«Гірчичне зерно» Іван Франко

Читати онлайн твір Івана Франка «Гірчичне зерно»

A- A+ A A1 A2 A3

Здавши матуру, я перейшов до Львова на університет і покинув обох Лімбахів у Дрогобичі. По році ми знов здибались у Львові. Вони знов жили оба в убогій, голій, нужденній халабудці при Академічній улиці. Старий Лімбах був такий самий, як у Дрогобичі, бідно вбраний та безжурний, усе чимось занятий та все готов фуркнути від того заняття в безкінечні розмови про літературу та естетику. Молодий Лімбах був слухачем університету, мав дуже добру лекцію у одного з університетських професорів, перед ним стелилася дорога до життя, щоправда, повного праці, але достатнього та урегульованого, далекого від тої пролетарської голоти, до якої так привик його батько.

— Ну, що чувати? Як живете? Що нового читаєте? — Такими питаннями привітав мене старий Лімбах, коли ми здибалися раз на вулиці. — Заходьте до мене, поговоримо.

І у нас було про що говорити. Я тоді зачитувався "Детством, отрочеством и юностью" Толстого та першими романами Золя, що вийшли в російських та польських перекладах (німці ще тоді, 1876 р., не знали й не перекладали сього письменника). Я знав уже дещо про нові літературні поклики, про реалізм і натуралізм, про соціальне питання та соціалізм і пробував зацікавити тим усім Лімбаха. На жаль, по-російськи читати він не вмів, а польський переклад першого тому "Ругон-Маккарів" прочитав.

— Той пан Золь... Золь... ну, ну, він добре пише, добре пише,— мовив він, віддаючи мені книжку. — Але він злий! Він лютий! Чого він такий злий? Кождий його опис — то бомба. Кождий діалог — то ніж у серце. Чого він так сердиться на весь світ?

Я відповідав йому, що не можу добачити такої сердитості у Золя.

— Не можете добачити? Е, ви того не розумієте. Він мусив дуже бідувати, його мусила наскрізь перепалити зависть.

Я всміхнувся на таку здогадку.

— Адже й ми з вами бідували...

— Е, що, не говоріть! — буркнув він, і перший раз я почув у його словах якусь прикру, сердиту ноту. — Не можна так казати: "ми з вами". Що ви рівняєте себе зо мною? Ви жили бідно, але не бідували. Розумієте? То величезна різниця. Жили в бідності, але рівно, правильно, не знаючи іншого життя, отже, не знаючи ані зависті, ані такого, щоб одного дня не відати, що будете їсти, де подієтесь на другий день. То значить бідування. Ви щасливий чоловік. Ви жили бідно, але не бідували. То ви й не можете тут, у того пана Золя, дочутися тої ноти.

— Але ж власне в ньому хвалять і подивляють його об’єктивність, незрівняну вірність його описів і обсервацій, його повну правдивість,— вирецитував я.

— Дурниця! Глупі формули! Für die Katz! — буркнув Лімбах. — Правдивість! Що таке правдивість? Правда, абсолютна правда недоступна для нас. Кождий бачить лиш те, що йому позволяють бачити його очі, і бачить так, як уставлені й зафарбовані ті очі. В одного вони зафарбовані на зелено, то й бачить він усе в весняній зелені; у іншого на червоно, то й бачить усе в огнистім сяєві. А у пана Золя вони зафарбовані на жовто, то й бачить він усе жовте, так, як салон його старої Ругонихи. Ні, волю Діккенса. Тамтой і забавить, і пострашить, а сей, мов розбійник, вирветься чортзна-відки і хапає за горло й дусить. І пощо? За що? Що я йому винен?

Ще від дрогобицьких часів Лімбах живо цікавився моїми літературними пробами; не диво, що зацікавився й тепер,

— Що нового пишете?

Я відповів йому, що задумав у ряді дрібних нарисів та сцен змалювати ту частину галицької суспільності, яку встиг досі пізнати.

— Machen Sie aber mich nicht unsterblich!* — зажартував він, сміючись. А потім додав:

— Ну, покажіть, як ви беретеся до сього. Хочу бачити, що ви переняли від отсього пана Зо́ля.

Не знаю чому, може, зі своєї вродженої нелюбові до французів, Лімбах завсіди називав Золя якось ущипливо "пан Золь", мабуть, покриваючи тою ущипливістю симпатію, яку в глибині душі почував до сього письменника.

Найближчим разом я приніс і прочитав Лімбахові свою "Лесишину челядь". Початок подобався йому.

— Гарно, гарно,— буркотів. — Є певна мелодія, є й пластика і невеличкий чуттєвий підклад. Ну-ну, далі!

Але коли я дочитав до кінця, він зморщив брови.

— Пощо ви попсували ідиллю? Початок заповідав ідиллю, а ви при кінці набовтали якогось квасу.

Я сказав, що у мене зовсім не було наміру писати ідилію, що я хотів кинути на папері профілі кількох осіб, які я знав у дитячих літах.

— Für die Katz! — мовив сердито Лімбах. — Кому яке діло до того, чи ви знали тих людей, чи ні? А ви спочатку розохочуєте, розгріваєте нас своїм малюнком природи, ми виходимо в чистих сорочках грітися на сонечку, а ви тоді бух на нас холодною водою. І пощо? Що вам із того прийде? Се нечемно і... і нелояльно. Се надужиття довір’я!

Я почав толкуватися, та не переконав старого.

— Ні, без потреби ви беретеся наслідувати того пана Зо́ля! Без потреби. Він не доведе вас до добра, шукайте своєї власної дороги!

В половині того року мене арештовано. Аж по році, весною 1878 р., я знов побачився з Лімбахом. Він був якийсь здержаний у розмовах зо мною; я рідко міг застати його дома, та й розмови наші не були вже такі свобідні та наївні, як давніше. Якась тінь лежала між нами.

Раз я попросив у Лімбаха дозволу одержати декілька листів із-за границі на його ім’я, бо листи, адресовані на моє ім’я, пропадають. Не надумуючись, він позволив, але, одержавши один лист із Женеви, так перелякався, особливо коли, відчинивши його, не міг нічого прочитати, що готов був бігти з ним до поліції. На щастя, я надійшов ще впору і вирятував листа. Старий Лімбах якось ніби засоромився свойого переполоху, коли я для заспокоєння прочитав йому лист і переконав його, що його зміст був зовсім невинний. Та проте я зараз же понаписував, куди треба, щоб на Лімбахове ім’я листів більше не посилано. Як же ж заболіло мене, коли кілька день по тім я побачив, як старий Лімбах, доглянувши мене здалека на вулиці, сквапно переходив на другий бік вулиці і йшов, відвернувшися в противний бік, аби не стрічатися і не вітатися зо мною! Я тоді вже на власній шкірі пізнав різницю між бідністю й бідуванням, пізнав і те чуття, якого вперед не міг дочутися на дні жовчних описів Золя. Я більше не сходився з Лімбахом.

Через рік він із сином виїхав до Кракова, де його син кінчив університет. Там старий Лімбах і вмер, і я більше не бачив його.

1—3 мая 1903

____________________________

* Речовий доказ (лат.).— Ред.

* Тепер він живе у Львові на становищі гімназіального вчителя.

* Чужі речі знати цікаво, а свої треба (польськ.).— Ред.

* Боги малих народів (лат.).— Ред.

* "Гіларія Мецішевського слів кільканадцять" (польськ.).— Ред.

* Це ні до чого (нім.).— Ред.

* "Розбитий збанок" (нім.).— Ред.

* "Весна" (нім.).— Ред.

* Прийміть мене, святі тіні, ви, мешкання солодкого захоплення (нім.).— Ред.

* Той, що влаштовує темні справи (нім.).— Ред.

* Я не книжка, я людина з її суперечностями (нім.).— Ред.

* А поза ним в безістотному вигляді лежало те, що нас всіх сковує, це буденщина (нім.).— Ред.

* Але не робіть мене безсмертним! (нім.).— Ред.