На другий день женуть наші пастухи худобу на пасовисько, а там панські слуги: "Марш відси, се панське пасовисько, не смій і ногою поступити, сюда!" Пастухи обернули худобу, женуть у ліс, а там панські злісні та гайдуки: "Марш відси, ліс панський, не смій і за окіп поступити ногою!" Пастухи, звичайно, діти, та в плач; женуть худобу назад додому. Ґвалт, крик у селі такий зробився, немов хто ціле село підпалив на всі чотири часті.
Що ту робити? Жінки кричать: "Ми з коцюбами підемо і тим панським слугам голови поскіпаємо!" Але старші чоловіки якось уцитькали їх і зараз вибрали кільканайцятьох, щоби їхали аж до Львова, до адвоката, зарадитися. Вибрали й мене. Поїхали ми, напитали адвоката, русина, заслуженого, кажуть, і щирого. Прийшли до нього, розповідаємо: така річ і така. "Що ж,— каже,— будемо зачинати процес. Розстарайтеся свідків, паперів, грошей, а тим часом заховуйтеся спокійно, бо всяка бунтація тілько пошкодила би справі".
— Але ж, паночку,— кажемо ми,— як нам ту заховатися спокійно, коли нема де раз худобу вигнати? Адже без паші худоба на пні погине!
— Га,— каже адвокат,— що ж я вам можу на те порадити? Як виграємо процес, то пан буде мусив повернути вам усю шкоду, а тепер радьте собі, як можете.
З тим ми й пішли. Зачався процес. Кілько ми грошей на нього видали, бог один знає. Я нарахував самому адвокатові та на стемплі щось звиш сімсот ринських. Громада тяглася з остатнього, хоч і як їй то нелегко приходилося.
Бо ліс і пасовисько осталися в панських руках, і ми мусили більшу половину худоби як стій випродати запівдармо, бо не було чим годувати. Решта товклася — і донині товчеться — то по гусячім зарінку, то по перелогах, то по городах. Сади наші через то понівечились, пасіки позводилися, а худобинка ходить — лиш шкіра та кості.
Сім літ тягнувся наш процес, то так, як би хто з громади сім літ жили тяг. Зовсім на нінащо звелися ми за той час, але до пана ані ду-ду, завзялися. Пан собі ж. Вже в яких-то ми судах, у яких інстанціях не бували! І в бецирку, і в губернії, і в міністерстві, і бог знає куди. І все в однім програємо — рекурсуємо; в другім виграємо — пан рекурсує, а кінця як нема, так нема. Аж нарешті — господи тобі слава! — дочекалися ми! Приходить возний, приносить нам резолюцію з найвищої міністерії. Так і так, щоби полагодити спір між громадою а двором, визначується губерніальна комісія, котра на місці спірнім має все розглянути, передивити документи, переслухати свідків і видати остаточний засуд. Тож обі сторони обов’язані того а того дня ставитися на місці спірнім зі всім своїм доказовим матеріалом. Засуд тої комісії буде без апеляції потверджений і виповнений. "Ну, господи тобі слава!— подумали ми собі. — Тепер, певно, буде наша правда, коли комісія має на місці судити. Ту кождий буде міг сказати, що знає, кождого вислухають, а в такім разі мусять же признати, що правда по нашій стороні".
— Пан наш, одержавши таку саму резолюцію, дуже щось попіснів і ніс повісив, але далі, видко, щось надумався, сів на бричку та й до Львова. Куди він їздив, не знати, але два наші люди, що тогди були у Львові, розповідали опісля, що виділи його, як водився по місті з нашим адвокатом. Розуміється, розповідали аж тогди, як уже було по всьому! Досить того, що по двох чи трьох днях приїхав наш пан зі Львова якийсь уже веселіший і навіть утішний. Дивуємося ми, але не знаємо, що то має значити.
Навідалися і ми до свого адвоката. Втішився дуже. "Виграємо справу",— говорить. "Я сам,— каже,— стану з вами на місці спору перед комісією. Але день перед тим прийдіть сюда до мене: війт, пленіпотенти, свідки, привезіть із собою які маєте папери, то треба перездріти, порадитися. Знаєте, як то перед битвою у війні приготовуються, так і нам треба приготуватися. Приїдьте раненько, то я скажу кождому, що і як хто має говорити, бо, бачите, справа запутана, а з полудня посідаємо на віз та й гайда в село, щоби у означений день рано бути на місці спірнім".
Послухали ми його ради, ще й дякуємо. Зібралися: війт, два пленіпотенти і три найстарші господарі в селі, яко свідки, забрали всі старі папери, які де в кого були, і поїхали опівночі до Львова, день перед приїздом комісії до села. Приходимо раненько до адвоката — нема дома, десь вийшов, але зараз прийде, просять зачекати. Чекаємо ми, чекаємо — нема адвоката. Вже десята, одинадцята, дванадцята година — нема. Поголодніли ми, пішли до воза дещо перекусити. Прибігаємо по хвилі — ще нема адвоката. Що за нещастє? Вже перша, ба й друга, ба й третя година,— тут би нам час уже їхати додому, щоби на вечір заїхати, а його нема. Аж далі, десь так коло четвертої, йде він.
— Ах, перепрашаю вас,— говорить,— дуже перепрашаю, панове ґазди, але не моя вина, що я так опізнився: в суді при розправі був, оборона протяглася аж до сеї години. Але то нічого, ми ще все зробимо гаразд. Прошу до мого покою!
— Але може би ми зараз сіли на віз і їхали в село,— сказав я. — То пан могли би там переглянути папери і навчити нас, що маємо говорити.
— Е, нема чого квапитися,— сказав він,— успіємо заїхати, а перегляд паперів недовго потриває.
Пішли ми з ним до його покою і посідали. Паперів внесли ціле наруччє. Взяв він тото читати: читає, читає, поволеньки, уважно, деколи нас щось запитається, ми відповідаємо, він знов читає, а ту вже півгодини, ба вже година, ба й друга минула,— він нічого. Ми ту як на терню сидимо, в’ємося, потіємо, а він усе розпитує нас, мов на протоколі, все папери читає, муркоче, — непорадна година! Вже ми по кілька разів йому набилювали: пора би їхати. А він усе своє: зараз, зараз! Та й далі до читання. Шеста година вибила, як дочитав. "Ну,— гадаємо собі,— господи тобі слава, конець уже тому читанню, поїдемо!" Еге, як би та не так! Як зачне тепер наш адвокат толкувати нам цілий процес від початку, обширно, подрібно, немов то ми й зовсім нічого не знаємо. Говорить, говорить, а ми трохи зо шкіри не вискакуємо,— туй таки би чоловік схопився, плюнув йому в очі і пішов. Та ба, годі! Далі зачав нас навчати, як маємо говорити перед комісією,— і справді мудро навчав! Така ясна стала нам ціла справа, так добре знав кождий, що єму говорити, що аж любо. Жаль тілько, що коли се навчанє скінчилося, вибила дев’ята година. Смерклося зовсім. Він аж тепер мов спостерігся, а ту ще й гриміти почало.
— Овва, а се що такого, вечір уже?— сказав він, озираючись.
— Таже вечір,— відповіли ми мов осуджені.
— Що ж тепер діяти? Як їхати?
— Або я знаю,— відказав я.— Тепер трудно їхати, дорога недобра, та й воно далеко досить, лісами!..
— Самі не знаємо, що діяти! — відказали наші люди.
— А на котру годину завтра має приїхати комісія?
— На десяту рано.
— На десяту? Е, то байка: переночуйте ви ту, а завтра ранісенько повстаємо і курнемо в село так, що аж закуриться. На осьму будемо там. Отту йдіть, зараз коло моєї хати шинок є, жид порядний, там переночуйте, а завтра, пам’ятайте, не опізніться,. я буду ждати на вас.
Що робити! Раді не раді, пішли ми. Жид уже мов і надіявся нас.
— Чи ви від пана адвоката? — питає.
— Ая!
— Ну, ну, ходіть, найду для вас місце, ночуйте здорові! А може, ще потребуєте чого?
— Та дайте по порції горівки, ліпше буде спатися.
Випили ми, полягали в божий час і відразу поснули, як дерево. Чи довго ми так спали, бог знає. Досить того, пробуджуюся я — день білий. Зриваюся, до вікна, дивлюся на сонце — вже геть з полудня. Гляжу довкола — всі наші ґазди сплять, як дерево. Господи боже, що се такого? Чи то сон, чи ява? Скрикнув я щосили,— ні, се не сон! Вони посхапувалися, і собі ж до вікна. А се що? З полудня вже? Невже ж ми так довго спали? Припадочку нещасливий! В’ємося, мов пискорі посолені, а ту в голові кождому шумить, кості всі болять, мов поламані! Кличемо жида: — Кілько вам належиться за нічліг? — Немного, лише шість ринських. — Як? Що? Яким світом? — А він, злодюга, видячи, що нам квапно діється, що ми ту розщибаємося та аж губи гриземо з нетерплячки, став собі в дверях та тілько всміхається, бороду погладжуючи. — Так у мене всі гості платять!
Декотрі з наших зачали з ним торгуватися, але де там, ані слова не дає собі сказати. Ввергли ми йому гроші, кілько хотів, та й далі, до адвоката. Прибігаємо — нема дома, рано ждав-ждав на нас, а далі сам поїхав, велів, щоби ми якнайшвидше поспішали за ним. — А папери наші? — Папери лишив, ось вам ваші папери! — От так маєш! Поїхав, а паперів не брав Господи милосердний, що з нами тоді робилося, то й погадати страшно! "Що то,— гадаємо собі,— там десь уже без нас справу розсудили, громада програла, що нам люди скажуть? Яка нужда чекає нас надалі?" Ми немов наперед бачили тото, що нас чекало, та й тогди вже нетрудно було й бачити все те наперед!
(Продовження на наступній сторінці)