«До світла!» Іван Франко

Читати онлайн оповідання Івана Франка «До світла!»

A- A+ A A1 A2 A3

— А ти се відки знаєш?

— Та люде кажуть.

— Що за люде?

— Та всі, по цілім селі.

— Ни, а тобі на що тих паперів? Адже ти навіть читати не вмієш!

— Так. А все таки я хотів би знати. Значить маєш їх?

— Маю, маю, ті дідівські папери! — крикнув Мошко роздразнений, немов би я єму не знати що неприємного сказав. — Дід був твій батько, протратив маєток, а тебе міні на біду лишив. Що міні з тебе за пожиток!

— Знаєш що, реб Мойше, — кажу, — віддай міні ті папери. Я собі піду, коли я тобі непотрібний.

— Що? — верескнув Мошко, — ти би хотів іти? А куди ж ти дурню підеш?

— Я хотів би вступити де до терміну, ремісла вчитися.

Мошко засміявся на ціле горло.

— Іди, іди, капустяна голово, гадаєш, що тебе хто прийме! За термін треба платити, а до того треба вміти читати й писати, і то не по жидівськи, а по гоївськи.

Став я, мов остовпілий. Врешті здобувся на слово.

— То бодай міні покажи ті папери, нехай їх побачу!

— Тьфу! — крикнув Мошко, — вчепився мене, як ріп'ях кожуха! Ну, ходи, покажу тобі твої скарби! Ще щастє твоє, що-м їх доси не спалив!

Се остатнє слово мов ніж уразило моє серце. А що, як би був Мошко справді спалив мої папери? Адже був би я самісінький на світі, як лист відірваний від дерева. Ані бим сам не знав свого роду, ані би мене нixтo нe знав. Не міг бим рушитися з місця, був бим на віки прикований до Мошкової лави, був бим до смерти невільником. Дрож мене проймила на сю думку, якесь млаве промінє замиготіло перед очима. З великою натугою переміг я сам себе і йшов супокійно за Мошком до комірки.

Комірка була деревяна, добудована до коршми ззаду, а вхід із сіней. Мала тілько одно тісне віконце, навхрест перебите зелізними штабами. Там Мошко складав усякі річи, що брав від хлопів на застав і все що мав дорожшого. Повно там було кожухів, шапок баранкових, чобіт; у скрині лежали коралі, казали навіть, що мав там на дні старосвітські дукати й таляри. Пару раз добувалися до тої комірки злодії, але ніколи не могли єї розбити, бо міцно була збудована, а Мошко собак держав чутких. Двері від комірки були низькі й тісні, Мошко мусів схилятися, щоби влізти до середини. За ним уліз і я.

— А ти ту чого? — озвірився він на мене.

— Як то чого, адже ж ти велів міні йти!

— Але не ту! Зачекай у сінях!

— Все одно, — кажу, — зачекаю й ту. Адже нічого тобі не з'їм.

Мошко витріщив очи і видивився на мене, немов би мене вперше в житю бачив. Не знаю, що єму в міні не подобалося, але плюнув і відвернувся. Потім виліз на скриню, сягнув на поличку прибиту під самою стелею і дістав відти скрутіль пожовклих паперів.

— Ось твої шпаргали! — буркнув, показуючи їх міні з далека.

— Дай, нехай їм придивлюся, — кажу і витягаю руку.

— Ну, що ж ти, дурний, в них побачиш, — відповів Мошко, — і по що тобі того? Сиди у мене, коли тобі ту добре, і не шукай собі біди!

І поклав папери знов на полицю.

— Ходім відси, — каже, — тепер можеш бути спокійний. А то, що тобі люде про мене говорять, — бо знаю, що в людей язики довгі, — то ти не вір тому. То все брехня!

— Що-брехня? — питаю.

— Eт, з тобою говорити, то однако горохом о стіну кидати, — буркнув Мошко і майже витрутив мене з комірки, а потім замкнувши єї на ключ і на колодку, пішов до коршми.

IV.

Йосько замовк на хвилю. Пан Журковський, що уважно слухав єго оповіданя, всміхнувся тай каже:

— Ну, ти казав, що глупа історія буде, а ось ти розказуєш, як бись із книжки читав.

— Е, пане, — відповів Йосько, — те що доси, то не була глупа історія. Але тепер прийде дурниця. А що оповідаю гладко, то не дивуйтеся. В селі навчився я казки розказувати. Пам'ять маю добру, а як тілько раз яку казку вчую, то потім оповім єї ще ліпше і цікавійше, ніж той, від кого я єї чув. Тамтої зими так мене в селі всі за ті казки полюбили, що ні одні вечерниці без мене не обійшлися.

— Ге, як я бачу, то ти майстер до всего, — сказав пан.

— Ой пане, — відповів зітхаючи Йосько, — не знаю, що то значить, але міні бачиться, що се власне моє нещастє. Коли чую, що маю що зробити, що можу чогось навчитися, то так мене щось у середині пече, так мене мулить і мучить, що не маю хвилі спокою, поки тото не зроблю, не пізнаю, не навчуся. Одже ж не що, тілько се мене до криміналу завело.

— Ну, ну, розказуй!

Та не міг сим разом Йосько скінчити свого оповіданя, бo власне в тій хвили отворилися двері нашої казні. Йоська закликали до протоколу.

— То незвичайний хлопець, — проворкотів пан і став задумавшись ходити по казни.

— А міні видиться, що він богато бреше, — кажу я. — Навчився казки хлопам оповідати, то й нам казку каже.

— Думаєш, що так?

— Ну, а що ж, хіба то не може бути?

— Певне, що бути може, але лице єго свідчить за ним. Зрештою будемо ще мати час переконатися потрохи.

На протоколі сидів Йосько коротко, не довше як пів години. Вернув далеко веселійший і спокійнійший, ніж пішов.

— Ну, що ж , — питаю єго, — не з'їв тебе судія?

— Е, що, судія добрий чоловік. — сказав Йосько. — Признатися, дуже я єго зразу боявся. В селі казали міні, що ту б'ють до признаня, що розпаленим зелізом у підошви печуть.

— Ха, ха, ха! — засміявся я. — Тепер то я знаю, чого ти по ночах так перевертався та кричав та йойкав! Тобі певне снилося, що тебе в підошви печуть!

— Ой, прошу не сміятися. Міні подумати страшно про ті сни, тілько я в них натерпівся. А все задурно. Судія такий добродушний, говорив зо мною по людськи, не кричав, не фукався, не бив мене так як шандар.

— А хіба ж тебе шандар бив? — спитав пан Журковський.

— Ой, пане, я гадав, що душу з мене вижене. Подивіться тілько на мої плечі!

І Йосько зняв сорочку. Ми аж ахнули! Цілі плечі хлопця вкриті були синцями та пругами засохлої крови.

— Ну, а о що ж тебе судія питав? — промовив перший Журковський.

— Та о той нещасливий рабунок, як то було.

— Ну, і що ж ?

— Та що ж би? Оповів я єму все, як було, тай годі. Списав протокол і казав мене відвести.

— Ну, то тепер оповіж і нам, як то було.

— Та як було! Знаєте вже, яке було моє житє у Мошка. Не хотів я довше у него оставатися, а ще до того боявся, що скоро єму ще раз спімну о паперах, то він возьме тай спалить їх. Отож я надумав сам їх украсти. Лекше міні було дібратися до комірки, ніж посторонньому злодієви, бо й пси мене знають і сам я знаю всі входи і всі звичаї в хаті. Зразу хотів я викрасти у Мошка ключі, але він, видно, занюхав щось і носив їх завше при собі або ховав десь так, що я не міг найти. А мене горячка жерла, скоро в моїй голові раз на тім стало, щоб добути свої папери. Ту вже ні про що не було гадки, тілько про се. І що зрештою мав я довго думати? Одної ночи, коли всі спали, швидко зістругав я фугу в однім стовпі комірки — вона була будована в стовпи, — виважив долотом делину, вліз до комірки, взяв свої папери, а потім засунув делину знов на місце. Тай тілько.

— Дрібниця! — буркнув пан.

— А скоро я дістав папери в свої руки , то навіть не переглядаючи їх, не розвязуючи шнурка, котрим були обвязані, завив їх у шмату, сховав за пазуху і покинув Мошкову коршму. — Куди тепер іти? — подумав я собі. Ще мене страх не зовсім покинув. Ану ж Мошко ошукав мене, показуючи які будь глупі папери замісць моїх! Ану ж на потемки взяв я який інший звиток? Треба було конечне з кимось порадитися, що в тім разі робити. Тож переночувавши в першім ліпшім стозі сіна, на другий день пішов я до знайомого коваля і оповів єму все. Він перший зілляв мене холодною водою.

— Зле, хлопче, зробив єсь, — каже. — Іди зараз до війта, розповіж єму все і зложи у него папери!

Замлоїло мене коло серця від тих слів. Але що ж робити? бачу, що рада розумна, тай іду. Приходжу до війта і з подвір'я вже бачу крізь вікно, що коло стола на лаві сидить шандар. Від разу щось немов би шепнуло міні, що то смерть моя. Задеревів я і не міг кроку далі зробити. Блисла міні в голові думка: втікати! Але вже було за пізно. Війт мене побачив і крикнув радісно:

— Ось і він сам! За вовка помовка, а він осьде! Ну, ходи ж, ходи близше!

Бачу, що вже все вийшло на верх, що вже за мною питають. Тож зібравши всю свою відвагу, йду до хати.

— Як ся називаєш? — питає мене шандар.

— Йосько Штерн.

— Відки родом?

— Не знаю.

— Ага, значить волоцюга.

Закаменів я на місці. Нераз чув я се страшне слово, чув богато страшних історій про те, що то виробляють шандари з волоцюгами, і завше того найгірше боявся. А ту маєш, від першої хвилі і сам у такe ж попався!

— Але ж я тутешній, — простогнав я. — Пан війт мене :знають.

— Я? тебе? — каже міні війт. — Брешеш, любонько моя! Знаю тебе з видженя, знаю, що називаєшся Йосько і що служиш у Мошка арендаря, але хто ти такий і відки взявся, того не знаю.

— Ага, значить, бреше в живі очи! — крикнув шандар і щось собі занотував у книжечці. — Ходи сюда, — сказав далі до мене. — Близше! Дивися міні в очи!

(Продовження на наступній сторінці)