Ні відси ні відти розпочав доктор річ про свою наречену. Показав Целі пару її листів, писаних по-німецьки, відчитав навіть дещо з їх тексту і просив її поради. Бо то женщини на женщинах усе ліпше розуміються, ніж мужчини, а оці листи, по його думці, вказують на цілковиту незгідність їх характерів, а у його нареченої на недостачу любові до нього і навіть недостачу простої делікатності, поверховий спосіб мислення, егоїзм і інші подібні злі прикмети. Бідна Целя пріла при тій розмові, бо тексту листів, писаних у значній часті віденським діалектом, не могла добре зрозуміти, а ті уривки, які зрозуміла, видались їй дуже банальними і нічого не значучими. Приглядалася тільки характерові письма, але й він був невиразний, не то жіночий, не то мужеський. Тож очевидна річ, що ніякого свого суду про ті листи й їх авторку не могла висловити. Зрештою доктор не дуже й налягав на се. Бачилося, що ті листи були для нього тільки притокою для висловлення перед Целіною своїх поглядів на любов і на родинне життя. Гармонія характерів, темпераментів, симпатій — ось що головна річ. Про маєток йому байдуже, маєток він має в голові й руках. Волить розірвати ті вузли, в які й так його майже без його волі вплутано. На ухо признався Целі, що його наречена молодша від нього тільки двома роками, а для панночки се вік дуже вже поважний. Впрочім, разить його у його нареченої брак усякої думки про життя, його задачі й обов’язки. Женщина, яка ні про що не думає, крім строїв і розривок, яка не здужає стояти сама на власних ногах, жити в разі потреби власним промислом і власною працею, така женщина в наших часах і в родиннім житті не сповнить свого призначення. Бо яке ж вона виховання зуміє дати своїм дітям? Яким способом зможе піддержати мужа в хвилях сумніву і знесилля? А маєток, хоч би й найбільший, нікого не забезпечить ані від сумнівів, гризот і знесилля, ані навіть від матеріальної нужди.
Слова пливли у доктора гладко, плавно, мов журкотячий потік, а кожде слово з дивним якимось нагоном влучало в груди бідної дівчини. Що се таке було в них, що так бентежило і тривожило її, але заразом прошибало якоюсь, радісною дрожжю? Адже ж нічого тут не говорено під її адресою, а особа, що дала причину до тих звірювань, була їй зовсім чужа і незнайома!..
Правда, доктор висловлював ясно І докладно багато таких думок, до яких і вона сама дійшла дорогою досвіду і власної мізкової праці, але чому ж то ті думки, висловлювані його устами, були в її очах такі нові, принадні й цінні, вилітали перед її розумовим зором, мов яркі огнисті ракети? Кілька разів доктор, немов ненавмисно, діткнув — щоправда, дуже делікатно — таких речей, які частенько бували предметом її таємних мрій і тихих, майже несвідомих, бажань,— і при кождім такім натяку Целя чула немов дотик павутини, чула, як якась електрична іскра пробігала по цілім її тілі.
Тим-то й не диво, що через увесь час обіду під впливом тих докторських розмов і признань Целя сиділа, мов причарована, раз паленіючи, то знов блідніючи, і тільки часом, з очевидним зусиллям, для чемності здобувалася на якесь слово. їла мало, а зате випила кілька склянок води, толкуючися спекою. Говорячи, доктор не глядів на неї, як коли би знав, що вираз його очей чинить на неї пригноблююче вражіння. Але власне те, що не дивився на неї, додавало його словам більше сили й суцільності. Невважаючи на незворушний спокій і суху на вид теоретичність докторського дискурсу, Целя кілька разів вибухала сміхом при його словах, а раз при якійсь зовсім загальній фразі почула, що її очі починають підбігати слізьми — і швидко відвернулася в інший бік.
— Тьфу, то якийсь чорт у людській подобі! — шепнула Целя, стрепенувшись уся, коли вибігла на вулицю і почулася нарешті свобідною від магнетичного впливу тої розмови. Бігла швидко, прямуючи до пошти, хоч мала часу ще чверть години. Розбурхані хвилі чуття, бажань і ідей, що клекотіли в її нутрі, домагалися живого фізичного руху для привернення рівноваги. Але ті розбурхані хвилі не чинили їй сим разом жодної прикрості — навпаки. Бачилось їй, що бродить посеред непрозорих туманів теплої і рожево забарвленої мли, серед якої треба було віддихати глибоко, повними грудьми, і що, перебродивши її, побачить зараз якісь нові, широкі і чудово прекрасні горизонти, про які тепер не має ще ніякого поняття.
Дорогою силкувалася впорядкувати свої думки, зупинити їх на чімось однім, виразнім і близькім, і дивним способом вони зупинилися на нареченій доктора Темницького. І то так якось мимоволі, немовби ся наречена сама виплила з-посеред тої рожевої мли. Целя так і бачила її духовими очима — стару, погану німкиню, з рудим волоссям і вилинялими, глупими очима, суху і нестерпно горду на свої маєтки. Бачила, як вона своїми кістлявими руками обіймає доктора за шию, як впивається в його уста своїми широкими, безкровними губами, чула навіть її голос, повний пересадних пестощів, а при тім немилосердно пискливий: "Mein Liebeh!"l. І Целі зробилося чогось дуже жаль. Не жаль їй було спеціально доктора, бо що він для неї? Але жаль тої суми живих сил, розуму, супокою і щастя, що мусила бути змарнована через се подружжя. І пощо? В якій цілі? Що йому з її маєтку, якого він не потребує? І що, власне, винен йому рідний край, що для такого "щастя" хоче його покинути? Ні, таке подружжя з боку доктора було би безумством, гріхом і свідоцтвом про брак патріотизму!
Так роздумуючи, Целя й не спостереглася, коли була вже близько поштового будинку. Аж на скруті вулиці, що вела до пошти, вона машинально зупинилася. Від швидкого ходу в грудях їй захопило, чоло покрилося потом. Мусила спочити, І мимоволі очі її зупинилися на афішах, якими обліплений був наріжник каменицІ. Сіра стіна, покрита різнобарвними шматами паперу, наклеюваними день у день, здираними безладно, виглядала як паяц. А прецінь кілько ж то глибоких драм скривали в собі не раз ті строкаті паперові лахмани! Кілько праці, сліз і гризоти невидимо плило поза ними! Ось довгий а вузький, огнисто-червоний пояс, здається, викрикає на все горло: "Горілка потаніла! Де? У Вільгельма Адама!" А там знов у кутку, майже під ринвою, скромно тулиться надряпане на чвертці паперу невправною жіночою рукою: "Stanсіа kontem zaraz do wynajencia" 2. І думка Целі, втомлена довгою мандрівкою в однім напрямі, зі свіжою силою летить кудись інде, на вбоге піддашшя або в темні сутерені, де якась бідна прачка або послугачка щоденною важкою працею здобуває собі кусник чорного хліба, мусить числитися з кождою латочкою, а тепер нараз, за приходом гарячої пори, коли панство починає роз’їжджатися на ферії, або до купелів, бачить недобори в своїм бюджеті і бажає надолужити болючу страту бодай жертвою з власного спокою і власної вигоди, винаняти половину своєї Малої тихої комірчини, і з дрожжю непевності, з молитвою на устах чекає день по дневі "кого їй пан біг пришле".
Але нараз думка Целі урвалася, завмерла, мов знесилена морозом пташина паде серед лету. Її широко отворені очі недвижно зупинилися на посмертній афіші, що, бачилось, скакала перед нею своїми грубими чорними літерами, яким тісно і невигідно було в широкій чорній обвідці! На полуотворених устах Целіни завмер окрик здивування і перестраху.
"Ольга Невірська, ц. к.1 поштова маніпулянтка, по короткій, але тяжкій недузі вмерла сьогодні рано в двадцятій весні життя. Погріб відбудеться 14 с[ього] м[ісяця]. Безутішна в жалю мати запрошує всіх кревних і знайомих на сей сумний обряд".
Целя вже другий і третій раз перечитувала ті слова, що мов градові зерна падали в її серце, не в’яжучися в ніяку живу цілість, у ніяке ясне почуття. Ольга Невірська, її найліпша приятелька, по короткій, але тяжкій недузі... що се значиться? Адже ж Ольга позавчора ще була в службі, здоровісінька, хоч сумна і задумана, як звичайно! Коли Целя прийшла, щоб переняти від неї свою чергову службу, Ольга кинулась їй на шию і почала цілувати її, сміючися голосно. А коли Целя запитала її, чого так тішиться, відповіла, що дістала від дирекції відпустку і виїде на село на цілі дві неділі. "Ах, яка я... буду... щаслива! А ти, бідна Целінко, лишишся тут! Навідуйся часом до моєї мами, добре?" І сльози закрутилися в її прегарних оченятах, і знов почала стискати і цілувати Целіну, аж пані Грозицька оетрим тоном упімнула їх обі, що тут урядове бюро, а не пансіонат. То було ще позавчора вполудне — а сьогодні! Сьогодні Ольга вмерла!
— Боже коханий! Що се їй сталося! Що се може значити? — скрикнула Целя і, немов не довіряючи власним очам, усе ще вдивлювалася в афішу. Але афіша не давала ніякої відповіді на її питання і своєю мертвою, труп’ячою фізіономією повторяла усе одно й те саме.
— "Безутішна в жалю мати", — в нестямі повторяла Целя, все ще не можучи дійти до ладу зі своїми думками. — Бідна мати! Що вона тепер почне!..
І в її уяві мов жива стала Ольжина мати, добродушна, надзвичайно рухлива і привітлива бабуся з приємними обрисами лиця, на якім заховалися ще сліди колишньої красоти, а довгий вік виписав свідоцтво працьовитого, для інших присвяченого життя, не закаламученого ніколи ніякими сумнівами, внутрішнім роздвоєнням ані гризотою сумління. Невважаючи на зморшки і сиве волосся, лице тої бабусі завсіди додавало Целі якоїсь відради, свіжості і сили, кілька разів, відвідуючи Ольгу, мала нагоду пробути кілька годин у її товаристві.
"Побігти б до неї! Потішити стареньку, розпитати, що таке сталося!" — мигнула думка в Целиній голові, і вона випросталась і піднесла чоло, як коли би почуття товариського і чисто людського обов’язку відразу подвоїло її сили і зробило лад у її розбурханім нутрі.
В тій хвилі з ратуші залунав голос дзвона, що власне бив другу годину.
(Продовження на наступній сторінці)