— А ти, Антосю!.. І ти осуджуєш мене, проклинаєш, ненавидиш! Ти перший кидаєш на мене каменем погорди. Ти, кого я так горячо, так вірно любила, для кого я не завагувалася посвятити все, все на світі! Адже ж для тебе я покинула дідуся і його маєток, пішла з тобою на вбожество, на недостаток, до якого вперед не була звикла. Любов побудувала мені золотий міст на тій дорозі. Ані на хвилю я не пожалувала свойого кроку. Ані один докір не вийшов із моїх уст. Спокійно зносила я те, чого була би злякалася моя душа, коли б я була давніше могла собі се уявити. Я бачила, що ти відчуваєш моє положення, що турбуєшся, що силкуєшся вчинити так, щоби мені нічого не бракувало, та не знаходиш способу. Прийшли діти, і наш стан значно погіршився. Потаємно писала я кілька листів до старого Гуртера, укорюючися перед ним, унижуючись, навіть упідлюючись і благаючи його о поміч. Безсердечний, засліплений старець звертав мені мої листи нерозпечатані. Покликано тебе до Боснії. Я лишилася тут сама з дітьми, на половині пенсії. Чи можеш уявити собі моє положення? В кількох листах я натякала тобі на нього, та, бачачи з твоїх листів, що ті натяки гризуть твою душу і затроюють спокій, а мені не приносять ніякої помочі, я постановила собі мовчати, писати тобі тілько про веселі річі, а сама собі радити. Я почала шукати лекції. Чи думаєш, що з твоїх приятелів, із тих панів військових, що тепер так ярко палають святим огнем обурення на мою ганьбу, хоч один зголосився, хоч один забажав бодай у чім-небудь допомогти мені? Ах, ні! Один зголосився, один предложив мені свою поміч! Се був барон Рейхлінген. Але ціною його помочі мало бути те, про що сама думка наповнює мене огидою і обридженням. Я відіпхнула його, та він не хотів відчепитися, волочився за мною, говорив мені виразно, що бажає самою своєю присутністю і невідступністю скомпрометувати мене в очах світу, а потім... потім мав надію, що, оклеветана і засуджена загальною опінією ще перед сповненням проступка, кінець кінців, упаду там, де він хотів мене мати. Що мала я чинити? Не хотячи викликати скандалу, як потопаючий бритви, я вхопилася того способу, який піддала мені Юлія. Я подала вид, буцімто склонююся до його бажань, запросила його, щоби бував у мене, та рівночасно я запрошувала завсігди кілька резолютних панночок з Юльциного пансіону. Держачися здалека, як хазяйка дому, я лишила його в їх руках. Результат перевершив мої сподівання. Зіпсований до шпіку костей, барон швидко засмакував у їх товаристві ліпше, як у моїм. Пив, сипав грішми, одурював себе і силувався одурювати нас усіх. Я приймала його гроші і дарунки, знаючи, що, коли їх не прийму, він кине їх у перші-ліпші, може, зовсім не такі потрібні руки. Я бачила, що він руйнував себе, та який же інтерес мала я здержувати його на тій похилій площі? І чи ж могла я се вчинити? Остаточно Юлія взяла його в свої руки, і при його помочі її пансіон зробився тим, чим був до вчора. Спроваджував їй інших людей, лакомих розкоші, що шукали нагоди, щоби викидати гроші. А коли вкінці барон вичерпав свої фонди і впав так низько, що компрометував цілий офіцерський загал, постаралися, щоб його перенесено до Боснії. Кінець його знаєш!.. Такий був початок моїх злочинів і моєї ганьби. Знаю, що й тут я не без вини, та знаю також, що були й інші винуваті, та настілько зручніші, що вміли заховати все шито-крито, сховати кінці, користати зі злого та не нести за нього ніякої одвічальності.
Капітан сидів, похиливши голову в важкій задумі. Жінчине оповідання зробило на нього пригнобляюче вражіння. Не збуджувало співчуття, не загріло серця, обурювало його навіть, розкриваючи ту брутальність, котрої якийсь запас лежить на дні душі кождого чоловіка, та з котрою кождий більш або менше старанно криється навіть перед самим собою, а для її замаскування люди повинаходили багато приличних та делікатних слів. Безоглядне, спокійне розкриття тих низьких вчинків і мотивів в устах його жінки було для нього чимсь дивовижним, несподіваним, боліло його, як свіжозавдавані рани. Та проте він вдумувався в її положення, починав розуміти її і тим самим — починав судити її не так дуже остро.
— А про сю другу історію з дівчатами що маю тобі сказати? — провадила дальше свою річ Анеля. — Раз утративши пошану для людей, навчившися іграти їх чуттями і віруваннями і вважати їх тілько матеріалом для визискання, я пішла дальше тою дорогою. Чи тисячі не роблять так само, тілько в іншій формі? Знаєш, я придивлялася не раз, як ось там у трафіці бідні жінки, зарібниці і жебрачки ставлять на лотерею. Рікою пливе те бідарство до трафіки, а кожда з них не раз через цілий тиждень уриває собі по крейцару на хлібі, уриває дітям на солі або на картоплі, щоби тілько могти в четвер відложити того "шістака" і поставити його на лотерею. "Може, дасть матінка божа!" — шепче, і хреститься, і молиться тисячу разів. Адже ж держава обіцює їй за її шістачка сотки, тисячі гульденів, маєток, добробут, запевнений достаток для цілої родини, кінець нужди і непевності, одним словом — рай на землі! А що з того виходить? Тиждень за тижнем, рік за роком пливе оте бідарство до трафіки, як ріка, пливуть шістачки до кас державних і творять мільйони, а сума нужди, ошуканих надій, ущипнених бідним дітям шматків хліба, полін дерева і кришок солі не тілько не меншає, але росте, росте до величезних розмірів. І що ж іншого робила й я, обіцюючи тим дівчатам добру службу і легку роботу?
Капітан стрепенувся при тім супротиставленні.
— Жінко! — скрикнув він. — Сам сатана говорить твоїми устами! Застановися!
— Видко, мій любий, що ти не застановлявся! — спокійно мовила Анеля. — Я мала досить часу, щоб обдумати се все. А втім, чи ж то я перша, одинока в тій торговлі? Ведеться вона то явно, то тихцем від соток літ, і наша шляхта частенько вела її до спілки з жидами. Не віднині йдуть наші дівчата на торги до Константинополя, Смирни та Александрії, а тепер повно їх і в Індії, і в Єгипті, і в Турції, і в Бразілії. І знаєш, коли подумаю, в яких обставинах, в якій нужді, в якім занєдбанні і пониженні жила тут не одна з них, то мені здається, що небагато тратять, а може, не одна багато й зискує, ідучи там. Чи думаєш, що перед усіми я мусила брехати, говорити, що їх потребую до служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: "А хоч би ви, пані, продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоби тілько видобутися геть відси. Адже ж тут не лишається нам ніщо інше, як тілько з моста в воду або на шлях ганьби, та й то навіть сей шлях не охоронить нас від нужди, голоду та неволі!"
Урвала. Якийсь неспокій пробіг по її лиці. Кілька хвилин надслухувала. В коридорі чути було стук мужеських кроків. Надближувалися до дверей передпокою, але потім знов віддалилися горі сходами. Анеля вийшла і замкнула двері передпокою, а потім знов сіла насупроти мужа.
— Та що там я буду довго говорити про те, що сталося і не може відстатися? — мовила свобідно, майже весело. — Щось інше я хотіла тобі сказати. Подай мені руку. Так! І другу! Ну, бачиш. Адже ж знаю, що мусимо розстатися, може, навіть надовго. Будь мужем! Пам'ятай, що у тебе є діти! Я... не можу... їх більше...
Тут голос її дрогнув, уста перекривилися судорожно і сльози знов бризнули з її очей. Та вона пересилувала своє зворушення і, не обтираючи сліз, усе ще держачи мужеві руки в своїх долонях, говорила поспішно:
— Пам'ятай про дітей, Антосю!.. Я виховала їх, як уміла, і думаю, що не лихо. А дурниць ніяких з тим револьвером і так далі не роби! Не маєш права! Розумієш се? А про мене... коли часом... спогадаєш...
Надсильне, довго здержуване хлипання перервало її мову. Сльози з очей поллялися потоком. Мов перелякана дитина, тулячися до мужевих грудей, вона шептала уриваним голосом:
— Антосю! Антосю! Коли б ти знав!.. Ти назвав мене... нікчемницею... без серця... без сумління... Твоя правда, та не зовсім, бог мені свідком, що не зовсім! Я здавлювала своє сумління, се правда, та не позбулась його. Поглянь на мене! Адже ж я бачила, що, вступивши до покою, ти перелякався мойого виду. Скілько я перетерпіла відучора!.. Не тілько за тебе... не тілько за наших дітей... але і за тих! Адже ж я відчуваю їх долю, їх упадок, їх сором!.. О, вір мені, радо віддала б я своє тіло на найстрашніші муки, віддала би свою кров і своє життя, щоби віддати їм те, що стратили через мене!
Капітан слухав тих слів, уриваних, поспішних, що дихали раз пристрастю, ніжною любов'ю, то знов розпукою і щирим жалем. Понура хмара висіла на його чолі.
Жаль рвав його серце. Пізнав у тих словах давню Анелю, свою Анелю, котру недавно ще любив так горячо. Та рівночасно якась невмолима, незрима рука відпихала його від неї, якийсь таємний голос шептав йому в душі:
— Запізно! Запізно! Все пропало!
В тій хвилі брязнула клямка в передпокої, а в слідуючій хвилі хтось торгнув за дзвінок. Анеля стрепенулася і відскочила від мужа. Сльози тремтіли ще у неї на віях.
— Га! Йдуть уже! — шепнула.
— Хто?
— Поліція. Чую, що се вони.
— Ні, не бійся! Не прийдуть так скоро. Ревізор Гірш обіцяв мені...
— Гірш? О, коли він замішався до сеї справи, то се певно вони. Ну, бувай здоров! Пам'ятай про дітей, Антосю! А при поліцайниках... знаєш... держися нейтрально, спокійно! Решту здай на мене!
І, обнявши його правою рукою за шию, витиснула на його устах довгий, довгий поцілуй.
Дзвінок забрязкав ще раз, з подвійною силою.
— Ну, йди, йди і відчини їм, — мовила Анеля, — бо дріт урвуть! Іди!
Капітан машинально встав і вийшов до передпокою. Відсунувши замковий ретязь, відчинив двері. Перед дверима побачив комісара поліції в мундирі і при шпаді, обік нього Гірша і ще одного ревізора, а за ними звісних йому вже з видження дівчат. Комісар салютував перед капітаном, входячи до передпокою. Решта компанії ввійшла також.
— Перепрошаю пана капітана, — мовив чемно комісар, — але ми маємо тут залагодити маленьку урядову справу.
— Прошу, чим можу служити? — запитав капітан.
— Чи тут живе пані... — Вийняв записну книжечку і пошукавши в ній, мовив далі, — Анеля Ангаровичева?
— Так. Се моя жінка.
— А можемо бачити її?
— В якій цілі, коли вільно запитати?
— В цілі сконфронтування її з отсими панночками, а евентуально в цілі переслухання.
— Що ж діяти! — мовив капітан, — Коли пан комісар має такий наказ...
— О так, так! Маю виразнісінький. Прошу переконатися! — мовив сквапливо комісар, показуючи капітанові поручення з підписом директора поліції.
— В такім разі прошу! — мовив капітан, відчиняючи двері до салону.
В тій хвилі в покої, суміжнім з салоном, роздався легенький стук, немовби чимсь острим ударено о дубовий стіл. Мимовільний окрик вирвався з капітанових грудей. Він знав сей стук, і ціле значіння його недавньої розмови з Анелею стануло перед ним ясне, в своїй страшній донеслості. Не звертаючи більше уваги на своїх ненависних гостей, він напруго кинувся до того покою. Комісар і всі новоприбувші побігли за ним.
Нічого так дуже страшного не побачили. На софі в куті покою сиділа супокійно пані Анеля. Та не встала, коли до покою ввійшли гості. Її голова, злегка похилена набік, спочивала на подушці софи, оббитої репсовою матерією кольору бордо. Можна б подумати, що дрімала, якби не широко отворені, скляної подоби очі і напівотворені уста, на котрих, бачилось, тільки що завмер окрик тривоги або розпуки.
Капітан кинувся до неї. Підняв її голову і тільки тепер побачив, що в правім виску знаходився невеличкий отвір, з котрого плила кров, помішана з білявою, густою матерією. Револьвер лежав на софі, прикритий фалдою її сукні. Не було ані найменшого сумніву, що Анеля аж до остатньої хвилини заховала повну ясність ума і певність руки. Вистріл був влучний і в одній секунді зробив кінець її стражданням і покусам. Капітан довго вдивлювався в те лице, спокійне тепер та пооране нестертими слідами перебутої відучора внутрішньої боротьби. Чуття облегшення, що в першій хвилині блисло в його душі, зараз же затьмилося якимсь несказанно гірким докором і почуттям встиду. "Вона відважилася на се! Відважилась, на що я не відважився!" Ті слова блиснули у нього в голові. Та, на диво, жалю в його душі не було, а тільки якесь тупе почуття болю і безмірної втоми. Насилу перемагаючи те почуття, він мов сам не свій обернувся до остовпілого комісара і промовив рівним тихим голосом:
— Пане комісаре, се моя жінка! Комісар стояв мов у воду опущений.
— Пане капітане, — мовив по хвилі, — безмірно мені прикро, що наш прихід стався причиною сеї страшної катастрофи, але се не моя вина. Очевидна річ, що супроти такого факту наше урядування скінчене.
— Перепрошаю пана комісара, — скрикнув Гірш, висуваючися наперед. — Адже ж маємо тут сих панночок. Сконстатування головного факту, о котрий нам ходить, ще й тепер може бути доконане.
Капітан зирнув на Гірша поглядом, повним дикої ненависті. Був би розшарпав сю погану ящірку, що навіть в тій хвилі, супроти маєстату смерті, не зуміла бути нічим більше, як тільки поліцайником.
— Ну, так, се правда, — мовив комісар, трохи нерадо і ображений Гіршевою увагою, хоча мусив признати її справедливою. — Дівчата, — обізвався до панночок, що в німім переляку придивлялися тій сцені, — підійдіть ближче і придивіться тій пані!
Дівчата підійшли ближче до Анелі. Капітан підняв на них очі з виразом розпучливого благання.
— Скажіть тепер, чи се та сама пані, що вас вербувала до служби?
— Ні! — відповіли дівчата в один голос. Гірш аж підскочив, аж почервонів зі злості.
— Се неправда! — скрикнув. — Се не може бути!
— Пане Гірш! — строго упімнув його комісар. — Маєте мовчати! Прошу мені ще раз рішучо сказати, — мовив далі, обертаючися до дівчат, — чи отся пані вербувала вас до служби, чи не ся?
— Ні, не ся! — рішучо відповіли дівчата. Комісар поклонився капітанові.
— Пане капітане, мій обов'язок сповнений. Супроти рішучого зізнання сих дівчат усяке підозріння супроти вашої жінки упадає. Ніяких паперів, ані зізнань, котрі би прямо обтяжували її, ми не маємо, а за отсі наші відвідини вся одвічальність паде на Гірша. Я не чую себе управненим робити в вашім домі ревізію. В те, що сталося в вашім домі в хвилі нашого приходу, ми також не маємо права ближче входити. Моє поважання.
Капітан стиснув подану йому руку і вклонився на відхіднім панночкам. Якими ж благородними, майже святими видались йому в тій хвилі ті упавші, його жінкою так страшно покривджені дівчата, що в тій тяжкій для нього мінуті знайшли в своїх серцях настільки людськості, і самовідречення, і прощення, щоб одноголосно, рішучо висказати се однісіньке, а в своїх наслідках таке важне слівце "ні!" Се одно слівце погодило його з людською природою, з життям, додало йому нового духу, нової надії. А коли ті нещасні, покривджені і втоптані в болото могли простити його жінці, то яке ж право мав він розставатися з нею з гірким ненависним почуттям? І, обливаючися рясними слізьми, він кинувся на коліна перед трупом Анелі, цілував, і обливав слізьми її холодні, костеніючі руки...
Сенсаційний процес проти Штернберга, Юлії і їх спільників відбувся геть пізніше. Назви Анелі ані раз не згадано в тім процесі, і її самовбійство лишилося тайною для всіх посторонніх. По виясненні, а радше загребанні тої нещасної справи капітанові явилася можність узяти назад своє подання о димісію з військової служби. Склонив його до сього головно Редліх, що по кількамісячній недузі виздоровів з рани, завданої йому в поєдинку, і перейшов жити до Ангаровича. Рана зробила його нездатним до військової служби, і він обняв на себе обов'язки гувернера Ангаровичевих дітей. І старий Гуртер, вийшовши зі шпиталю і оплакавши смерть Анелі, поселився у капітана і благословить його ім'я та пильнує його дітей, як ока в голові. Капітан швидко авансував. Діти оплакують іще свою маму, шанують її пам'ять, як святощі, а капітан, слухаючи їх жалібних спогадів про неї, тільки сльози ковтає та шепче:
— Бідна ваша мама! Бідна ваша мама! Покинула вас, не натішившися вами!
На Анелиній могилі нема ні хреста, ні плити з написом, тільки високий кипарис, огороджений залізними штахетами, знімається вгору рівно, мов свічка, в своїй густій вічній зелені — вірний образ замкненої в собі енергії і незламної рішучості.
Відень, у падолисті 1892 р.
______________
* Їду східним експресом. Пришлю наступну телеграму з Будапешта. Давид (нім ).—Ред.
* Стій, полк! (нім.).-Ред.
* Назад! (нім.). —Ред.
* Не має значення! (нім.).—Ред.
*Фу, як погано! (франц.). — Ред.
* Ходім (франц.). — Ред.
* Пристойності (лат.). — Ред.
* Здоров (лат.). — Ред.
* Це така штучка (нім.). — Ред.
* З приводу, щодо (франц.). — Ред.
* Купив би село, та грошей нема (польськ.) — Ред.
* Стій! (нім.)-Ред.
* Ходім, діти! (франц.)
* Казуси, смішна плутанина (лат.). — Ред.
* Тільки не поспішати! (нім.)-Ред.
* Відчеканюючи (нім.) — Ред.
* Здоров! Як ся маєш? (нім.) — Ред.
* Казарма біля сінного торгу (нім.). — Ред.
* Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе (лат.). — Ред.
* Той, що йде на смерть, вас вітає (лат.). — Ред.
* Відпочиньте! (військова команда) (нім.). — Ред.
* Прощайте! (франц.) — Ред.
* Вогонь! (нім.) — Ред.
* Кров — це зовсім особлива рідина (нім.) — Ред.
* Ліворуч рівняйсь! (нім.) — Ред.
* Офіційно (лат.). — Ред.
* Пригинайсь (військова команда) (нім.). — Ред.
* Боже мій! (сербохорв.). — Ред.
* Де нема позивника, там нема й судді (нім.). — Ред.
* Наприклад (нім.). — Ред.
* На спомин (нім.). — Ред.