— Ну, за що, за що? — спитав я.
— А пан-біг тебе знає, за що. Ци ти вбив кого, ци обрабував, ци що, хто тобі свідок? От, о нас, то вже бодай усі говорят, що розбійники там, — ну, чорт їх знає, — але-бо о тобі ми того не чули. Аж нараз — бух! А щось уже мусило бути, — адже тя за щось засудили!..
Як прикро, тяжко, страшно стало мені на таку бесіду. Глибока, пекуча біль відозвалася в серці, здавила груди. Так, значить, я вже до того дійшов, що й рідня відвертається від мене, — ба, ні, — що навіть Олекса, той нещасливий, вічно погорджений і переслідуваний, котрий, хто знає, колись надіявся від мене підпори та порятунку, тепер відтручує мене! А що ж то мусить гадати про мене вітчим! Мені тепер ажень доразу прояснилася його холодно-солодка бесіда. Мені стало страх погано. Весь світ видався мені чужим, холодним, неприступним. Я чувся відорваним від усього, чув, що всяка здорова зв’язь з життям у мене перервана, чув, що будь воно так довше, мені прийдеться вдуріти, зробити собі смерть. Я рішився розказати Олексі все, роз’яснити йому свою провину.
— Ну, що ж ти мовчиш, не скажеш, що там з тобою було? — спитав Олекса вже трохи ласкавіше, видячи, що мене глибоко вразили його слова.
— Мовчу, бо що маю казати? Виджу, що й ти повірив тим брехням, які про мене рознесли. Зачну правдатися, то скажеш, що брешу.
— Те-те-те, — відказав Олекса. — Повірив брехням! Хто єго знає, — що люди говорят, то я тобі кажу, — а відки я можу знати, ци то брехня, ци ні? Скажи ти всю правду, то тогди буду знав. Та добре, що-сьмо й тілько дізналися. А то от рознесли були чутку, що ти вже стратився, — а другі скажут: ні, єго до Берна повезли на ціле життя! Ех, що ми ту вже й наговорилися, й наплакали! Боже моцний! А твої братті!..
— Та як же ж, — спитав я, — як тобі розповідали, що за що ніби я сиджу? Мусили прецінь казати за що.
— Або я знаю? Говорили всіляко, але я не міг добре розміркувати, аж ось ми твій вітчим говорит: "А знаєш, — каже, — за що нашого Мирона заперли?" "Ну, — кажу, — за що?" — "Е, — повідає, — він там десь ся замішав, межи якихось… бунт якийсь хотят робити, бога касуют! Ну, — каже, — видиш, ци не вдурів чоловік?" Я як тото почув, то сам єм не знав, що казати.
— То так вітчим казав? А не повідав, за що той бунт має бути? Може, за Польщу?
— Ні, того не казав.
— Погдіт-но ви, Олексо, — ви прецінь і в войську бували і всякі річі виділи. Скажіт ви міні, — як кому докажут бунт, і забійство, і такі другі річі, — то як ви гадаєте, — як будут карати? Засудят вони єго на місяць або два, ци запотарайкают де з на п’ять або й більше літ?
— Е, та то стара байка! Я то й твому вітчимові казав! "Ні, — кажу, — то не може бути. Якби так, то вни би го не на місяць засудили, а де з на 10 літ!" А він усе свеї: "Ей, що ти, — каже, — знаєш".
Ми знов ішли хвилю мовчки півперечкою посеред піль, покритих зеленим вівсом. Вже ніч налягала. Перед нами в віддалі здвигався огромною чорною масою Діл, над котрим на заході ще жевріли послідні відблиски вечірнього світла. За нами лишився пахущий пастівник, немов зелене, іскристе озеро, на котре зверха чимраз густішою масою зачала налягати вечірня мряка. Рехкіт жаб нісся з річки широко по росистій траві. Пергачі звивалися в воздусі, мов великі, чорні блискавиці, черкаючи не раз в нечутнім леті поверхність зелені. З півночі повіяло холодом. Ми пішли швидше, щоби завчасу зайти в село. Олекса немов хотів щось питати мене, але не міг якось осмілитись.
— Та що, Мироне, — сказав він наконець, — ану скажи по правді, ци мере ви там хочете бога скасувати, уряд, усьо?
Я ждав подібного питання і всміхнувся.
— А ти як гадаєш, ци мере хочемо, ци ні? — спитав я.
— А хто вас там знає! Я собі гадаю, що то не може бути! Але-бо то от у нашім місті, то є й урядник, — я з ним не раз видаюся, — то він мені раз при пиву говорит: "Що ти, — каже, — Олексо, знаєш! Ви гадаєте, що воно так усе, як попи кажут, і вірите, і даєте тощо, — а пани та попи сміються з того! Вони нічому не вірят, а кажут, що то лиш така мана на простих людей, щоби їх слухали". Ци правда тото?
— Може й так, а може й ні, — відповів я, — тілько ж ти міні скажи, ци судили того урядника так само, як мене?
— Судили? Угу! Він он ходит по місті, як звір, — і волос му з голови не злетит.
— Ну, видиш, — то він же тобі говорив против бога, а єго не судили, — а від мене ти щось такого ніколи не чув, а мене судили. Значит, — то за щось іншого.
— Та воно якось так виходит, — відповів Олекса.
— Отже ж я тобі розповім, за що нас судили. Нам сказали, що ми — нас було кілька люда — зробили межи собов таємну кумпанію, щоби ширити між людьми соціалізм.
— Ага, ага, — перебив мене Олекса, — щось-то й ту наш ксьондз говорили про той соціалізм. Скажи-но ти мені, що то таке?
— Соціалізм, — відповів я, — то така наука, щоби, от для прикладу, — що мають люди обробляти поле по кусничкові, кождий окремо для себе, — то щоби обробляли разом, — то ніби, щоби все поле збили в один лан громадський і щоби на нім робили всі разом, — що ся вродит, також разом іде до громадського шпихліра, а відтак уряд громадський ділит кождому після того, як робив; робив більше, більше дістає, — робив менше, то й менше дістає.
Олекса слухав, здивований.
— Ба, та що тото, — каже, — то є така наука?
— А так, наука.
— А тота наука заказана?
— Ні, не заказана.
— Ба, то за що ж вас судили, коли не заказана?
— Чуєш, що сказали нам, що ми ніби зробили межи собою таємну кумпанію, — а то не вольно.
— Ну, а ви робили таку кумпанію?
— Га, — кажу я, — нам того надокладь не довели, — а тільки виміркували з того, що в нас понаходили листи, що ми писали один до другого.
— Але скажи ж мені, — зачав Олекса по короткій мовчанці. — Тут о вас говорили, що ви уряд касуєте, — а ти ось говориш, що буде уряд громадський, щоби ніби паювати, що ся кождому належит?
— А так, — відповів я, — то видно тоті брехали, що о нас таке говорили. Ми тілько того хочемо, щоби кождий працював на користь усеї громади, — а тогди вся громада буде могла кождому забезпечити таке життя і таку вигоду, якої тепер не має і найбагатший ґазда.
— Ба, а то як? — спитав Олекса.
(Продовження на наступній сторінці)