Панич сидів, понуривши голову, немов ждав іще нового удару.
— Видите самі, що всі ваші заходи дуже добре відомі там, де би не повинні бути відомі. Зрозумійте тепер, що в такім разі зачинати повстання...
— Але ж се неможливо! — скрикнув панич.
— Гадаєте, що вас усіх переловлять, поарештують перед вибухом?
— Ну, певно.
— Отже, ні. Будьте певні, що ні.
— А ти як се знаєш?
— Що вас то обходить? Я знаю щось далеко більше. Щось таке... Слухайте!
І Осип, нахилившися до паничевого вуха, шепнув йому кілька слів. Панич скочив, мов опарений.
— Ти здурів, Осипе! Се не може бути!
— Се правда.
— Але ж се...
— Мовчіть! Знайте своє і мовчіть! Я остеріг вас. Робіть тепер, що самі знаєте, але мене не видайте! Добраніч!
І він, насадивши кучму на чоло та схилившися в низеньких дверцях бабиної хати, пішов геть.
— Осипе, Осипе! — кричала вслід за ним баба. — Ну, а що ж буде з тим усім, що я наварила? Де мої хлопчики? Прийдуть зараз? Добре-добре, я зачекаю, — додала вона, немов відповідаючи на якісь слова, котрі підшепнула їй її власна душа.
А панич довгу хвилю сидів на місці, мов остовпілий, не можучи ані ворухнутися, ані зібрати своїх думок докупи. Він був блідий, мов труп.
VII
В хаті Гната Тимкового сумно, як у могилі. Господаря привели з панщини закривавленого, ледве живого, роздягли і положили на постіль. Стара Гнатиха, ломлячи руки, плаче та заводить над ним, як над покійником. Сусіди, що привели його додому, потішають її, як можуть, оповідають про те, що сталося, проклинають пана. Гнат глухо стогне з болю, та не мовить ані слова.
Ось відчинилися двері, і влетів Гриць, блідий, переляканий. Він кинувся до постелі, вхопив холодну батькову руку і почав цілувати її й обливати слізьми. Плакав голосно, як дитина.
— Таточку! Таточку! Що вам таке? Обізвіться до мене! Промовте хоч слово! — приговорював він.
— Се, ти, Грицуню? — промовив Гнат, обертаючи голову і обіймаючи сина поглядом, повним любові й турботи.
— Боже мій, боже мій! — ридав Гриць. — Ось що вони з вас ізробили! Ось як вони нас люблять!
Сусіди помалу відвели його від хворого і розповіли йому все, що сталося. Гриць слухав, мов остовпілий. Сльози перестали текти, але з заціплених уст було видно, що в його серці починало закипати щось недобре. Він не хотів нічого вечеряти, довгий час сидів кінець стола, мов прибитий, потім мовчки пішов оглянути обійстя і худобу, позамикав двері і вернув до хати. Мати ще сиділа на припічку, хлипаючи і втираючи платком запухлі від сліз очі.
— Ідіть, мамко, спати! — мовив Гриць м’яко, але розказуючи, як господар хати.
— А ти, Грицуню?
— Я посиджу. Може, татові чого треба буде.
— Не муч себе, дитино моя. Повечеряй і лягай спати. Я стара, борше встану, бо й так не засну.
— Ви про мене не журіться! — мовив Гриць.
Мати, помолившися, полізла на піч і швидко заснула.
В хаті зробилося тихо. Гриць погасив огонь і сидів на запічку, поконець батькової постелі. Надворі було ясно, місяць заглядав до хати крізь маленькі віконця. Під припічком тяг цвіркун свою монотонну пісеньку. Старий Тимків застогнав, заворушився на постелі.
— Що вам, таточку? — запитав Гриць, схопившися з місця.
— Се ти, синку? Подай мені води.
Гриць подав йому дерев’яний кухлик. Батько напився.
— Чому не йдеш спати, Грицю?
— Не можу, таточку. Щось мене гризе всередині. Думаю собі, як то може бути, щоб чоловік чоловіка без суду, без права міг так мучити?
— Його право, синку. Панщина!
— Хто йому дав таке право? Та й чи справді він має таке право? Не досить, що даємо йому свою роботу, всякі данини, а щоб іще він мав право відбирати нам здоровля?
— Що зробимо, синку, коли його сила! Адже ж ми пробували спротивлятися, та й що з того вийшло? Збили нас, зруйнували, по криміналах надержалися, та й тілько всього.
— Ні, таточку, се не повинно, не може так довше бути! — скрикнув Гриць, підносячи трохи голос.
— А що ж порадимо, синку? Чи ти думаєш, що ті молоді паничі, що лагодяться до повстання, будуть ліпші для нас?
— Досі я так думав. Нині перестав. Знаєте, наш панич хоч певно знав, що сталося з вами, а мені не сказав нічого.
Певно, хотів, аби я помагав йому намовляти парубків до повстання. О, та не дочекає сього! Аж тепер я бачу його щирість, його доброту. Поки потребує мене, поки я служу йому, поти він добрий і щирий!.. О, але я вже знаю, що зроблю. Я їм дам себе знати!
Він говорив швидко, уриваючи, захлипуючися з гніву й обурення. Старий батько взяв його за руку.
— Грицю, заспокійся! Скажи по правді, що думаєш зробити?
— Слухайте, таточку! Я довідався від панича, що за дві неділі має вибухнути повстання, що пани мають позбирати по селах своїх слуг або й сільських парубків, уоружити їх і з ними разом напасти поночі на військові касарні, пов’язати або й повбивати вояків, а потім позахапувати всі уряди і каси. Се має бути початок повстання. Чуєте, таточку, на що їм треба було нас? А я зроблю їм збитка. Зараз завтра їду до Сянока і все розповім комісареві, нехай арештує їх усіх! Нехай і вони закуштують троха кримінальської саламахи!
Старий Тимків застогнав, немов щось укололо його.
— Так он воно що! — мовив він ледве чутно. — За дві неділі!.. І тебе кликав панич?
— Ну, так виразно кликати не кликав, але я певний, що покличе.
— А інших парубків?
— Мав нині щось говорити їм, але ніхто не прийшов.
— Ніхто не прийшов?..
— Здається, Осип остеріг їх. Бо тілько Осип один прийшов. Не знаю, що там він говорив з паничем. Я лишив їх обох.
Довгу хвилю стояла мовчанка в хаті. Далі старий простяг руку і взяв напомацки Грицеву руку.
— Слухай, синку, — мовив він. — Не йди ти до Сянока.
— Не йти? Дарувати їм те знущання над вами?
— Що ж, божа воля. Нехай знущаються, поки мають силу. Швидко, може, самі пожалують того. А ти своїх рук не погань! Свойого сумління не обтяжуй! Я певний, що се повстання наробить їм біди, але пощо ти маєш показувати себе злим і нечесним? Панич добрий з тобою, вірить тобі, — було би погано зраджувати його.
— Ну, а коли він покличе мене до повстання?
— Ні, синку, не буде того. Тепер бачу, що він не посміє. І навіть богу дякую, що таке сталося нині зо мною, бо, може, сей припадок охоронив тебе від згуби. Тепер я певний, що ані ти, ані жаден парубок із села не піде до повстання. І добре так. Нехай іде туди, кому своя голова не мила. Але тобі, синку, мститися на нім нема за що, зраджувати його не потрібно.
Гриць слухав батькових слів, похиливши голову.
— І все так, синку, йди. Може, мене швидко не стане, то пам'ятай собі мої слова! Панським гарним словам не вір, їх обіцянки май за нізащо, пам’ятай, що їх Польща — то хлопське пекло; але, коли тобі хто повірить щось, завірить себе і свою долю, чи то свій чоловік, чи пан, чи навіть твій найгірший ворог, будь усе гідним того довір’я, не зрадь його ніколи. Тілько так дійдеш до того, що будуть тебе шанувати люди і ти сам собі не будеш мав що закинути. Спокійне сумління, синку — то найстарша річ. Маємо воювати з ними, то воюймо чесно, явно і одверто, але нечесних способів цураймося. Вони ніколи не помагають. Навпаки, вони можуть згубити і найчеснішу справу.
Гриць, не мовлячи нічого, нахилився і цілував батькову руку, обливаючи її гарячими слізьми.
VIII
Того самого вечора досить пізньою годиною старий пан Пшестшельський сидів у своїй спальні над якимись господарськими рахунками, коли нараз з лускотом відчинилися двері і влетів Никодим, блідий, мов із хреста знятий. Не мовлячи ані слова, він знесилений упав на софу і вхопився обома руками за чоло, стискаючи його, немов боявся, щоб воно не трісло. Батько дивився на нього спідлоба, гнівний ще за вечірню розмову; але бачачи, як син важко дихає і закусує уста мало що не до крові, промовив:
— Що тобі, Димцю?
Никодим мовчав. Тільки якесь важке стогнання вирвалося з його грудей.
— Сину, що тобі? Чи сталося яке нещастя? — вже стурбований, промовив батько.
— Страшне нещастя! Страшніше, ніж я коли-будь міг надіятися.
— Що, що таке? Говори-бо!
— Все пропало! — з розпукою в голосі мовив Никодим. — Уряд знає про наше повстання, знає реченець, знає цілий план до найдрібніших дрібниць.
— А видиш! Не остерігав я тебе? Не говорив я, що то дурниця — оті ваші печатки, і змови, і втягання різних гулящих графиків, а? Ну, але скажи, відки ти довідався так напевно, що уряд знає все?
— Осип мені говорив от тепер.
— Осип? Ну, то в такім разі се брехня, — спокійно і рішуче мовив пан.
— Ні, таточку, не брехня! Осип сими днями був у Сяноці і розповів мені докладнісінько все, що ми задумуємо. Від кого міг се дізнатися? Адже від мене ні, від Гриця також ні, бо Гриць не знає сего всього.
— Але дещо знає? — перебив йому старий пан.
— Знає, — ледве чутно відповів панич.
— То недобре! Ну, та вже все одно. Говори далі!
(Продовження на наступній сторінці)